Окуповані території України перебувають під інформаційним контролем росіян. Частина з них підпадає під медіавплив окупантів більш як десять років. На територіях, які були окуповані після повномасштабного вторгнення, знищення українських і створення власних місцевих медіа були одними з найнагальніших завдань загарбників. Головним же засобом пропаганди на окупованих територіях було термінове забезпечення мовлення центральних російських каналів. На яких жителям окупованих територій демонструють телепродукт, покликаний переконати їх, що окупації насправді немає, а є «возз’єднання з історичною батьківщиною». Центр досліджень «Детектора медіа» на прикладах двох «документальних» мінісеріалів, що транслювались на російському телебаченні та були присвячені десятиріччю імітацій «референдумів» у Криму та на сході України, проаналізував, як саме російська пропаганда намагається подавати свої тези про окупацію українських територій.

«Документальний» Донбас: референдум, евакуація та десять років терпіння

У травні 2024 року на російському «Першому каналі» вийшов двосерійний «документальний» фільм «Звільнені території — лінія життя». Авторами проєкту є «Студія Індіго», створена у 2009 році. Як ідеться в описі студії на офіційному сайті, вона була «сформована з групи, яка успішно знімала рекламу партії “Єдина Росія” у 2007-му, а також інформаційні ролики Центральної виборчої комісії». Автори з таким «поважним» строком пропагандистської роботи присвятили свій новий продукт десятиріччю з дня імітації «референдумів» у Донецькій і Луганській областях 11 травня 2014 року.

Ролі ведучих у фільмі виконує трійка пропагандистів: Мар’яна Наумова, Семен Пегов та Олександр Мозговий. Наумова — колишня спортсменка-пауерліфтерка, яку в 2016 році дискваліфікували через позитивний результат на допінг-контролі. Також вона з підліткового віку брала участь у російських пропагандистських акціях під прикриттям «спортивно-гуманітарної місії», у 2014 році у свої 15 років відвідувала Північну Корею, потім багато разів приїжджала на окуповані території сходу України, їздила в Сирію на російські військові об’єкти. З початком повномасштабного вторгнення стала регулярно з’являтися на російському телебаченні як «воєнкор» (це назва російських пропагандистів, які працюють на війні. — «ДМ»). Семен Пегов — теж «воєнкор», пропагандист, який працює разом із російськими військовими з 2014 року. Олександр Мозговий — колишній український журналіст, працював на телеканалі «Україна», а у 2015 році виїхав на окуповані території та став там співпрацювати з місцевими органами пропаганди.

Кадр із фільму «Звільнені території — лінія життя». Голова окупаційної адміністрації загарбаних територій Луганщини Леонід Пасечник та Олександр Мозговий

Фільм побудований у вигляді розмов ведучих із героями стрічки переважно на вулицях, які перемежовуються кадрами подій 2014 року. Героями стрічки є дві групи людей: представники місцевих окупаційних адміністрацій та звичайні прихильники «русского міра», які брали участь у спробах зімітувати «референдуми».

Багато ефірного часу надано нинішнім очільникам окупаційних адміністрацій Денісу Пушиліну та Леоніду Пасечнику. При цьому попередніх лідерів адміністрацій загарбаних територій, які критикували керівництво Росії, не згадано. При тому, що більша частина фільму присвячена подіям весни 2014 року, імена ватажка терористів Ігоря Гіркіна-Стрєлкова або очільника колаборантів Павла Губарєва, не згадують узагалі. Пушилін і Пасечник, які були призначені російськими «кураторами» на посади голів окупаційних адміністрацій лише у 2018 та 2017 роках, подаються як головні лідери заколоту, який у стрічці названо «народним протестом». Очевидно, таким чином російська пропаганда намагається збільшити медійну вагу лояльних Кремлю призначенців.

