У межах програми «Анатомия фейка», яка виходить на міжнародному російськомовному телеканалі «Новый мир», а також подкасту «Русскій фейк, іди на***» Вадим Міський говорить із медіаекспертами про суть дезінформації і способи боротьби проти неї. MediaSapiens публікуватиме текстові версії цих розмов. Героями публікацій уже були керівник фактчекерської організації StopFake та Могилянської школи журналістики Євген Федченко; наша колега, керівниця новоствореного Центру досліджень «Детектора медіа» Ксенія Ілюк; засновниця ініціативи «Як не стати овочем» Оксана Мороз; психотерапевтка Марія Фабрічева; шефредакторка «Детектора медіа» Наталія Лигачова; членкиня Комісії з журналістської етики Тетяна Лебедєва; економічний оглядач телеканалу «Еспресо» і керівник Центру журналістики Київської школи економіки Андрй Яніцький; член правління Національної суспільної телерадіокомпанії України Дмитро Хоркін. Сьогодні говоримо про культ Перемоги в Росії з воєнним істориком Василем Павловим.

— Василю, якщо зануритись в історію, то коли і як зародилася традиція святкування Дня Перемоги в Радянському Союзі? Як трансформувалась ця традиція?

— Історію цього свята слід поділити на кілька періодів. Уперше День Перемоги відсвяткували у Радянському Союзі у травні 1945 року. За рік було перше помпезне святкування, а ось 1947 року 9 травня із вихідного стало робочим днем. І залишалося робочим до 1965 року. Натомість вихідним зробили 1 січня — Новий рік.

У цей час із нагоди річниці Перемоги виходили газетні замітки, відбувалися мітинги, але помпезних святкувань не було. Кардинально ситуація змінилася 1965 року, коли генеральним секретарем Центрального комітету Комуністичної партії Радянського Союзу став Леонід Брежнєв. Свято повністю змінили ідеологічно — 9 травня стало вихідним днем, другим за значущістю святом Радянського Союзу після дня Великої жовтневої соціалістичної революції 7 листопада. Саме в період 1965–1985 років формується традиція бучного святкування Дня Перемоги, дата наповнюється ідеологічними сенсами, починаються паради на Красній площі. Ювілейні паради 1965, 1975 і 1985 років були дуже масштабними.

Після 1985 року, коли в Радянському Союзі почалась перебудова, а разом із нею ревізія історичної політики й історичної пам’яті, формат святкування знов почав змінюватись. До п’ятдесятиріччя Перемоги Союз не дожив, і святкування успадкувала Росія. Там сформувалася зовсім нова тенденція відзначення річниці Перемоги, яка протягом 1995–2005 років, до шістдесятиріччя, оформилась у культ «побєдобєсія». З’явився новий символ — георгіївська стрічка, гасла «можем повторить», «спасибо деду за победу» й інші речі, які ми бачимо зараз.

— Отже культ Перемоги почав формуватися не за Сталіна, це пізніший продукт?

— Дедалі більше істориків вважають, що Сталін був украй невдоволений підсумком Другої світової війни: він не отримав того, чого хотів. Тому за його часів культ Перемоги як такий не формувався. Натомість формувався культ його особи — генералісімуса, лідера держави, яка перемогла нацизм, або «фашизм», як тоді говорили в Радянському Союзі. Інші воєначальники — радянські генерали й маршали — були в його тіні.

Ситуація поступово почала змінюватися за Хрущова, з розвінчуванням культу особи. Одним із головних дієвців цього процесу спершу був маршал Жуков. Він почав формувати власний культ особи, підтягаючи під нього й інших персонажів. Почала формуватися канонічна плеяда радянських маршалів і генералів. Почала з’являтися величезна кількість радянських фільмів про війну «з людським обличчям», які приймали на Заході: «Летят журавли», «Дом, в котором я живу» та інші. Починаючи ж із 1965 року формується власне культ Перемоги. Тоді зняли помпезну епопею «Освобождение», збудували величезну кількість пам’ятників і музеїв. З’явився культ ветерана, але, скажімо так, дещо штучний. Адже радянські люди пам’ятали, хоч і не говорили вголос, про долю скалічених війною людей, яких за кілька ночей прибрали з вулиць Радянського Союзу 1946 року. Про жахіття війни людям старалися не нагадувати.

До 1965 року померло чимало безпосередніх учасників війни, які пам’ятали й сумнівні рішення, ухвалені на високому рівні, й жахіття окопної війни. Коли цих людей не стало, держава отримала карт-бланш на формування вигідного образу війни. З культом радянських полководців, із культом радянської розвідки — «Щит и меч», «17 мгновений весны»… До речі, цей культ переконав частину чекістів, що вони обрані, й саме вони перемогли нацизм.

