«Детектор медіа» продовжує спецпроєкт, присвячений розвінчанню культурних та історичних міфів, які десятиріччями насаджувала українцям пропаганда. Ми розповімо, які, здавалося б, звичні історії з підручників і медіа є вигадками або ж спеціально сконструйованими наративами, над якими працювали пропагандисти протягом багатьох років.

У першому тексті ми розповідали про головний фундамент пропаганди — «міф про один народ». Про міфи, які просувають думку, начебто Україна – «нацистська держава», можна почитати тут. Про те, як ворожа пропаганда «розповідає казки» про Крим та південь України, можна почитати тут.

Сьогодні ми розповімо, як Росія використовує тимчасовий союз 370-річної давнини, аби легітимізувати війну.

«8 (18) января 1654 г. в городе Переяславле была созвана Всенародная рада. “Собралось великое множество всяких чинов людей», — говорит очевидец. Здесь были казаки, мещане, крестьяне, купцы, духовенство.

В 11 часов, сопровождаемый казацкой старшиной, на площадь вышел нарядно одетый Хмельницкий. С глубоким вниманием слушал народ речь гетмана. Более “благотишнейшего пристанища не обрящем”, — подчеркнул Хмельницкий. “Украина с великой Россией, — закончил он, — составляют единое тело”. И, подняв над головой булаву, гетман воскликнул: “Так будем же едины с народом русским навеки!” Заглушая последние слова гетмана, тысячи голосов возгласили: “Будем!” …» — так описувала Переяславську раду 1654 року дитяча радянська енциклопедія, видана вперше у 1958 році. Маленький радянський громадянин змалку мав знати, що Україна «возз’єдналася» з Росією, і це була дуже радісна та доленосна подія для обох народів.

Картина «Навіки з Москвою. Навіки з російським народом». Художник Михайло Хмелько. 1951 р.

За 6 років до того, як видання побачило світ, у бідній ленінградській родині народився допитливий хлопчина, який любив кінофільми про розвідників і мріяв працювати в органах державної безпеки (КДБ). Ми не знаємо, чи читав хлопець цю енциклопедію у дитинстві. Але точно відомо, що Переяславську раду 1654 року Володимир Путін, який виріс і таки став працівником КДБ, а пізніше президентом Росії — трактує саме так, як це написано у тій книжці 1958 року.

Міф про «возз’єднання братніх народів українців і росіян» з’явився після Другої світової війни спільними зусиллями Комуністичній партії та її генерального секретаря Микити Хрущова. Саме він дав «зелене світло» масштабному святкуванню 300-річчя «возз’єднання» України та Росії. До того в Радянському союзі ніколи не влаштовували свят до цієї дати, а Сталін навіть відмовив Хрущову в проханні помпезно відсвяткувати 290-річчя цієї дати.

Власне, слово «возз’єднання» з’явилося у радянському пропагандистському лексиконі у 1939 році, коли СРСР окупував західноукраїнські землі. На той час вони входили до складу Польщі. Але окупацію було подано як «возз’єднання українців у одній державі». А вже у 1954 році з’явилася невелика брошура «Тези про 300-річчя возз’єднання України та Росії», яка починалася зі слів: «300 років тому, в січні 1654 року, на Переяславській Раді могутнім волевиявленням українського народу було проголошене возз’єднання України з Росією, як видатна історична подія, є великим святом не тільки українського і російського народів, але і всіх народів Радянського Союзу». Ці «Тези» й задали напрям і рамки роботи історикам і літераторам: як можна і треба говорити про історію міждержавних відносин України та Росії.

Святкування 300-річчя «воз’єднання». Джерело

Теза «Росія — старший брат, перший серед рівних», яку радянські народи чули часто, а українці та білоруси — особливо часто, стала панівною з кінця 40-х років. Якщо в історичних працях Російської імперії включення українських земель в склад Московського царства називали «приєднанням до того самостійних українських земель», а у 20-30-ті роки той самий процес українські історики оцінювали як необхідне зло, то після війни це стало вкрай позитивним прогресивним явищем. У 1954 році три українські історики Іван Бойко, Кость Гуслистий і Володимир Голобуцький опублікували працю «Воссоединение Украины с Россией», де писалося про «вічну нерозривну єдність росіян, українців і білорусів та їхньої історії», а приєднання Гетьманщини до Московського царства позиціювалося як абсолютне добро.

