Спецпроєкт Вадима Міського «Анатомія фейку» продовжує публікувати цикл розмов з експертами на тему основних наративів російської дезінформації. Цей матеріал є продовженням обговорення найпоширеніших фейків і маніпуляцій, пов’язаних із тематикою релігії в Україні; раніше про це ми говорили з Ярославою Міщенко.

Українська влада запроваджує нові санкції щодо українських і російських діячів православної церкви Московського патріархату. Резонанс у суспільстві спричинили знахідки Служби безпеки України під час обшуків у церквах і монастирях Української православної церкви Московського патріархату — російські документи, символіка, пропагандистська література антиукраїнського спрямування. Тим часом у церкві — і в Росії, і в Україні — заявляють про «утиски», «наклепи» і «переслідування». Що насправді відбувається з УПЦ МП в Україні і з Російською православною церквою, якій УПЦ МП залишається фактично підпорядкованою? Говоримо про це з релігієзнавицею Людмилою Филипович, яка досліджує українські церкви. 

Вадим Міський: Росія максимально драматизує обшуки в Українській православній церкві Московського патріархату, називаючи їх «хрестовим походом проти православ’я в Україні». Пані Людмило, чи справді християнство візантійського обряду в Україні сьогодні в небезпеці?

Людмила Филипович: Воно не в небезпеці, а у глибокій кризі. Після того, як в Україні з’явились нові тенденції в розбудові стосунків між державою і церквою, Українська православна церква не скористалась нагодою (долучитися до помісної церкви. — «ДМ»), а натомість скерувала основні зусилля на боротьбу проти «розкольників» та інших внутрішніх проблем, усіляко догоджаючи Московському патріархові Кирилу. Таку увагу Росії до Української православної церкви я розглядаю як втручання у внутрішній духовний простір України. Можливо, в мирний час до цього можна було би ставитись інакше, але зараз дії Російської православної церкви, зокрема співпраця з окупаційною владою, підтримка окупації Донецької та Луганської областей, мовчання церкви під час загарбання Криму і втрати Україною тамтешніх парафій змушують українців ставати у глибоку опозицію проти цієї церкви. Те, що церква Московського патріархату втратила підтримку українського суспільства, — провина лише цієї церкви, а не наслідок обшуків СБУ чи законопроєктів про заборону УПЦ МП в Україні.

Вадим Міський: Чи можна сказати, що звинувачення про підтримку духовенством УПЦ МП «русского міра» є достатньо обґрунтованими, чи знайшли переконливі докази такої співпраці?

Людмила Филипович: Ми знаємо з медіа, що Служба безпеки України знайшла у церквах і монастирях величезну кількість літератури з пропагандою «русского міра». Всі ці ідеї просували у проповідях і богослужіннях, і це не могло не впливати на свідомість вірян. Кадри, нещодавно зафіксовані в одному з храмів Києво-Печерської Лаври, де люди співали про Росію, свідчать, що пропагандистська робота священиків УПЦ МП результативна. Й це лише те, що вдалося зафільмувати. Я більш ніж упевнена, що і Почаївська, і Святогірська лаври пов’язані з пропагандистами «русского міра», якими були, наприклад, кримський і запорізький митрополити.

Вадим Міський: 2018 року Вселенський патріарх видав Томос про автокефалію Православній церкві України. Попередній президент Петро Порошенко багато років був пономарем у Києво-Печерській лаврі, де служила московська церква. Втім, саме за Порошенка Україна отримала Томос. У Москві це рішення охрестили «політичним», «недружнім», натомість в Україні кажуть, що питання про автокефалію української церкви по суті було вирішене давно, і Вселенський патріарх чекав лише на вдалий момент для дарування Томоса. Це був справді вдалий момент, на вашу думку? Не запізно?

Людмила Филипович: Справді, питання про автокефалію Української православної церкви вирішувалося ще 1917 року. Щойно з’являлась можливість звільнитись від впливу Московського патріархату, українські православні діячі намагалися це зробити. Згадаймо те ж заснування автокефальної православної церкви. Хоч вона й існувала недовго, бо її верхівку розстріляли в кінці 1920-х років.

Отримання Томоса справді дуже тісно пов’язане з політичним вибором України. Ви можете назвати бодай одну країну, де церковні питання вирішуються без участі держави? Було б дивно, якби Порошенко свого часу не скористався цією можливістю. Безсумнівно, політичний фактор та участь Порошенка мали величезний вплив на цей процес. Але без відповідного запиту суспільства він не зміг би досягти незалежності церкви. Готовність української православної спільноти була однією з умов патріарха про надання декрету про незалежність. Отримання Томоса українською церквою — це історичний момент у розвитку не лише вселенського православ’я, а й у розвитку всього християнства.

Вадим Міський: У Росії церква дедалі більше зростається з державною владою. Допомога церкві з боку держави давно стала схожою на своєрідний контроль; а сама церква підтримує війну, благословляє солдат, закликає до мобілізації тощо. До чого це може призвести?

Людмила Филипович: Російська держава завжди спиралась на церкву, бо та має добре розгалужену інфраструктуру — від найглухішого села до столиці. Зв’язки в церкві монархічні, нижні чини завжди підпорядковуються вищим: так є навіть у найпрогресивніших церквах Заходу. Росія навчилася це використовувати. Проте Російська православна церква не змогла стати голосом народу, індикатором правильно обраного шляху країни. Християнство — це вчення, яке закликає вірян бути правдивими. І якщо порушуються певні спільні закони, то обов’язок церкви — вказати світським правителям на їхні помилки. Цього Російська православна церква зробити не змогла, не дозріла. Можливо, вона просто боїться. Інакше пояснити їхню поведінку я не можу.

Патріарх Кирило — це грамотна, освічена людина з інтелектуального середовища. Порівняти Путіна й Кирила неможливо: це люди зовсім різного масштабу. І це принизливо, коли церквою керує не людина, обрана на посаду вірянами, а світський керівник із сумнівною репутацією.

Вадим Міський: Російська православна церква — це лише одна із шістнадцяти православних церков, першим традиційно є Вселенський патріарх. Уже 31 рік цей титул належить Варфоломію. Московський патріарх добряче попсував стосунки зі Вселенським через Томос для України. Наскільки, на вашу думку, серйозний цей розлад у стосунках? До речі, агресивна політика РПЦ в Африці також зіпсувала стосунки московського патріарха з Олександрійським патріархом, очільником однієї з найстарших церков, що входить до пентархії. Для чого Кирило псує стосунки з найавторитетнішими лідерами православного світу? Чи залишилися в нього якісь прибічники?

Людмила Филипович: Це стратегія монополізму. Коли вони наражаються на спротив їхній думці, в них з’являється бажання придушити повстання. Мене вражає імперськість побутового мислення росіян. Це схоже на психологію заміщення: коли тобі нема чого продемонструвати світу, ти намагаєшся переконати себе, що немає нічого величнішого, талановитішого, багатшого за твою державу. Час придушення інших народів та нав’язування своєї волі, аби вибудувати світ за моделлю «я правильний, а всі інші помиляються» давно минув. Зараз треба вибудовувати стосунки за інакшими законами, і світ шукає ці точки. Я думаю, однією з таких точок стала солідарність демократичних сил, які усвідомили, що на полях України вирішується доля не лише сходу України, не лише нашої державності, суверенності і суб’єктності, а вирішуються питання загальноцивілізаційного характеру.