Автор - Скотт Розенберґ, The Guardian

У жовтні 2009 року в блозі Пола та Рейчел Чендлерів, що курсували Індійським океаном на 38-футовій яхті, з’явився загадковий пост: «Будь ласка, подзвоніть Сарі!». Після чого зв’язок із ними обірвався. А невдовзі стало відомо, що їх узяли в полон і утримують заради викупу сомалійські пірати.

До викрадення від Чендлерів регулярно надходили новини. На їхньому сайті містилася Ґуґл-мапа, за якою можна було відстежити координати подружжя. З інтернет-щоденника друзі та однодумці одержували свіжі повідомлення про їхні мандрівки. То може, це привело й розбійників просто до них? Хтозна. А проте багато народу дійшли висновку, що тут Полу і Рейчел варто було б виявити трохи більше далекоглядності.

Торік сайт під назвою PleaseRobMe.com почав оприлюднювати дані з твітера про людей, які щойно покинули свої домівки. В основі цього лежало доволі просте міркування: повідомляючи в мережі про своє місцезнаходження через Foursquare, ти сам, очевидно, не маєш на увазі нічого поганого, але хто заважає зловмисникам скористатися цією інформацією з власною метою?

І хоча пограбування, що їх спричинили повідомлення в твітері, важко назвати системними, рейтинг PleaseRobMe.com сягнув небачених висот буквально за одну ніч. А це, знову ж таки, доводить, що у звички афішувати в інтернеті ледь не кожен свій крок може бути й зворотний бік.

Більшість із нас не має яхт і тим паче не прокладає своїх маршрутів на онлайн-мапах, а твітер-навігація лишається прерогативою ветеранів. Проте наша залежність від налаштувань приватності в інтернеті лише зростає. Зараз ми маємо змогу виставити своє життя в найдрібніших деталях на огляд ледь не всьому світові. А скільки цікавого це нам, здавалося б, пропонує. Секс! Багатство! Слава! І невичерпні потоки електронних листів від однокласників, чиїх облич ми вже не можемо й згадати.

Одним словом, ми кидаємося у вир інтернет-життя, разом зі своїми фото й особистими дописами. А тоді раптом усвідомлюємо, що не можемо протовпитися за іншими користувачами – і губимось.

Сумно? О, так. Але не варто здаватися. Я радий повідомити, що до цього простору майбутнього вже існує карта. Її створила для нас, багато років тому, група відчайдушних онлайн-першопрохідців. На самому початку існування інтернету вони плавали його водами, відзначаючи всі підводні камені й рифи. Їх звільняли з роботи, вони знаходили і втрачали коханих, боролися з флеймерами й тролями, досліджували всі принади й небезпеки, що їх несе з собою статус тисячника – і все це задовго до появи Фейсбука й Твітера.

Ці піонери – перші блогери – вже побували там, куди ми всі ще тільки прямуємо, і звісно ж, вони вели мандрівні нотатки. І поки ми ще остаточно не проскролили їхню історію на нашому спільному моніторі, їй варто було б приділити увагу. Зрештою, ті, хто не засвоює уроків минулого, приречені без кінця-краю перепощувати ті самі помилки.

У січні 1994 року Джастін Голл, 19-річний студент Swarthmore College, що в Пенсільванії, почав вести власну сторінку в інтернеті, який у ті дні ще мав свої кордони. То була маловідома, здебільшого університетська мережа, яку населяли переважно студенти-старшокурсники, науковці та ще купка геніальних підлітків.

World Wide Web винайшли у CERN – міжнародній фізичній лабораторії, розташованій у Швейцарії – щоб полегшити обмін науковими даними між дослідниками. Голл, великий фанат комп’ютерних ігор, побачив у ньому дещо інше – можливість ділитися своїм життям.

