«Радіо більш дієве, ніж телебачення. Воно дешевше, його легше й цікавіше робити. Це більш демократичний та ненав’язливий спосіб вираження думок. Радіо залишає простір для уяви – слухачі можуть почуватися співтворцями того, що чують», – такими думками поділився Андрій Куликов під час конференції «Нові медіа – нові можливості 2014», яку організувала НАМ.

Він розповів, що влітку, коли команда з десяти чоловік тільки починала створювати «Громадське радіо», вони, звісно, не могли передбачити революційних подій у країні. Та вже тоді одним із завдань нового ЗМІ було налагодити спілкування між жителями різних регіонів, між різними групами українського суспільства. «Ми були стурбовані неготовністю слухати один одного, невмінням розмовляти одне з одним, відсутністю терплячості», – зазначив Куликов.

На його думку, сьогодні в ефірах українських телеканалів часто лунають некоректні оцінки на адресу людей із інших регіонів, зокрема сходу та півдня. Журналісти через власну політичну позицію іноді забувають, що серед їхніх читачів та слухачів є ці самі жителі. «Тому частково можна зрозуміти агресію мешканців сходу по відношенню до журналістів», – зауважив Андрій Куликов. У самому суспільстві існує потреба чути один одного. Доказ цьому –  популярність таких записів «Громадського радіо», як «Голоси антимайдану». Або інше показове порівняння: на SoundCloud [сервіс для розміщення аудіозаписів. – MS] «Громадське радіо» завантажило інтерв’ю з Олександром Шлапаком – за 16 годин воно набрало 94 прослуховування, тимчасом як коментар донецької активістки Діани набрав за цей же час 1300 прослуховувань. «Це є відповідь. Завдання журналістів – перекинути місток між майданами, зробити можливою бесіду», – пояснив Куликов. На його думку, зараз найкращим вираженням громадянської позиції журналіста має бути дотримання стандартів.

Андрій Куликов розповів деякі факти про «Громадське радіо». Так, зараз його більше слухають на Sound Cloud, ніж на сайті. Крім того, він нагадав, що їм виділено щодня дві години ефіру на національному радіо. Щодо географії слухачів, то у п’ятірку країн, де найбільше слухають «Громадське радіо», входять Україна, США, Росія, Німеччина, Канада, іноді Італія.

На прохання із залу торкнутися у виступі питання монетизації Андрій Куликов відповів: «Монетизація? Я можу її торкнутися – вона зіщулиться у відповідь, але взяти її до рук навряд чи вдасться». Він розповів, що наразі в розвитку проекту найбільшу роль зіграли гроші, які вдалося зібрати програмою «Спільнокошт». У майбутньому «Громадське радіо» збирається активніше розвивати напрям фінансової підтримки від слухачів. На думку пана Куликова, сьогодні недооцінюється потенціал народної передплати. Слова про те, що українці начебто не готові платити за контент, не відповідають дійсності. «Багато хто досі платить за радіоточки в себе вдома. Це великий резерв. Усі нещодавні спроби залучити гроші дали результат, можна згадати й історію з ТВі, коли їх начебто закривали і глядачі збирали кошти», – зазначив пан Куликов.

На конференції було озвучено дані соціологічних досліджень щодо слухання радіо в інтернеті. Марина Клочко із GFK Ukraine зазначила, що зараз радіо слухає 90% мешканців України (у містах із населенням «50 тис+» віком від 12 до 65 років), з них 14% слухає радіо в інтернеті. Середня тривалість прослуховування радіо онлайн становить 3 год 20 хв, а середній час прослуховування  загального радіо – 4,5 год.

За останні два роки прослуховування інтернет-радіо зросло і, як зазначила пані Клочко, у 2014 році прогнозується зростання радіореклами на 10%, а інтернет-реклами – на 35%.

Сито, сліпі зони та чорні лебеді

У суспільних медіа, про які зараз всі говорять, теж є свої недоліки. Про них розповідав Станіслав Шумлянський, керівник проекту «Канал громадського подкастингу Cpod.co».