Друга ж група учасників фільму — маловідомі організатори й учасники спроб зімітувати «референдуми» — покликані продемонструвати нібито масову підтримку сепаратистського руху знизу. Пропагандисти неодноразово наголошують на тому, що проросійський «протест» у Донецьку та Луганську 2014 року був нібито «спонтанним», «організації майже не було», «все відбувалося саме по собі», «люди просто зібралися» тощо. Як говорить у фільмі колишній очільник підрозділу бойовиків «Схід» («Восток»), а нині — «замначальника ГУ Росгвардії» на окупованій частині Донеччини Олександр Ходаковський, навіть самі «референдуми» «раптом, якось самі організувалися» (насправді «референдуми» координували з Росії, детальніше про це, наприклад, інформувала Служба безпеки України 7 травня 2014 року на своєму сайті).

Кадр із фільму «Звільнені території — лінія життя». Голова окупаційної адміністрації окупованих територій Донеччини Деніс Пушилін і Семен Пегов

Ключовим моментом фільму є звинувачення України в початку війни на сході України та перекладення відповідальності з місцевих сепаратистів, а головне — з Росії.

Замовчування особи Гіркіна-Стрєлкова пов’язане не тільки з тим, що він зараз перебуває в російській тюрмі, але й робить зручнішими спроби подати події в Донецьку та Луганську 2014 року як «винятково мирний протест», організований самими лише «місцевими шахтарями й іншими робітниками». Захоплення двох міст організованим та озброєним загоном на чолі з полковником ФСБ (який прямо зізнавався в тому, що саме він «натиснув спусковий гачок війни») з наративу фільму випустили. Наголос натомість зробили на подіях Майдану 2013-2014 років, які зобразили як «державний переворот», «прихід до влади нацистів» і головну причину початку «мирного протесту» сепаратистів.

Оголошення Україною антитерористичної операції разом із ігноруванням подій у Слов’янську подається як спроба «хунти» придушити «мирний протест». Автори фільму маніпулюють подіями, емоційними кадрами та коментарями спікерів, щоб подати зручну для Кремля картину, в якій самого Кремля немає, але є «пригноблений народ Донбасу та київські нацисти».

• Читайте також: «Великий замєс» очима росіян, або Пропагандистський фільм про Маріуполь «20/22»

Для того, щоб підтвердити свою головну тезу, пропагандисти застосовують звичний спектр інструментів — від замовчування незручних для їхнього наративу подій до вирваних із контексту цитат. Згадували навіть меми 2004 року про Юлію Тимошенко та «колючий дріт навколо Донбасу» або «розстріл росіян в Україні з атомної зброї».

Тон використання цитат та окремих кадрів відеохроніки задається на самому початку фільму, коли президенту Володимиру Зеленському приписується вислів: «Велика помилка — залишатися жити на Донбасі». Це звучить так, ніби Зеленський засуджує факт життя на сході як такий. Насправді ж повна цитата звучала так: «Я вважаю, що якщо ти сьогодні живеш на тимчасово окупованій території Донбасу і ти вважаєш, що “наше діло праве”, “нам — у Росію”, “ми — росіяни”, — велика помилка залишатися жити на Донбасі…».

Автори фільму намагаються довести, що війна проти України у 2014 році почалася не через спроби Росії продовжити загарбання території України після окупації Криму, а лише через «ненависть до Донбасу» з боку «київської постмайданної» влади. Одним зі спікерів фільму є Володимир Носов, титрований як «директор Інституту дослідження історії Донбасу». На сторінці захопленого й перейменованого окупантами «Донецького державного університету» йдеться, що він отримав у 2013 році ступінь магістра історії та обіймає посаду старшого викладача. Носов говорить, що Київ не прислухався до вимог «протестувальників», бо «ми не люди». Він та інші учасники фільму розповідають про конфлікти навколо мови та історичної пам’яті, подаючи саме їх як головні причини «народної революції» та бажання «народу Донбасу захистити себе від нацизму». Як стверджує одна з неназваних у фільмі жінок, «вони нас просто почали вбивати, тому що ми Донбас, ми шахтарі, ми православні».

