«Правильна Європа», «Євразійська цивілізація», «Русскій мір». Як Москва виправдовує свої імперські амбіції в різних регіонах світу
«Правильна Європа», «Євразійська цивілізація», «Русскій мір». Як Москва виправдовує свої імперські амбіції в різних регіонах світу
Ідеологія, що її презентують нинішні російські можновладці, не є цілісною та послідовною. Відсутність єдиної офіційної ідеологічної системи сучасна Росія компенсувала набором еклектичних формул, які спрямовані до різних аудиторій і використовуються для різних задач. Така фрагментарна офіційна ідеологія є не тільки засобом легітимації режиму всередині держави, а й слугує інструментом для обґрунтування міжнародних амбіцій Кремля.
Нерозбірливість російської пропагандистської машини предстоятель Російської православної церкви Патріарх Кирило (Володимир Гундяєв) у 2014 році пояснював наступним чином:
«Закликаємо з’єднати все найкраще і цінне з різних епох нашої історії у великому синтезі релігійних ідеалів Стародавньої Русі, державних і культурних досягнень Російської імперії, соціальних імперативів солідарності та рівності, проголошених у радянському суспільстві, справедливого прагнення до реалізації прав і свобод громадян у пострадянській Росії. Подібну ідеологічну модель можна описати формулою “віра — справедливість — гідність — солідарність — державність”».
Хоча путінська Росія відрізняється як від абсолютної монархії Романових, так і від соціалістичного радянського режиму, в цих концепціях експлуатуються старі кліше імперського та соціалістичного минулого. Зокрема запропонована за Миколи I царським міністром графом Сергієм Уваровим тріада «православ’я — самодержав’я — народність» обґрунтовувала й необхідність піклування самодержця про православних і загалом слов’ян, розширювало межі амбіцій Росії на території їхнього розселення. Більшовицька ідеологія СРСР мала універсальний характер. Пригнічені пролетарі могли перебувати у будь-якому куточку світу, тож і вплив, зокрема і через військові дії, наймогутнішої соціалістичної держави не зазнавав географічних обмежень. Наразі Москва зокрема використовує прихильність держав Глобального півдня до антиімперіалістичної риторики СРСР.
Тож як і у випадку з цільовими аудиторіями, різні російські ідеологеми використовуються для виправдання політичного втручання та агресії Росії в різних регіонах. Наприклад, для східнослов’янських народів Кремль просуває ідею «триєдиного народу», для обумовлення впливу на пострадянському просторі використовує концепт «русскій мір», а виправданням конфронтації з Заходом слугує ідеологічна течія неоєвразійства або образ Росії як «правильної Європи». Надалі розповідаємо, як функціонують відповідні ключові концепти сучасної Росії.
Бій за «русскій мір»
Після розпаду СРСР Росія продовжила використовувати російськомовні спільноти у пострадянських країнах для збереження стосунків із Москвою. З початку 2000-х років у російському політичному дискурсі почав закріплюватися термін «русскій мір», якому різні російські філософи, політичні та релігійні діячі досі приписують різні визначення. Одна з найперших згадок цього терміну російською політичною владою сталася у 2001 році, коли Володимир Путін на церемонії відкриття Конгресу співвітчизників у Москві давав визначення терміну «співвітчизник»:
«Це питання духовного самовизначення. Адже поняття “русскій мір” споконвіку виходило за географічні кордони Росії та навіть далеко за межі російського етносу».
Конгрес співвітчизників був присвячений проблемі консолідації російської діаспори. На основі розроблених ідей під час заходу було створено Міжнародну раду російських співвітчизників, серед основних завдань якої є «розповсюдження російської мови та культури за кордоном» і «створення єдиного російського культурного, інформаційного й освітнього простору».
Виходячи з цього, Росія має свій інтерес там, де існує російська мова та живе російська діаспора. Містко цю формулу озвучувала колишня дружина президента Росії Людмила Путіна ще на початку правління свого чоловіка: «Росія закінчується там, де закінчується російська мова». Так через ідеологічну інструменталізацію мови пострадянські держави опинилися в зоні ризику зазіхань Росії.
Поступово використання концепції ставало більш експансіоністським. У щорічному зверненні до Федеральних зборів у 2005 році Путін назвав розпад СРСР «найбільшою геополітичною катастрофою» та драмою для російського народу, оскільки «десятки мільйонів співвітчизників залишилися за межами Росії». Хоча «русскій мір» у 90-х роках будувався як концепція побудови інноваційної економіки в Росії за допомогою ресурсів діаспори, зрештою він став інструментом Кремля для обумовлення своїх геополітичних інтересів і поширення свого впливу за кордоном.