У Радянському Союзі історична наука була прислужницею державної пропаганди та ключову роль грали не дослідження істориків, а політика Комуністичної партії. Тож на початку 1950-х радянські історики від функціонерів ЦК Компартії України отримали завдання: закріпити у документах історичну «спільність» російського й українського народів. Історики Академії наук УРСР і СРСР, які були на службі у партії (хто не хотів писати — могли звільнити або навіть заарештувати) завдання виконали: так, у 1953 році видали 3-томник «Воссоединение Украины с Россией», у якому зібрали документи періоду від 1620 до 1654 року і які мали продемонструвати, що козаки орієнтувалися на Московію й хотіли позбутися гніту Польщі. А наступного року були опубліковані «Тези про 300-річчя возз’єднання України з Росією (1654–1954 рр.)», де на 32 сторінках розповідається про Переяславську раду як «акт возз’єднання України та Росії». Як зазначалося у тексті, «це мало величезне прогресивне значення для подальшого політичного, економічного і культурного розвитку українського та російського народів».

Тези про 300-річчя возз’єднання України з Росією (1654–1954 рр.). Джерело

У майбутньому наратив про «возз’єднання двох братніх народів» стане картою, яку постійно будуть використовувати російські політики. Так, Володимир Путін, головний «історик» Росії, у своїй програмній статті 2021 року пише, що Богдан Хмельницький визначав себе і запорожців «русскими православными людьми» й дуже хотів потрапити під руку московського царя. Стаття має дуже пряму й чітку назву «Про історичну єдність росіян та українців», тож не дивно, що Переяславська рада для Путіна — ще один доказ «єдності», яку варто відновити. Будь-якими методами.

Що й чому сталося у Переяславі у 1654 році

У січні 1648 року розпочалося велике повстання на Запоріжжі під проводом гетьмана Богдана Хмельницького. Перемоги над польськими силами біля Жовтих Вод, під Корсунем і Пилявцями у 1648 році дозволили козацькому війську взяти під контроль значну частину територій Речі Посполитої. У битві під Зборовом Хмельницькому не вдалося отримати остаточної перемоги над польським військом через кримського хана, який не хотів посилення козаків, що й призвело до підписання Зборівського договору. За його умовами король визнавав козацьку автономію, відновлювалася Київська митрополія, обмежувалась діяльність католицькій церкви в освіті, а отримати посади в Гетьманщині могли лише козаки чи православна шляхта. Утім, це був лиш початок війни.

Битва під Жовтими Водами. Джерело

Плани Хмельницького були такими: створити козацьку державу з межами аж «по Львів, Холм і Галич», де він був би правителем. Настільки масштабним планам збутися не судилося через поразку під Берестечком у 1651 році, а підписаний українсько-польський договір у Білій Церкві не давав надій козакам. Богдан Хмельницький шукав допомоги ззовні, контактував з Османською імперією, молдовським володарем і московським царем.

Спочатку Хмельницький орієнтувався на Молдову, одружив сина Тимоша з донькою молдовського володаря. Проте місцеві бояри проти володаря та козаків повстали, а Тиміш загинув у битві. Це стало кінцем орієнтування на молдавського господаря.

У 1652 році козаки отримують перемогу над поляками під Батогом. Богдану Хмельницькому очевидно, що шансів самостійно перемогти у війні вкрай обмаль, тому гетьман відправляє послів до Москви, щоб отримати підтримку у боротьбі проти Польщі й отримати визнання як правителя незалежної держави. І щоб виключити можливість нападу московитів на козаків, оскільки Московське царство мало допомагати полякам, якщо на останніх нападуть татари. А якраз татари постійно воювали на боці Хмельницького.

Як пише дослідник, академік Валерій Смолій, у Богдана Хмельницького були чіткі критерії вибору союзника: мав бути сильним, щоб допомогти перемогти поляків і татар, водночас заслабким, щоб не придушити державність Війська Запорозького. Під цей критерій підходила Московія, а не Османська імперія. Також на руку московського вибору грала спільна релігія та відсутність почуття ворожнечі, яке було стосовно турків. З такого ракурсу вступ Війська Запорозького під протекторат московського царя був ідеальним варіантом.

Земський собор, найвищий законодавчий орган Московського царства, погодив «гетьмана Богдана Хмельницького і все Військо Запорозьке, з містами їх і землями, прийняти під свою государеву владу». Тож на початку січня 1654 року до України в Переяслав прибуло московське посольство.

Переяслав на рукописній карті Задніпров’я, 1630 р., з книги Наталі Яковенко. Джерело

Що саме уклали в Переяславі

18 січня 1654 року у невеликому місті  Переяславі відбулося кілька зібрань. Першим була таємна нарада Богдана Хмельницького з найближчим кругом довірених, де обговорювали доцільність зібрання всіх старшин, які мали б висловити свою думку щодо союзництва з Москвою. Вирішили, що потреба у цьому є, і о другій годині пополудні на майдані зібралися всі присутні у місті представники старшини та козацтва, усього близько 200 осіб.