Про українські протести в Донецьку, про напади на ці протести, про участь російських «гастролерів» у подіях весни 2014 року, а також про подальше пряме залучення армії Росії у війну — у фільмі немає ні слова. Росія загалом з’являється у фільмі лише наприкінці, у вигляді рятівниці та омріяної мети, до якої нібито всі роки української незалежності прагнули «жителі Донбасу». Повномасштабне вторгнення Росії та його наслідки для сходу України згадуються лише побіжно, натомість визнання Кремлем окупованих територій «своїми» подається як свято, подарунок долі та особисто Володимира Путіна.

Хоча деякі моменти все ж вибиваються з загального наративу. Так, Пушилін говорить, що у 2014 році «ми вже на той момент бачили у Володимирі Путіні нашого лідера». А один із шахтарів, відповідаючи на запитання, чи вартувало приєднання до Росії всіх жертв, каже «так», проте відразу говорить чомусь про «десять років терпіння», яких нібито зазнав «Донбас». Хоча між імітаціями «референдумів» та «офіційним прийняттям нових регіонів у склад Росії» пройшло вісім років, то чому ж доводиться терпіти ще два?

Використання дітей у пропаганді військової агресії — один із найбільш цинічних прийомів, до якого російська пропаганда ніколи не соромилася вдаватися. Одразу на початку фільму, як вступ, пропагандистка Марія Наумова розповідає і показує історію хлопчика на ім’я Дмитро з міста Авдіївки. Хлопчик народився незадовго до повномасштабного вторгнення, в лютому 2024-го йому виповнилося чотири роки. Як стає зрозуміло із сюжету, батьки хлопчика відмовлялися від евакуації, тому протягом двох років він зростав «під бомбами» (оскільки місто перебувало на лінії зіткнення, атаки на нього почалися фактично з перших днів повномасштабного вторгнення). Відмова батьків вивезти дитину з небезпеки, а в останні місяці облоги Авдіївки — з дуже великої небезпеки, подається у фільмі як приклад стійкості, спротиву вимогам української влади до примусової евакуації дітей. Повідомляється, що Діму «ховали в підвалі» від українських поліцейських і волонтерів (не від російських бомб же ховалися у підвалах Авдіївки, справді), демонструється емоційна нарізка кадрів того, як цивільних переконують евакуюватися під виглядом доказу, що Україна «забирала дітей». Те, що евакуація дітей проводилася лише в супроводі принаймні одного з батьків або осіб, які їх замінюють, не згадують. Так само не згадують, чим саме було обумовлене рішення про примусову евакуацію, скільки тонн вибухівки було скинуто на Авдіївку в останній період боїв за місто та хто саме цю вибухівку скидав. Російська армія в сюжеті з’являється лише в момент вивезення дитини з розбомбленого й окупованого міста, в особі водія-солдата, який дарує хлопчику шоколадний батончик. Наприкінці присвяченого Дмитру сюжету ведуча Наумова питає в матері дитини, чому вона відмовилася від евакуації та рік прожила з нею в підвалі. Жінка спочатку відповідає, що «ми там нікому не потрібні», а потім, через монтажну склейку, запинаючись, видає вже «залізний» аргумент, потрібний авторам: «Не хотіли, щоб його там навчали та нав’язували нацизм».

«Крим — наш. А чий же ще він може бути?»

До річниці захоплення, або, як кажуть росіяни, «возз’єднання» Криму з Росією на загальнодержавному «Першому каналі» транслювали так званий документальний мінісеріал «Під небом Криму» («Под небом Крыма») — де, по суті, протягом двох годин переповідали «справжню» історію українського півострова та пояснювали передумови, які призвели до нібито «мирного приєднання» Криму до Росії.

Вступ, який використали й у рекламі стрічки, розпочали такими словами: «2014 рік — точка відліку нового життя півострова. Крим став частиною Росії. Це було не приєднання, а возз’єднання, викликане багаторічним прагненням кримчан повернутися на свою батьківщину». А кримчанами в серіалі називають винятково росіян і «багатонаціональну» російську культуру. Кримських татар, корінних жителів півострова, автори просто не згадували.