У 2007 році указом Путіна було утворено Фонд «Русскій мір», на який покладається завдання поширення російської мови та культури за кордоном. За інформацією з сайту цього фонду, організація має свої філіали в 39 державах світу. Такі філії діяли й в Україні, зокрема на сайті Запорізької ОДА досі можна знайти новину про відкриття «Русского центра», який фінансувався фондом «Русскій мір».
Публікація на сайті Фонду «Русскій мір». «В Україні відбуваються утиски російської мови й узагалі всіх російських центрів» — переклад із російської
Російська мова зрештою і стала одним із публічно оголошених Кремлем приводів для агресії проти України у 2014 році, коли Путін обіцяв «захищати етнічних росіян в Україні й ту частину українського населення, яка відчуває свій нерозривний не тільки етнічний, а й культурний, мовний зв’язок із Росією, відчувають себе частиною широкого російського світу».
«Русскій мір» — православна цивілізація
Термін «русскій мір» інакше трактує заборонена в Україні Російська православна церква, а точніше — Володимир Гундяєв (Патріарх Кирило), один з ідеологів «русского міра». В основі його концепції лежить ідея про єдність східнослов’янських народів, яку він називає «ядром русского міра». На думку патріарха Кирила, українці, білоруси та росіяни «продовжують залишатись одним народом», що є вираженням російського історичного міфу про «триєдиний народ». Патріарх Кирило виділяє три основні стовпи «русского міра»: православна віра, російська мова і культура, спільна історична пам’ять. Інакше кажучи, російські інтереси існують там, де є вплив РПЦ, де використовується російська мова, де існують російські історичні міфи.
Атрибутом промов патріарха Кирила є згадка про «Київську купель хрещення» — місто Київ, із якого почався процес християнізації історичних земель Русі. Цю «купель» Гундяєв називає «джерелом нашої цивілізації, нашої культури, нашої віри». Під словом «нашої» вочевидь опосередковано мається на увазі «російської».
Через пропаганду міфів про «київську купель» і «один народ» серед росіян створюється стале враження про невіддільність України від Росії. Тож ці міфи, а також розбудова наднаціонального проєкту «русского міра» зумовлює російський інтерес прямо чи опосередковано контролювати територію України. Саме тому РПЦ і Гундяєв називають російське вторгнення в Україну «священною війною» та «національно-визвольною боротьбою “русского народа” проти злочинного київського режиму».
У своїх промовах Гундяєв прямо визначає Росію «державою-цивілізацією зі своїм власним набором цінностей, своїми закономірностями суспільного розвитку, своєю моделлю соціуму та держави». В одному зі своїх виступів Гундяєв протиставив «православну цивілізацію» — Заходу, назвавши «найгострішим конфліктом сучасності» зіткнення локальних цивілізацій із «радикальним глобалістським проєктом», під яким мається на увазі західна культура й цінності. Для подолання такого конфлікту Патріарх Кирило пропонує розпочати діалог з іншими локальними цивілізаціями, щоб «кожна цивілізація існувала, зберігаючи свою ідентичність». Під цими словами мається на увазі ідея, що гегемонію Заходу можна подолати лише шляхом налагодження відносин з іншими народами, зокрема «Глобального Півдня», результатом чого має стати створення багатополярного світу, прагнення до якого часто декларує Путін.
Про експансіоністські засади «русского міра» московський патріарх говорить так: «Кордони створюють зайві перепони для народів русского міра». Таким чином, релігійна інтерпретація «русского міра» є інструментом для легітимації російських територіальних претензій, особливо проти України та Білорусі. В риториці Гундяєва простежується ідея про необхідність об’єднання східнослов’янських народів, які він ще називає народами «Святої Русі». Статус «цивілізації» щодо Росії використовується, щоб підкреслити її особливість, виправдати протистояння з Заходом, а також за допомогою історичних міфів прагнути об’єднати навколо сучасної Росії колишні території російської імперії та СРСР.