Тож він почав потроху викладати його на сайті links.net. Крок за кроком Голл створив велетенську гіпертекстуальну автобіографію, що містила як словесні автопортрети, так і фото й репродукції витворів мистецтва. В січні 1996 року, побившись об заклад із чванькуватими засновниками веб-журналу Suck.com, він почав щодня видавати свіжий пост – і набігла ціла юрба читачів. Звісно ж, деяких із них цікавив лише еротичний контент (який, до речі, не можна було назвати порнографічним). Деяких – те, що називалося «Justin’s Links from the Underground». Та загалом усі спостерігали за життям відчайдушного молодика, що винайшов собі новий засіб спілкування зі світом і розширював його кордони одночасно в усіх напрямках.

Він писав ледь не про все, що бачив. Той, хто з ним перетинався, мав бути готовий до неминучої появи на його сайті. Хлопець міг розповісти і про свою вечерю, і про самогубство свого батька. Звісно, Голл поводився як ексгібіціоніст-провокатор, а іноді – як людина, геть позбавлена будь-яких почуттів (міг в усіх деталях описати, скажімо, перебіг венеричного захворювання, яке він підчепив у Японії). Та була в його проекті якась система й краса, і тільки сноб міг заперечити, що це, мовляв, не має жодного стосунку до мистецтва.

Голл іще багато років вів веб-щоденник, описуючи свої стосунки з дівчатами й кар’єрні пригоди, що включали в себе написання статей про комп’ютерні ігри, кіношколу і знов комп’ютерні ігри. Тим часом світ пережив кульмінацію та падіння так званої «бульбашки доткомів» (dotcom bubble), а sнтернет-життєписи встигли здобути назву «блоги» і стати щоденною розвагою для мільйонів людей.

А одного дня в 2005 році відвідувачі, що зайшли на сайт Голла, побачили, що всі записи з його щоденника видалено, натомість висить одне-єдине депресивне відео під назвою Dark Night («Темна ніч»). Виявилося, що Голл зустрів жінку свого життя й закохався. Здавалось би, чудова новина! Та коли він почав описувати їхні стосунки на сайті, вона сказала, що не дозволить публікувати деталі їхнього роману у вільному доступі для всіх і поставила Джастіна перед вибором – або блог, або кохання.

«Я описував своє життя в цьому ср**му Інтернеті, - бідкався Голл на камеру, - і от через це люди відвертаються від мене. Вони бояться, що мені не можна вірити».

На щастя, Голл прийняв мудре рішення (бо ж через кілька років одружився зі своєю коханою). Але вибір, подібний до того, що постав перед ним, доводиться робити дедалі більшому числу користувачів. З одного боку, мати блог – це ніби й круто, а з іншого – надмірна відвертість в інтернеті аж ніяк не сприяє репутації надійної людини.

Вміння провести межу між публічним і приватним життям для багатьох є ознакою дорослості. Та ще донедавна ця проблема була актуальною хіба для знаменитостей і членів королівських родин. Сьогодні ж, завдяки блогам, Фейсбуку та іншим соцмережам, така потреба постає перед нами всіма. Проте виникла вона зовсім недавно, тож чи варто дивуватися, що експертами з цього питання є далеко не всі?

У 2002 році Хезер Армстронґ була молодою програмісткою з Лос-Анджелеса й вела блог під ніком Dooce (етимологію пояснює сама – буцім, швидко набирала слово dude (чувак) і обдрукувалася). Вона писала про музику, яку слухала, паби, які відвідувала, та інші буденні речі, що з них складалося її життя. А якось написала про свою роботу у софтверній компанії. Отут усе й пішло шкереберть.

Армстронґ мала всі підстави вважати, що її інтернет-щоденник читають лише друзі, та ще кілька користувачів, яким подобався невимушений стиль її письма. Проте вона помилялася. Одного дня хтось із колег кинув посилання на блог Армстронґ усім заступникам директора компанії, де вона працювала, - в тому числі й тим, про яких вона написала, що вони «нічого не вміють, крім виголювати ідіотські борідки» і яких назвала «заступниками з питань бухла й закуски». Після цього її було звільнено.