Богдан Хмельницький виголосив промову, яку ми знаємо в переказі боярина Василя Бутурліна, якого, до речі, на Раді, не було — йому її теж переказали. У промові йшлося про складну війну, про дуже невтішні перспективи співпраці з турками, татарами, поляками. І про варіант співпраці з московським царем, який має можливість допомогти й захистити православний люд від знущань. Рішення ради було позитивним — козаки вирішили перейти «під руку московського царя». Рішення це було неодностайним.

Після ради гетьман Богдан Хмельницький разом із двома наступними Іваном Виговським і Павлом Тетерею — поїхали до представника московитів Василя Бутурліна, щоб скріпити рішення Переяславської ради присягою в церкві й отримати царські грамоти та гетьманські символи влади.

Картинка Переяславська рада 1654 р. Невідомий художник. Джерело.

Але там трапилася оказія: у Московії не було прийнято, щоб цар присягав підданим, це була європейська традиція. У Московському царстві панувало самодержав’я, тож Бутурлін присягати відмовився. Така позиція дуже непокоїла Богдана Хмельницького, це говорило про ризик непорушності прав і привілеїв Війська Запорозького. Він скликав ще одну раду, але кілька годин розмов нічого не дали. Бутурлін відмовився присягати, оскільки не мав таких повноважень. Тож козакам на чолі з Богданом Хмельницьким нічого не залишалося, як присягнути, «щоб бути їм із землями і з містами під государевою високою рукою навіки невідступними» — ці слова відомі лише з переказу. Після чого Хмельницький отримав знаки гетьманської влади — хоругву, булаву та ферязь (символічний парадний одяг). Жодних договорів ніхто не підписував, були лише усні домовленості.

Протягом наступного місяця московське посольство їздило землями Гетьманщини, отримувало присяги на вірність царю. Присягали не всі: відмовилися полковники (серед них Іван Богун, Іван Сірко, Петро Дорошенко, Михайло Ханенко), деякі полки усім складом (Полтавський, Уманський, Брацлавський), жителі міста Чорнобиль, київський митрополит Сильвестр Косів. Останній боявся, що через цю присягу у нього московити відберуть приходи, які розташовувалися не на території Війська Запорозького. Відмовилися присягати й козаки Запорозької Січі. Як писав Василь Бутурлін, усього присягнуло 122542 чоловіки. Жінки не присягали.

Микола Івасюк. Іван Богун на переправі. Джерело

Козацький полковник Іван Богун був противником договору з московитами, не давав присягу московському царю. Він розумів, що росіяни мали іншу політичну культуру й мали інакше ставлення до договорів. Богун сповідував принцип, який можна описати цитатою британського політика Генрі Пальмерстона: «У Британії немає ані вічних союзників, ані постійних ворогів, вона має лише вічні й постійні інтереси». Схожим чином мислили й козаки. Прийняття присяги московському царю козацькими старшинами сприймалося козаками й самим Хмельницьким не як «вікопомний союз возз’єднання України та Росії». Як пише дослідник Андреас Капеллер, козаки розглядали Переяславську угоду як військову конвенцію, яка непрямо передбачала підпорядкування Москві, зберігала самостійність Гетьманщини й могла бути будь-коли розірвана. А для Москви Переяславська рада означала перший крок до інкорпорації України — і вже у тому ж 1654 році цар Олексій Михайлович іменував себе «самодержцем Великої та Малої Росії», а місцеве населення — підданими.

Назва «Малоросія» взята з церковних документів Візантії, де Малою Руссю називали Галицьку митрополію на противагу Великій Русі, — так у Константинополі називали більшу Київську митрополію. А пізніше назва «Мала Русь» стала використовуватися росіянами на позначення України. Отже, Переяславська угода обома сторонами трактувалася по-різному, що у майбутньому призвело до 300-річчя існування українських земель у ролі молодшого брата у задушливих обіймах Росії.

Для тогочасного європейського ранньомодерного суспільства такі договори не були «вічними» й «укладеними назавжди», а могли бути швидко розірвані, якщо мінялося політичне становище. У 1656 році московити й поляки підписали Віленське перемир’я, чим, фактично, порушили умови Переяславської ради, за якою росіяни мали б воювати проти Польщі разом із козаками. Це розлютило гетьмана Богдана Хмельницького, і було створено коаліцію зі Швецією, Трансильванією, Бранденбургом і литовським князем Радзивіллом, щоб знищити Річ Посполиту. Водночас стосунки з Московським царством зіпсувалися, а за два роки почалася перша українсько-московська війна 1658–1659 років. Це все не схоже на історію про «два братні народи», які крізь століття мали «одне бажання — бути разом».