Нині використання концепції «русского міра» політичними лідерами Росії стало ще більш войовничим. Наприклад, колишній президент Росії та заступник голови Ради безпеки Дмитро Медведєв 13 грудня 2024 року опублікував статтю «Про національну ідентичність та політичний вибір: досвід Росії та Китаю» в журналі при МЗС Росії. У висновках Медведєв ставить ультиматум Україні: «бути з Росією або зовсім зникнути з мапи світу». Медведєв у статті закликає українців «відмовитися від протиставлення себе загальноросійському проєкту (ориг. — “общерусскому”)». Під терміном «загальноросійський» проєкт мається на увазі ідея про один «триєдиний народ». Про оголошену «русскому міру» війну говорив і Путін 20 грудня 2024 року — щоправда, він не уточнив, хто саме її оголосив.
Та концепція має і свої обмеження. «Русский мір» пропагандистськи частково працює для виправдання застосування військової сили в Україні, зокрема для частини міжнародної аудиторії чи окремих груп населення всередині України. Але цей концепт уже значно гірше може пояснити російську військову присутність у Сирії чи державах Африки, тож і Москва ним не обмежилась і пропонує для цього інші ідеологеми.
Євразійська цивілізація дає бій «сатанинській цивілізації Заходу»
«Особливу історичну місію» Росії відводять філософи-«євразійці», зокрема Олександр Дугін — один з ідеологів сучасного політичного режиму в Росії. За його вченням Росія — це аж ніяк не європейська держава, а окрема цивілізація, яка протиставляється Заходу. Апелюючи до того, що Захід історично бачив Росію як «карикатуру на Європу», Дугін пропонує розуміти її як «слов’яно-православну цивілізацію» або ж «Росію-Євразію».
Таке визначення російської держави є схожим на ідеологеми РПЦ, які також покладають на Росію роль лідерки серед слов’янських народів. Це також дозволяє Кремлю проголосити території України та Білорусі своїми історичними землями.
Одночасно з цим концепція «неоєвразійців» не обмежує сферу впливу Росію винятково східнослов’янськими народами. За потреби будь-який геополітичний інтерес Кремля може бути виправданий «неоєвразійцями». Наприклад, Дугін виправдовував російську інтервенцію у Сирію у 2015 році як «підтримку шиїтської вісі, що повністю відповідає континентальній логіці». В кінцевому результаті, все зводиться до протистояння континентальної цивілізації з морською, під якою Дугін має на увазі ліберальний Захід.
У своїх філософських роботах Дугін називає Росію «державою-світом» і прирівнює цей термін до вже згаданого «русского міра». За Дугіним, кордони «русского міра» — це колишні території Російської імперії та Радянського Союзу. Відповідно до такого підходу «русскій мир» стає більш інклюзивною доктриною, яка розповсюджується незалежно від етнічних чи релігійних чинників — ключову роль відіграють так звані «російські історичні землі».
Війну в Україні російський філософ назвав «боротьбою за Державу-Цивілізацію», підкреслюючи тим самим екзистенційний характер війни для Росії. Проте ця війна не стільки ведеться проти України, скільки проти Заходу, адже нібито «західний лібералізм породив неонацизм в Україні».
У своїх промовах, публікаціях і академічних статтях Дугін демонізує Європу та США, називаючи їх «сатанинською цивілізацію». Він закликає російське політичне керівництво «дати останній і рішучий бій» Заходу. Для цього Дугін пропонує звернутись до інших цивілізацій — ісламської, індійської, китайської, латиноамериканської та африканської, глобалізуючи тим самим протистояння зі США в масштаби всього світу. Такі тези є частково співзвучними з ідеями Патріарха Кирила.
У 2009 році Дугін у своїй роботі «Четверта політична теорія» окреслив геополітичні завдання Росії: зміцнити відносини з державами, які кидають виклик Заходу; розколювати Захід, розриваючи зв’язки Європи з США; відкидати всі західні цінності, культуру й технології, які роз’їдають цивілізаційну ідентичність.
Сучасна російська зовнішня політика загалом відповідає ідеям Дугіна, адже Кремль через альтернативні військові, економічні та політичні блоки, наприклад BRICS, намагається консолідувати як альтернативу Заходу держави «Глобального Півдня». Дестабілізацію і розділення Заходу Кремль здійснює завдяки втручанням у виборчий процес: спонсорування радикальних євроскептичних і проросійських рухів, дезінформаційних кампаній і використання ботоферм. Про принципове відкидання західних цінностей, зокрема правозахисту, ми писали в окремому матеріалі.