Тоді блогосфера була значно вужча, ніж зараз, і історія Хезер Армстронґ стала воістину легендарною. Її блог навіть дав життя новому слову – dooced, що вживалося на позначення людей, звільнених з роботи за балачки в інтернеті. Самій Хезер її історія анітрохи не здалася кумедною – вона суворо застерігає всіх, хто заходить на її профіль: «НЕ БУДЬТЕ ТАКІ ДУРНІ, ЯК Я. Ніколи й нічого не пишіть в інтернеті про роботу, якщо ваш бос про це не знає».

Фахівці, що досліджують соціальні патерни поведінки у веб-світі – а їх стає дедалі більше – вже мають спеціальний термін для опису таких ситуацій – «ефект онлайн-розгальмовування». Йдеться про відчуття, знайоме багатьом із нас – буцім в інтернеті можна легко сказати про людину те, чого ти ніколи не наважишся сказати їй у вічі. Можливо, це – наслідок оманливої анонімності. Можливо, нам здається, що віртуальна реальність не має нічого спільного з нашим справжнім життям. А можливо, ми, як Хезер Армстронґ, вважаємо, ніби люди, яких можуть образити наші слова, ніколи їх не прочитають.

Але всі ці уявлення хибні. Мережа – це не якийсь альтернативний світ, де можна безкарно робити що заманеться. Наше віртуальне й реальне життя якнайтісніше переплетені. І якщо ми про це забуваємо, - то ризикуємо наробити фатальних помилок.

До речі, історія Хезер Армстронґ мала відносно щасливий кінець. Хоча після звільнення дівчина впала в депресію і на кілька місяців закинула свій блог, та згодом вийшла заміж і знов почала писати – відтоді лише про свою нову сім’ю. Нині вона – одна з найвідоміших «мамо-блогерів», і веб-щоденник дуже допомагає їй вести господарство. Тепер пані Армстронґ сама собі начальниця, тобто більше не ризикує знову опинитися у лавах dooced.

Вона й досі відпускає різкі жарти і не цурається ущипливих слів на адресу інших. А ще – абсолютно спокійно і без манірності описує деталі, з яких складається побут матері двох дітей. Але тепер вона чітко усвідомлює різницю між невимушеною поведінкою і надмірною, непотрібною відвертістю. Колись живий наочний приклад того, до чого може призвести нестриманість у висловах в інтернеті, зараз Хезер Армстронґ – просто взірець самоконтролю. Вона добре засвоїла настанову, що стане в пригоді нам усім: так, у блозі ти можеш написати все, що завгодно. Інша річ – чи варто насправді це робити?

У 2003 році така собі Belle de Jour стала найвідомішим блогером у Британії, навіть не розкриваючи інкогніто. Причина цього, очевидно, в специфічній тематиці її блогу. Якщо ти пишеш «Нотатки лондонської повії» (Diary of a London Call Girl), то майже гарантовано отримаєш кагал ненаситних читачів. Якщо ж ти пишеш їх майстерно, як Belle, то можеш сподіватися ще й публікації книжки та екранізації. А якщо при цьому ти достатньо обережна - тобі напевно вдаватиметься вести свій блог не один рік, і при цьому ніхто не дізнається, ким ти є насправді.

Але вічно це не триватиме. Нещадне переслідування з боку преси змусило Belle торік у листопаді розкрити своє справжнє ім’я. Нею виявилася Брук Маньянті, нейротоксиколог з Брістольського центру охорони дитячого здоров’я. З’ясувалося, що, пишучи дисертацію, вона підробляла проституткою, щоб мати змогу оплатити рахунки.

Коло активних спостерігачів за історією Belle de Jour розділилося на два табори. Одні критикували її за нібито пропаганду експлуатації жінок, інші вважали її блог хорошою ілюстрацією до тези про небезпеку анонімності в інтернеті. Ця суперечка, схоже, точитиметься до кінця світу. Але мені здається, історія Belle de Jour варта уваги з дещо іншої причини. Нині у Веб 2.0 ми всі маємо змогу стати самостійним медіа-явищем. І блог Belle є чудовим прикладом користі, яку можна з цього отримати.