Одним із головних героїв серіалу, який «досліджує» історію Криму, разом зі своїми телевізійними колегами, став Леонід Якубович, російський телеведучий, ведучий програми «Поле чудес». Він почав серіал із розповіді про те, що вперше побачив море, «російське море», у Криму. І продовжив словами:

«Що таке “наш Крим”? А який ще? Яким ще може бути Крим, за який покладено стільки життів, за який стільки людей проливали свою кров?».

Загалом протягом усього серіалу на екрані присутні відомі для росіян люди з шоубізнесу: Кремль використовує їх як інструмент впливу на формування громадської думки та знаряддя для поширення російської пропаганди. Артисти з великою кількістю прихильників публічно висловлюють свою підтримку збройної агресії Росії проти України, а також виступають на пропагандистських заходах як у самій Росії, так і на тимчасово окупованих українських територіях. У серіалі вони всі називають Крим «нашим», а Путіна — «нашим президентом».

До списку зіркових ведучих також ввійшли: російська акторка Ксенія Алфьорова, телеведучий «Першого каналу» Олександр Смол, акторка Катерина Стриженова й артист Едгард Запашний, які є частими «експертами» з політичних питань у російських медіа.

Одна з героїнь серіалу говорить, що «свято 18 березня» (дата офіційного оголошення Росією про анексію Криму) є для її родини настільки важливим, що «об’єднало всі свята, і дні народження, і якісь дати. Тобто є 18 березня і 9 травня — оце, мабуть, ті свята, які є безумовними».

Сюжет серіалу — це порівняння півострова до 2014-го та після. Очевидно, що пропагандистський телеканал зобразив Крим після його захоплення «квітучим та успішним». Порівнювали різні сфери життя: освіта, бізнес, медицина, промисловість і будівництво тощо. Тобто намагалися продемонструвати, що Крим «зажив набагато краще, аніж було раніше».

Ще у 2021 році журналісти «Криму. Реалій» пояснили, що півострів живе лише завдяки прямому вливанню коштів із російської казни. Поки бажаних дивідендів від робочих місць півострів не приносить. Журналісти Eurasianet, які публікують аналітику про європейський та азійський регіони, повідомляли, що Крим з’їдає 21% усього обсягу підтримки російських регіонів.

Для демонстрації усієї пишності та багатства захопленого півострова журналісти зняли сім’ю, яка розповідала про радість, що «вся кримська сім’я пліч-о-пліч з Росією»:

«Коли ми перейшли до Росії, у нас закінчилася бідність, розумієте, злидні й бідність закінчилися», — каже одна з героїнь серіалу.

Найбільше перекручували історичних фактів. Грубо кажучи, російські автори буквально стерли історію від здобуття незалежності України й до 2014-го. Що відбувалося до 2014-го — в серіалі описують як суцільний «жах». Російське вторгнення автори радше обходили стороною, побіжно згадуючи, що «десь там», але аж ніяк не в Криму, відбувається війна, а точніше — «збройне протистояння» чи «СВО». І півострів зображений як невіддільна частина Росії — де безпечно, і що Москва «гарантує безпеку» усім кримчанам. До прикладу, коли у телесеріалі показували російських «волонтерів», то ті, звісно, згадували, що займаються перевезенням гуманітарної допомоги в «зону СВО». Понад те, тему глибше й ширше не розкривали.

Подолання «українського зубожіння» є однією з центральних тем серіалу. Згідно зі сценарієм, до окупації на півострові нібито не було грошей, роботи, люди жили в старих квартирах, інфраструктура не ремонтувалася, «Ластівчине гніздо» буквально розвалювалося. Медицина була платною аж настільки, що одна з героїнь серіалу (як вона розповідає) навіть не змогла організувати лікування своїй доньці, яка захворіла на пневмонію. Зате після 2014 року в Крим нібито прийшло «повне процвітання»: родинам видають нові квартири, землю під будинки, відкривають дитячі садки, школи мистецтв, реконструюють дороги, пам’ятки — і все це коштом держави, тобто «безплатно».