- Читайте також: У російський монастир із західним уставом: як Москва таврує ворожими й відкидає права людини
Бій за «правильну традиційну Європу»
Та при відстоюванні своєї окремішності від Заходу Росія втрачає засоби впливу власне на спільноти Заходу. Тож для забезпечення такого впливу Росія вибудовує на міжнародні аудиторії й образ поборниці «справжньої» старої консервативної Європи. У 2021 році Центр стратегічних і міжнародних досліджень випустив аналітичний звіт про стратегічний консерватизм як ідеологічну концепцію, яку Росія зокрема використовує задля налагодження зв’язків із консервативними західними спільнотами. В межах концепції Росія готова «захистити Захід від самого себе», від «неправильних» ідей мультикультуралізму, підтримки фемінізму, ЛГБТІК-спільнот тощо.
У 2022 році, за повідомленням російського «опозиційного» видання «Медуза», прокремлівський Експертний інститут соціальних досліджень на замовлення адміністрації Путіна підготував більш деталізовану експортну концепцію Росії, за якої та «має стати “континентом свободи” для людей правих переконань з усього світу — “умовного Сільвіо Берлусконі чи Віктора Орбана”». Для цього буде вибудований нібито образ Росії як «правильної, правої, традиційної Європи без гей-парадів, впливу меншин і США».
З жовтня 2023 року до лютого 2024 року «Детектор медіа» та LetsData в рамках проєкту EU Disinformation Situation Centre проводили 6-місячний моніторинг ворожих впливів на медійний простір Польщі, Словаччини, Чехії, Румунії, Молдови, Болгарії, Угорщини та України, здійсненого на основі аналізу повідомлень у чотирьох ключових соцмережах — Telegram, X (Twitter), Facebook і YouTube. За результатами було помічено основний метод поширення проросійських поглядів у цих країнах. Росія використовує свої інформаційні ресурси для підсилення поширення поглядів місцевих, найчастіше правоконсервативних політиків. Проросійські погляди на війну в Україні йшли при цьому в пакеті зі зрозумілою для місцевих спільнот критикою західних культурних і політичних трендів. Як сказала дослідниця сучасної пропаганди в Румунії Сузана Драґомір в інтерв’ю «Детектору медіа», на першому етапі розпалюється антизахідна риторика, ненависть до ЄС і НАТО. Надалі ж «Росія позиціює себе як захисницю християнських цінностей і протиставляє себе Євросоюзу, якого зображує як нав’язану”гей-диктатуру”».
Та ті тези можуть працювати не тільки в близьких до Росії країнах колишнього соціалістичного табору. Радикальні консервативні політичні течії на Заході, зокрема в Консервативній партії США, вбачають у Путіні ситуативного союзника у протистоянні західним ліберальним елітам. На цьому тлі, наприклад, консервативний республіканський американський блогер Такер Карлсон також повторював російські тези про гоніння на християнство в Україні, маючи на увазі обмеження на вплив російської церкви. У цьому випадку Карлсон розповсюджує російську пропаганду для власної американської аудиторії на підтвердження глобального наступу на важливі для нього цінності в самих США.
Врешті еклектичний набір російських формул міжнародного позиціювання знайшов відображення у затвердженій у 2023 році офіційній концепції зовнішньої політики Росії:
«Більш ніж тисячолітній досвід самостійної державності, культурна спадщина попередньої епохи, глибокі історичні зв’язки з традиційною європейською культурою та іншими культурами Євразії, відпрацьоване за багато століть вміння забезпечувати на спільній території гармонійне співіснування різних народів, етнічних, релігійних і мовних груп визначають особливе становище Росії як самобутньої держави-цивілізації, просторої євразійської та євро-тихоокеанської держави, що згуртувала російський народ та інші народи, що становлять культурно-цивілізаційну спільність “русского міра”».
За налагодженої роботи пропагандистської машини ідеологічне позиціювання адаптується під різні аудиторії та використовується для лобіювання власних інтересів. Для держав «Глобального Півдня», де поширені антизахідні настрої, краще працює ідея про окремішню самобутню від заходу цивілізацію. Для спільнот на самому Заході відпрацьована концепція Росії як захисниці «традиційних європейських цінностей» на противагу «сучасним викривленням». І нарешті для спільнот пострадянського простору та православних спільнот Східної Європи пропонується концепція «русского міра». Кожна з концепцій потенційно краще виправдовує політичне втручання Москви для регіону свого поширення. Та в будь-якому разі за суперечливими формулюваннями стоїть прагнення домінування за межами своїх кордонів та виправдання права сильного.
Ілюстрація на головній та інфографіка: Наталія Лобач