Брук Маньянті надавала сексуальні послуги для того, щоб забезпечити собі проведення наукового дослідження. Її розрахунок був простий. Попрацювавши «нічним метеликом» трохи більше року, вона покинула цю справу й зосередилась на науці, якою займається й понині. Отже, можна сказати – суто з практичної точки зору, не зачіпаючи моральних аспектів питання – що цей її вибір зараз працює на неї.

Але так буває не завжди. Зараз багато хто використовує ринкові можливості інтернету з тією ж метою, що й пані Маньянті – люди хочуть посприяти своїй справі. Вони кажуть: я заведу блог/твітер/сторінку на Фейсбуку, це допоможе мені розвинути бізнес/почати кар’єру письменника/розбагатіти за рахунок онлайн-реклами. І от вони реєструються на відповідному сайті – і виявляється, що «просування бізнесу через інтернет» має свою сувору й безжальну динаміку. Вони починають вимірювати свій діловий успіх кількістю френдів, переглядів сторінки і посилань на неї в Ґуґлі. А згодом ці цифри стають для них показниками їхньої власної значущості.

Декому подобаються відчуття незалежності й можливості, які надає подібний різновид соціального підприємництва, інших, натомість, обурює відвертий матеріальний розрахунок блогерів. Але хай там як, ми мусимо цілковито усвідомлювати, що ми робимо, як усвідомлювала Belle de Jour. А робимо ми ось що: перетворюємо соціальні контакти, які зазвичай виникають у нас через вимоги етикету чи симпатію до інших людей, на прибуткову справу. Я не кажу, що це однозначно погано й шкідливо. Але наголошую, що для цього надзвичайно важливо бути чесними з собою.

Зараз люди, що невтомно піарять себе чи свій бізнес і при цьому запевняють, що не займаються рекламою чи маркетингом, а просто «встановлюють контакти», трапляються на кожному кроці. Ще задовго до появи інтернету вчені мужі назвали подібне явище «комодифікацією автентичності». Простіше кажучи - ми продаємо свої душі.

До того світу, який досліджували для нас із вами Голл, Армстронґ, Маньянті та інші блогери-піонери, треба підходити обережно й з розумом. Те, що колись легко можна було проігнорувати, зараз доводиться вивчати й досліджувати зусібіч. Те, що раніше ми приймали на віру, зараз доводиться перевіряти й уточнювати. Все дуже ускладнилося – універсальність і принцип «все або нічого» в інтернеті зараз викликають підозру.

Ось чому, натрапивши на висловлювання котрого-небудь із топ-менеджерів якоїсь технологічної корпорації, - мовляв, саме поняття приватності нівельовано – не вірте. (Так, свого часу, Ерік Шмідт із Google заявив: «Якщо ви не хочете розповідати людям чогось про себе, подумайте – може, цього “чогось” краще не робити взагалі?») Нікуди наш із вами приватний простір не подівся. Просто тепер його доводиться ретельніше оберігати.

Один з найдивніших і найвинахідливіших аргументів на користь «нівеляції поняття приватного простору» висунув Джош Гарріс, інтернет-підприємець, про нестандартну кар’єру якого оповідає нам документальний фільм 2008 року «Ми живемо на публіку» (We Live in Public). Гарріс заробив собі статок на технологічному прогнозуванні і на піку першого інтернет-буму вклав гроші у два арт-проекти, метою яких було дослідити нову медіа-матрицю, в яку ми поволі затягуємося через Усесвітню мережу.

Суть першого проекту полягала в тому, що Гарріс на місяць ізолював групу добровольців у підземному комплексі на Мангетені. Учасники могли робити що завгодно – запихатися їжею, розважатися чи навіть влаштовувати оргії – але все це фіксувалося камерами, непомітними на перший погляд – тож зовні це могло видатися територією абсолютної свободи.           Час від часу всіх викликали на дражливі «допити». Проект закрився, коли поліція, що приїхала на звук стрілянини, оперативно виставила з підземного комплексу всіх Гаррісових волонтерів.