Дослідник козаччини Віктор Брехуненко звертає увагу на вибір міста для присяги — Переяслав. У ранньомодерну добу велику роль відігравав символізм, і те, що Військо Запорозьке переходило під протекторат московського царя не в Києві — потужному релігійному центрі, названому другим Єрусалимом, говорить про значущість цього договору. Для порівняння, Акт Злуки, проголошений 22 січня 1919 року між УНР і ЗУНР, свідчив про віковічне прагнення українців жити в одній державі. Проголошений він був саме у Києві, у самісінькому його центрі, на Софійській площі перед великою кількістю людей. Навіть якщо не обрали Київ, був ще Чигирин — столиця Богдана Хмельницького. Але й Чигирин не відзначився такою честю. Замість цього раду провели у невеликому містечку Переяславі, що вказує не на возз’єднання двох народів, а на звичний тимчасовий політичний договір між двома державами.

На самій Переяславській раді не було підписано жодних документів, це сталося за кілька місяців, навесні 1654 року. Договір, який отримав назву Березневі статті, захищав привілеї козацького війська, власну правову систему, самоврядування з вільним вибором гетьмана, не забороняв зовнішню політику (окрім зносин із Річчю Посполитою й Османською імперією). Окремою угодою цар підтвердив привілеї та самоврядні права шляхті, митрополитові й містам України. Проте вже через чотири з половиною роки гетьман-наступник Іван Виговський підпише вигідний договір із Річчю Посполитою, а Березневі статті де-факто втратять чинність. Надалі боротьба між козаками приведе до влади Юрія Богдановича Хмельницького, який начебто підпише нові Березневі статті. Як вважатимуть історики 19–20 століть, нові Березневі угоди не відповідають тим, які підписував Богдан Хмельницький. І навіть зараз історики не можуть знайти оригіналів Березневих статей, підписаних Богданом Хмельницьким. Імовірно, вони можуть бути в архівах Росії.

Переяславська рада: злочинна необхідність

У дослідженнях істориків Російської імперії, як українців, так і росіян за походженням, Переяславська рада трактувалася по-різному: спочатку історики, зокрема Михайло Максимович і Микола Костомаров, вважали приєднання Війська Запорозького до Москви чудовим рішенням, щоб захистити братів по вірі, розширити зону впливу Москви. Ближче до кінця XIX століття Костомаров, Антонович, Грушевський, Левицький починають визначати раду як невдалий дипломатичний акт Хмельницького, який потягнув за собою втрату автономії.

Проте ставлення істориків навряд чи відбивало ставлення населення українських земель до Переяславської Ради. Так, козацька старшина із середини-кінця XVIII століття ностальгувала за правами, які були у козаків раніше. У 1762 році з’являється памфлет «Розмова Великоросії з Малоросією», у якому автор від імені України (Малоросії) відстоює державну самостійність козацької держави та висловлює протест проти політики російського уряду щодо України.

Встановлення пам’ятника Богдану Хмельницькому в Києві часів Російської імперії, 1888 рік. Джерело

Хмельницький користувався широкою популярністю серед простого населення українських земель навіть через 200 років після смерті. Народні пісні оспівували доблесть гетьмана:

«Чи не той то хміль,

Що коло тичин в’ється?

Ой, той то Хмельницький,

Що з ляхами б’ється…

Чи не той то хміль,

Що у пиві кисне?

Ой, той то Хмельницький,

Що ляшеньків тисне».

Проте Тарас Шевченко писав у «Розритій могилі»: «Ой Богдане, Богданочку. Якби була знала, у колисці б задушила, під серцем приспала».

Були й інші слова Тараса Григоровича, що характеризували наслідки рішень Хмельницького:

«Якби-то ти, Богдане п’яний,

Тепер на Переяслав глянув!

Та на замчище подививсь!

Упився б! Здорово упивсь!»

Як бачимо, дії гетьмана, які були виправдані потребою зберегти автономію у 1654 році, у майбутньому оцінені були далеко не всіма. Він гетьман, який створив козацьку державу, — і він же її й поховав, віддавшись у підданство до московського царя.

Переяславська рада у пропаганді СРСР і Росії

У СРСР 1920-х років ставлення до Богдана Хмельницького спочатку було негативним: вважалося, що Переяславська рада дала старт колоніалізму Росії в Україні. Богдана Хмельницького характеризували як зрадника національно-визвольного руху.