Кадр із фільму «Під небом Криму». Дитячий садок «Червоні вітрила»

І в цьому серіалі для пропаганди «нового життя» в Криму також використовують дітей. Майже кожний епізод містить обов’язкові кадри зі щасливими, «забезпеченими державою всім необхідним» дітьми. Останній фрагмент серіалу повністю присвячений дитячому табору «Артек». Серед іншого повідомляють, що в «Артеку» «за ініціативою дітей» створили дошку, присвячену «Безсмертному полку», а поруч на сусідній стіні — дошку пам’яті загиблих росіян у війні проти України.

Кадр із фільму «Під небом Криму». Дитячий табір «Артек»

Але найбільш яскравим прикладом історичних спотворень стало пояснення референдумів 1991 року — тоді в січні кримчани проголосували за створення автономної республіки, а в грудні у Криму сказали «так» незалежності Української держави 54,19% виборців; у Севастополі показник був навіть вищий — 57,07%. Росіяни подали це так, ніби під час розпаду СРСР був проведений один референдум «за приєднання до Росії» — і більшість кримчан із цим нібито «погодилася» (насправді ж йшлося про референдум березня 1991 року щодо «збереження Союзу Радянських Соціалістичних Республік як оновленої федерації рівноправних суверенних республік», а референдум про незалежність України був проведений уже після нього).

А ось українська влада не забажала віддавати Крим, тож відтоді усі роки Москва намагалася навернути людей до себе. У серіалі демонструють, що це стало головною передумовою, аби Крим захопили у 2014 році. Про роль російської армії у захоплені півострова не згадують — тільки про роль «особисто Володимира Путіна».

Маніпулюючи емоціями росіян, пропагандисти стверджують, що нарешті «території повертаються у рідну гавань», і всі жителі «врятовані від українського ярма». У такий спосіб вони хочуть спотворити реальність і приховати справжні загарбницькі, варварські й криваві дії Росії. Адже «документалка» розповідає лише про «повернення своїх територій» і намагається навіювати радісні почуття — що нарешті всі житимуть разом «у мирі й злагоді».

На прикладі обох проаналізованих телепродуктів можна побачити, що російська «документальна» пропаганда про окуповані території загалом використовує звичний арсенал тверджень і маніпулятивних прийомів. Повторюваність пропаганди, її клішованість, навіть нудність є, скоріш за все, свідомою тактикою її творців, які бомбардують аудиторію одними й тими ж посланнями з метою буквально «забити» їх у голови глядачів. Така тактика потребує постійного інформаційного контролю, тому Кремль приділяє таку увагу захопленню медіасередовища окупованих територій, насамперед за допомогою централізованих медіа, серед яких головним є саме телебачення.

«Документалки» про схід України та Крим відмінні головними сюжетами. Хоча обидві вони нібито присвячені одній темі — весні 2014 року, імітаціям «референдумів» і загарбанню територій Росією, способи висвітлення окупації відрізняються. У випадку сходу України головний сюжет — це сам факт початку окупації, події 2014 року. Про життя після початку окупації згадують дуже мало, зокрема ємною фразою «десять років терпіння». Натомість у випадку Криму головна увага спрямована на те, як півострову «добре живеться» вже після окупації. Це обумовлено тим, що в Крим, на «свою офіційно визнану» територію Росія спрямувала значні ресурси та може продемонструвати на певних напрямках якісь зручні для медійного висвітлення результати. У випадку ж окупованих районів Донецької та Луганської областей єдиний результат — це жахливий занепад територій. Розказувати про якісь реальні вигоди від окупації для загарбаних Росією земель на сході України не наважилися навіть російські пропагандисти.

Ілюстрація на головній та інфографіка: Наталія Лобач