У ході другого проекту Гарріс і його наречена оснастили камерами власний дім. Відтак глядачі в інтернеті могли спостерігати за ними цілодобово – навіть тоді, коли вони приймали ванну чи кохалися. Такого експерименту їхні стосунки не витримали.

З документального фільму, про який ішлося вище, видно, що Гарріс ототожнює онлайн-життя з таким собі телевізійним реаліті-шоу, в якому ми всі змагаємося між собою під пильним наглядом невидимих ляльководів. Як зауважив один з персонажів стрічки, до учасників першого проекту Джош ставився, як до піддослідних щурів, зате в другому сам опинився в ролі лабораторної тваринки. А за такого підходу навряд чи можна збагнути суть веб-культури. Звісно, інтернет має багато вад, але це – не лабораторія і не тюрма. Ми самі обираємо такий формат спілкування, бо розуміємо, що, попри все, мережа може надати нам багато нових комунікативних можливостей.

Насправді ми живемо не на публіку. Наше життя перебуває на хисткій межі між «приватним» і «публічним» і ми маємо змогу, - часом доволі неоднозначну, - цю межу знищити. Погана новина – навчитися цього непросто. Та є й хороша новина – ми не лише вчимося самі, ми водночас іще й навчаємо інших.

Для чого я веду блог: Емма Беддінґтон, belgianwaffling.com

Я почала вести свій блог у 2008 році передовсім тому, що мені було нудно. Я не переживала ніяких трагедій, у мене не сталося жодної знакової події в житті, яку я мусила б задокументувати. Але я жила в Бельгії, країні, по-візантійському божевільній, де на кожному кроці траплялося щось таке, про що хотілося розповісти людям: що в місті Іпрі, скажімо, проводиться фестиваль зі жбурляння котів чи що улюблений шкільний сніданок мого старшого сина має назву «Кінський».

Я потроху писала щодня, і за кілька місяців у мене з’явилася певна кількість розумних і дотепних коментаторів, яким наші абсурдні реалії подобались так само, як і мені. Швидкі відповіді, спілкування з людьми, які тебе розуміють, і з якими в тебе схоже почуття гумору – ось за що я ціную блоги. Крім того, людям, що живуть далеко й часом почуваються відірваними від світу, – як-от мені, – блог дає відчуття товариства поряд, і для них це дуже важливо.

З часом я наважилась почати писати про більш особисті речі – смерть моєї матері, життя з діагнозом «облисіння», нервові розлади харчування та інше. Взагалі я доволі прохолодно ставлюся до такого роду відвертості, проте в блозі можу собі дозволити написати щось, чого я не розповіла б іншим особисто. Друзі навіть сказали, що через це їм незручно читати мій блог. Мовляв, вони почуваються так, наче вторглися в заборонену зону, бо ж я ніколи не розповідала їм подібних речей.

І, думаю, в цьому я не самотня. Блогери взагалі часто виявляють ту особливу відвертість, якої не знайдеш в інших друкованих текстах. Я думаю, тут річ в анонімності – Інтернет безмежний, тому й виникає враження, наче ти розповідаєш свої таємниці в порожнечу.

Через півтора року після того, як я почала вести блог, один з моїх постів, підписаний справжнім ім’ям, опублікували як статтю в журналі. Я погодилась на це, навіть не подумавши про можливі наслідки. Однак це повністю змінило як і сам блог, так і моє до нього ставлення. Адже про його існування дізналося багато людей, яким читати мої дописи було не дуже приємно.

Сьогодні я – все така ж незграба в питаннях організації побуту, а мій дім схожий на барліг якогось божевільного, але тепер я вже не писатиму про невдале побачення чи складні взаємини з колегою. А проте ніяк не покидає відчуття, ніби я обманюю своїх читачів. Мені самій найбільше подобаються блоги, автори яких чесно розповідають усе про своє життя. Я захоплююсь людьми, що можуть легко написати все, що схочуть, не замислюючись про те, до чого це може призвести, та сама вже на таке не наважуся.