Згодом до процесу долучилася система військово-патріотичного виховання у школах. Пам’ятаю, як із першого по восьмий клас я мусив приводити 9 травня до школи свого діда, який повинен був розповідати дітям про війну. Мене завжди дивувало, що з тридцяти учнів нашого класу лише троє-четверо могли привести ветеранів. А решта моїх однокласників не знали, де їхні діди, або присоромлено мовчали. Не в усіх були історії про героїв-дідів, які принесли Перемогу. А ті діди моїх однокласників — танкіст, артилерист і піхотинець — які таки розповідали, говорили дуже коротко, без пафосу. В якийсь момент їх припинили запрошувати. Замість них почали приходити «професійні ветерани» з постановочними історіями, яких ми зараз бачимо в Росії. Час минає, а професійних ветеранів не меншає. Фейковий культ ветерана — один із елементів фейкового культу Перемоги.

— Які ще міфи та штампи радянської пропаганди щодо Перемоги успадкувала Росія?

— Є кілька систем міфів. По-перше, радянська система міфу Перемоги, яка має три блоки: міф Перемоги часів Сталіна, часів Хрущова і часів Брежнєва. Вони різняться нюансами, здебільшого щодо того, хто переміг. У Радянському Союзі завжди основою міфу було твердження, що переміг радянський народ — росіяни, білоруси, українці, таджики, киргизи та інші. У сучасній Росії вже пролунала фраза Путіна, що Радянський Союз міг би перемогти й без України. Тобто зараз основа міфу — що Росія перемогла б і сама. Хоча «Росії» як такої тоді не існувало.

Наратив, що переміг насамперед російський народ, почав формуватися ще за Сталіна, коли на одному з бенкетів на честь Перемоги він виголосив тост «за великий російський народ». Тут варто нагадати, що територія всієї України й усієї Білорусі була окупована, й цими територіями війна прокотилася двічі — спершу на схід, а потім на захід. У деяких містах — наприклад, у Харкові — це траплялося чотири рази. Найбільші людські втрати у відсотковому вираженні були в Білорусі, далі — в Україні, й потім уже в Росії, лише близько 10 % території якої окупували.

Ще один міфологічний мотив — колабораціонізм. Мовляв, росіяни чинили спротив, а інші народи — українці, литовці, естонці, латиші — зрадили братерство радянських народів і перейшли на бік нацизму. Цей міф живий і зараз. Хоча підрозділи етнічних росіян, які воювали на боці Гітлера, були чисельнішими, ніж національні підрозділи інших радянських народів, разом узяті. А причини, з яких неслов’янські народи СРСР переходили на бік Гітлера, радянська пропаганда воліла замовчувати.

Другий глобальний міф — про перевагу радянського мистецтва війни й радянської військової техніки. Хоча його легко розвіяти, почитавши мемуари радянських офіцерів. Радянська зброя виявилася значно гіршою і за німецьку, і за зброю союзників. До речі, ще один міф — що СРСР міг перемогти й без ленд-лізу, без допомоги союзників. Хоча насправді 80 % керосину, на якому літала радянська авіація, були з Америки — не було б американського керосину, й радянські аси не могли би піднятись у повітря. Із першої п’ятірки радянських асів четверо літали на американському винищувачі «Аерокобра» — з цих літаків потім поробили пам’ятники в радянських містах. І радянський танк не міг би з’явитися, якби США не передали верстати. Я вже мовчу про «студебекери», які стали фактично символом Перемоги. Мобільність радянської армії в останні три роки війни якраз і була забезпечена «студебекерами». Символ радянської Перемоги — «катюша» — їздив на американському шасі «студебекера».

— Які головні відмінності між тим, як завершення «Великої вітчизняної війни» відзначали в СРСР і в Росії?

— Попри тоталітарність режиму, в СРСР свято Перемоги було людянішим, ніж у сучасній Росії. У путінській Росії це свято втратило будь-які людські риси й перетворився на сатанинський культ. Достатньо подивитися на храм збройних сил Росії, де сходи зроблені з броні радянських танків, а на стінах висять ікони із зображенням радянських полководців. Слово «побєдобєсіє» дуже яскраво відображає те, що відбувається.

Тим часом з описів війни в російських підручниках зникли події на території України. Війна в них починається від Брестської фортеці, потім Москва, потім Сталінград, Курська дуга, операція «Багратіон» і Берлін.

— А як завершення Другої світової відзначають на Заході?

— Коли в Росії святкують, у світі — згадують. 8 травня в Європі вважається Днем перемоги над нацизмом, бо саме цього дня була підписана капітуляція. В Росії в цей час уже настало 9 травня через різницю часових поясів, тому, щоб не святкувати разом із Заходом, обрали дати 9 травня. Хоча під документом стоїть інша дата — 8 травня. Знаковою подією, річниця якої відзначається в багатьох державах, є «день Д» — висадка союзників у Європі, 6 червня 1944 року. У ці дати і Німеччина, й Італія, й інші держави, які брали участь у війні з обох сторін, згадують минуле, щоб не повторювати помилок. Святкувати нема чого, але є що пам’ятати.