Але вже у 1930-ті роки частину істориків репресували. Головну роль у тому, як досліджувати історію, стала відігравати Компартія та Йосип Сталін. Тоді ж з’являється бачення Переяславської ради та входження України до Московії як концепція «меншого зла». Її чітко висловив український радянський історик Абрам Барабой: «Приєднання України до Росії зумовило подальшу спільність історичного процесу обох народів. А ця спільність історичного процесу… призвела до Великої соціалістичної революції й у Росії, і на Україні, і… створення СРСР, основою якого є непорушна дружба та братерство народів. Щодо негативних наслідків, то останні зумовлені соціальною природою царської Росії та розглядаються як “менше зло” порівняно з турецькою чи польською альтернативами, які цілковито відкидаються. Тверезий розбір… дає тверду підставу для тези, що приєднання України до Росії в 17 столітті було для України найменшим злом».

Після Другої світової війни та входження Західної України до складу СРСР комуністи почали шукати аналогії в історії, щоб красиво обставити окупацію й анексію західноукраїнських земель. Такий прецедент знайшовся: Переяславська рада 1654 року. Термін «возз’єднання» вперше пролунав стосовно Західної України, окупованої й анексованої СРСР у 1939 році. А Богдан Хмельницький став героєм, який допоміг «возз’єднанню».

У 1954 році у СРСР на широку ногу святкували 300-річчя «возз’єднання братніх народів» України й Росії. Було витрачено більш як 37 мільйонів рублів, проводилися маніфестації, конференції, видавалося багато книжок про «возз’єднання» України та Росії. До всього, ця дата стала символічною для ще одного міфу: про незаконну передачу Кримської області до складу української РСР (про цей міф «Детектор медіа» писав тут). Такі урочистості призвели до утвердження міфу й думки серед російського й українського населення про сотні років дружби й спільної історичної долі. Цей міф використовував у 2021 році президент Росії Володимир Путін, роздумуючи над історією України: він вважає Україну породженням радянського періоду, хоча, за його ж словами, возз’єднання з Росією відбулося ще у 1654 році після Переяславської ради. А люди, які жили на території Війська Запорозького, на думку Путіна, вважали й називали себе росіянами.

Поштова мрка СРСР на честь Переяславської Ради. Джерело 

Переяславська рада активно використовувалася російською пропагандою після анексії Криму та початку війни на сході України. Так, річниця Ради публічно святкується з 2014 року в окупованому Криму й на окупованих територіях Донецької та Луганської областей. У Луганьску проводять «конференції» самозвані «запорозькі козаки Донбасу», які просувають міф про «Святу трійцю братніх народів» і обіцяють щорічно святкувати дату Переяславської ради як «вірні Росії» козаки. У їхній уяві події 2014 року — лише початок «повернення справжніх козаків до російських братів у єдиний простір». Активно використовують Переяславську раду й окупанти Криму і Донеччини, як-от Сергій Аксьонов і Денис Пушилін, збираючись разом і покладаючи квіти до пам’ятника Богдану Хмельницькому. У своїх дописах ще до початку повномасштабного вторгнення Аксьонов писав, що Переяславська рада — «это одно из важнейших событий отечественной и мировой истории. В 1654 году разделенный народ исторической Руси высказал свою волю: быть навеки с Россией!»

У січні 2023 року Аксьонов видав ще більше пропаганди про єдність усіх російських земель: «Если в советское время дата 18 января 1654 года (дата Переяславської ради) имела во многом символическое и идеологическое значение, то сегодня она наполнена актуальным политическим и цивилизационным смыслом. Наш Президент назвал целью России объединение русского народа. К единству стремились и участники Переяславской рады, которые, кстати, называли себя русскими, а не украинцами. … Свернув с пути Переяславской рады в тупик Мазепы, Петлюры и Бандеры, киевская верхушка подписала украинской государственности смертный приговор».

Що вже говорити про рівень російських журналістів, які у своїх текстах повторюють або сказане Путіним, або написане в підручниках історії СРСР у 1960-ті роки. Десь на цьому ж рівні тримається колишній російський президент Дмитро Медведєв, який опублікував у своєму телеграм-каналі з мільйоном підписників пост із назвою «К вопросу о создании Ляхоукраины», де грозився полякам покаранням за «намагання переглянути підсумки Переяславської ради». Навіть складно уявити, що відбувається в голові у людини, яка вимагає від світу дотримання умов договору, який був укладений майже чотириста років тому — і погрожує за його невиконання «Сарматами» та «Цирконами».