Хай там як, я не шкодую про те, що колись моя писанина була, може, аж занадто відвертою, і на це є дві причини. По-перше, я познайомилася з багатьма людьми, що стали моїми друзями «в реалі», - а якби не блог, я б так ніколи їх і не зустріла. А по-друге, почала писати фахово й заробляти цим на прожиття. Думаю, мені судилося прожити своє життя саме так, а не інакше, і саме блог був тим компасом, що вивів мене на потрібний курс. Плисти за ним – важко й не завжди зручно, та все ж – дуже й дуже цікаво.

Для чого я веду блог: Марк Вотсон, markwatsonthecomedian.com/web/blog/

Десь із рік тому я вперше вирішив і собі долучитися до всезагального божевілля, спричиненого модою на блоги. Я раптом усвідомив, що тисячі людей уже мають авторські колонки у велетенській і найдемократичнішій у світі газеті під назвою «Інтернет», а я чомусь провтикав завести свою. Ну, звісно, більшість цих самозваних колумністів і не були популярні в читачів, бо писали нудно й нецікаво, - але траплялися й такі, що регулярно видавали просто хітові дописи. Але цим діло не обмежувалось - вони ще й отримували такі потужні хвилі уваги від своєї аудиторії, що я аж заздрити почав. Словом, торік у лютому я теж став блогером, бо вже несила було терпіти, що стільки народу читає когось іншого, коли на світі є я.

Щоб вирізнитися з натовпу, я поставив перед собою мегакруте завдання: щодня писати свіжий пост у свій блог, і так протягом наступних десяти років. Я вирішив, що рік – це взагалі не термін для людини, що любить грітися в променях слави, а плани на тисячу років зазвичай будують якісь мутні чуваки типу Гітлера. А от десять років – це те, що треба, подумалось мені, надто з огляду на те, що я почав цю розвагу у ключовий момент мого життя. Мені ось-ось мало виповнитися 30, і я з дня на день чекав народження свого первістка. Було ясно як день, що дитинству вже гаплик. Ну, а якщо всяку вільну хвилину ти логінишся на Wordpress і, мов навіжений, щось там клацаєш, - тут уже ні в кого сумнівів не лишиться: ти таки дорослий.

Причини, з яких люди заводять блоги, здебільшого цілком зрозумілі. Купа народу вирішує, що треба б їм, напевно, мати щоденник. Ну, й починають його з нового року, десь до 12 січня потроху втрачають ентузіазм і пишуть щось на зразок «Ходив у музей, пив «Фанту», думав про ситуацію людства», а коли в них назбирується з чотири пости, блог тихенько й непомітно вмирає, не протягнувши навіть місяця. Коли за тобою невтомно спостерігають читачі – та ще й, до того ж, лишають коментарі і тим самим нагадують, що вони, мовляв, тут і ніде не поділися, вести свій персональний літопис стає значно важче. Я ж використав публічність свого блогу для особистого розвитку й самовдосконалення. Ну, бо ви розумієте: обіцянку, яку ти даєш сам собі і про яку ніхто більше не знає (як-от кинути бухати вино чи пробігти половину марафонської відстані, чи полетіти в космос), легко й порушити. А от якщо про неї дізнаються інші люди, це додає їй серйозності. Твої читачі можуть стати голосом твоєї совісті, а якщо при цьому ти спроможешся регулярно їх розважати – то в тебе з ними вийде взаємно вигідна співпраця.

Але у такої віддачі є й зворотний бік: ти швидко можеш стати залежним від «дружніх поплескувань по плечу». Якщо за годину під твоїм постом не з’явиться десяти коментів, ти починаєш хвилюватися – невже перестав бути цікавим? Блог стає такою собі формою ексгібіціонізму, а ти, зобов’язавшись щодня видавати новий допис, поповнюєш собою армію Інтернет-наркоманів, що розпачливо чекають, поки хтось напише їм яке-небудь «ггг», і таким чином виправдає їхнє існування хоч на сьогодні.