За його словами,  платформа Cpod – це модель так званого не-радіо, яке за змістом нібито схоже на суспільне радіо в інтернеті, але намагається позбавитися його недоліків.

Що ж це за недоліки? Суспільне радіо дає погляд згори, тобто його завдання – помічати найголовніші явища та події й розповідати про них суспільству. І тут спрацьовує ефект сита – все, що менше за діаметром, вислизає з нього. Тобто журналісти не приділяють уваги речам, які на перший погляд видаються менш важливими. «Журналісти звикли вже до стандарту – двох точок зору: лише влада і опозиція, але є ще  й треті точки зору. Під час виборів 2012 року було не 2 чи 5 партій, а 22 чи 24. Але всі ці інші партії нікого не цікавили», – пояснює Шумлянський. Ефект сита може мати для суспільства такий наслідок, як спрощення: наприклад, усіх ділять на захід і схід, але насправді неясно, де точно пролягає межа між сходом і центром чи сходом і півднем. «Реальність не вписується в прості схеми, але коли ми помічаємо лише головні тенденції, то суспільство  отримує спрощену картину».

Також є ризик появи «сліпих зон». Це ті сфери життя, про які суспільство, як правило, мало що знає. Йдеться про екологічні проблеми чи життя певних груп – незрячих чи людей нетрадиційної орієнтації; про маловідомі  хвороби, від яких теж страждають люди.

Ще один ризик – «чорні лебеді». Цей термін запровадив економіст Ніколас Талеб. Чорні лебеді – це ті рідкісні події, які важко спрогнозувати та врахувати, але які можуть докорінно змінити ситуацію. І вже постфактум експерти починають пояснювати події, спираючись саме на ці невраховані факти. Спрощені матеріали в журналістиці, як правило, теж фокусуються на 2-3 тенденціях, не помічаючи другорядних факторів.

Яким чином можна уникнути цих ризиків? Шумлянський переконаний, що для цього потрібно дивитися на суспільство не згори, а «присісти», подивитися горизонтально. На платформі cpod цього принципу намагаються досягнути, залучаючи до створення подкастів різних авторів – не тільки журналістів. Це можуть бути громадські організації чи просто люди, які побували на події. Серед партнерів cpod, наприклад, є National Geographic, що готує подкасти «Хроніки національної географії», релігійні організації, громадська організація «Гурт», громадські активісти, які ведуться свої аудіоблоги. «Користувач може формувати свій медіа-асортимент, підписатися на канали конкретних авторів чи проектів. Суспільство бачить себе як мозаїку, чує як хор», – пояснив Шумлянський.

Звісно, недолік користувацького контенту – це низька якість, потреба в редагуванні. Але для цього команда проекту працює з подкастерами, дає поради та консультації, як зробити запис цікавішим, а звукорежисери працюють зі звуком, щоби зробити аудіо якіснішим.

Станіслав Шумлянський продемонстрував випадкову вибірку подкастів:

«Вибірка дає уявлення про мозаїку тем і думок, які можуть здаватися дивними і маргінальними, але це є суспільство», – зауважив він.

Така модель фінансування ідеальна. Зараз платформа подкастингу існує за рахунок грантів, які даються на розвиток сайту чи окремих проектів, та іноді працює з рекламою на сайті. Проте, на думку Шумлянського, великий  потенціал має реклама в подкасті – оскільки вона дає дуже цільову аудиторію та має маленьку собівартість (крім того, це не ефірна реклама, тобто її будуть слухати й пізніше). Також Станіслав Шумлянський погоджується з Андрієм Куликовим у тому, що базою для існування радіо (чи «не радіо») має бути аудиторія. У платформі громадського подкастингу це теж може працювати, оскільки тут розвиваються теми, які рідко висвітлюють інші ЗМІ, і окремим цільовим групам це цікаво.

Конференція «Нові медіа – нові можливості відбувається у межах Українського медійного проекту «У-Медіа», що здійснює «Інтерньюз Нетворк» за підтримки Агентства США з міжнародного розвитку (USAID).