Я взагалі – майстер розмовного жанру, і патологічна убогість мені таки характерна, тож блог сприймаю як більш-менш офіційний спосіб випрошування уваги, аплодисментів і похвал. Нещодавно він відсвяткував свій перший день народження – так само, як і мій син. Звісно, більше я пишаюся сином. Та мій блог змусив усміхатися значно більше людей.

Для чого я веду блог: Шайнін Моллой, thesecretlifeofamanicdepressive.wordpress.com/

            Я почала вести блог у 2007 році, коли мені поставили діагноз «біполярний афективний розлад» (раніше – маніакально-депресивний психоз – прим. перекл..). Не сподівалася, що крім друзів і рідних, його читатиме ще хтось. Мені було важко говорити про певні речі, а їм було важко мене зрозуміти. А в блозі висловлюватись було простіше. Та й у людей був вибір – слухати мене чи ні.

Мої дописи могли б видатися багатьом аж надто особистими. Я описувала, як мені здавалося, наче за мною женеться Кіт із «Червоного карлика» (британський науково-фантастичний комедійний серіал – прим. перекл..) і депресивний стан, у який мене вводило відвідання туалету. Описувала свої передози. Писала про те, як одного вечора друзі принесли мені в лікарню шоколадку, а я виблювала її в паперове відерце. І коли лікар суворо запитав: «Що тут було?», я в сльозах зізналася, що з’їла цукерку, а мої сердиті друзі почали з цього сміятися.

Насправді таке відбувається з багатьма людьми, і це дуже неприємно й боляче. Але я знаю, що навіть у цьому є свій гумор. Відчуття абсурдності всього, що зі мною коїться, чи втома від самої себе у мене трапляється рідко. А от посміятися з цього всього часом буває доволі корисно.

Я ніколи не займалася самопіаром, тому, коли мій блог почав приростати читачами, - для мене це стало несподіванкою. У той період я старанно приховувала, ким є насправді. Не можу сказати, що не поводилась як лицемірка, і що зараз мені за це не соромно, але я таки вдягла маску.

Займатися творчістю й вести щоденник мені порадили лікарі. І тоді мої близькі налякалися й стривожилися. Їм здалося, ніби з появою блогу я настільки вросту в образ душевнохворої дівчинки, що й сама захворію ще серйозніше. Тоді я не розуміла, чого вони так хвилюються, а зараз цілком розумію. Хвороба й справді почала займати аж надто велике місце в моєму житті, і я мусила терміново з того всього вибиратися.

І блог мені в цьому дуже допоміг. Завдяки йому в моє життя прийшов новий досвід. Я стала активісткою руху підтримки психічного здоров’я, спробувала себе як журналістка, а ще – і це найдивовижніше – з мого щоденника вийшла радіопостановка на BBC Radio 4.

Тиждень тому я, знервована, прийшла на співбесіду в університет, намагаючись сильно не випендрюватися. Там до мене підійшла одна жінка. «Перепрошую, - спитала вона, - це не ви ведете блог?» Я кивнула. Вона впізнала мене за іменем. І це сталося вже не вперше.

Мушу зазначити, що я ніколи не пишу про свої стосунки з хлопцями – бережу їхній приватний простір. Можу згадати їх тільки з їхнього дозволу і тільки в контексті мого душевного здоров’я. Втім, я часто думаю, що ліпше б я не писала ще багато про що. З цих міркувань я недавно витерла більшість постів зі свого блогу. Мені набридло, що деякі люди, бажаючи мене зганьбити, цитують «викривальні» дописи чотирирічної давності. Всі змінюються, і я не виняток. Я більше не якась-там-ненормальна. Я хочу бути повноцінною людиною – і зараз так і є. І що найдивніше – мені завжди було простіше пустити людину до себе в голову, ніж до себе в дім.

The Guardian, переклад – «Медіаграмотність»