Автор, Володимир Пиріг – переможець (ІІ/ІІІ місце) конкурсу студентських матеріалів про актуальні проблеми в журналістиці.

Той факт, що журналіст повинен бути об’єктивним, відомий кожному журналістові ще зі студентської лави, якщо не раніше. Але те, що журналіста можна купити, відразу відкидає всю об’єктивність на задній план. Адже жити по-людськи хоче кожен. Тому в нашій країні справи з об’єктивністю йдуть погано.

Пояснення просте: рейтингові засоби масової інформації перебувають здебільшого у власності або провладних, або опозиційних політиків, які, звісно, використовують свій медіаресурс для власної користі. У таких ЗМІ заробітна плата є значно вищою, аніж у тих, що належать підприємцям і засновані для отримання прибутку. Останні діють за принципом: пишіть, працюйте, щоб був прибуток, - тому мають більше шансів претендувати на статус об’єктивних джерел.

Сотні засобів масової інформації кричать: «Ми – об’єктивні!». Читач, слухач або глядач вірить цим гаслам і здебільшого виявляється підступно обманутим.

Псевдооб’єктивність притаманна новим, ще не розкрученим ЗМІ, які для того, щоб привернути увагу якомога більшої кількості споживачів інформаційного продукту, спершу справді подають інформацію безсторонньо. Але щойно в них з’являється рейтинг, ситуація кардинально змінюється, і вже під виглядом об’єктивних нам подають безпідставно критичні, а часом навіть образливі матеріали, спрямовані проти тих, чию ідеологію той чи інший засіб масової інформації не підтримує. Втім, є така хитрість: щоб тебе не звинуватили в прихильності до когось, не треба його вихваляти – достатньо критикувати й дискредитувати противників. Такі видання часто трапляються в інтернеті, серед газет і журналів.

Телебачення є специфічним ЗМІ, і об’єктивності там меншає з кожним днем. Змінюється влада – змінюються стандарти. Втручання в редакційну політику – хоч би яким воно було, прямим чи опосередкованим – завжди відображається в інформаційних сюжетах чи ток-шоу. І навіть якщо до студії запрошують представників і влади, й опозиції, кінцевою метою є дискредитація однієї зі сторін. У необ’єктивності тут не звинуватиш – ведучий спокійно відкине всі закиди: мовляв, так вийшло, я нічого не зміг із цим зробити. Тому довіра до подібних шоу зберігається, адже справді – що поробиш, якщо «так вийшло»? Тому слід зважати на те, кому належить той чи інший телеканал.

Якщо у новинному сюжеті представлено точку зору двох сторін або двох сторін і незалежного експерта, значить, новину подано об’єктивно. Але, якщо перевагу має одна із сторін, або подано лише одну точку зору – краще такий канал не дивитись. Слід також зважати на тематику новин. Якщо певні важливі події замовчуються, значить, об’єктивності від такого каналу (та й будь-якого ЗМІ) не чекайте.

На радіо також не все добре. Об’єктивність радіостанції можна легко оцінити, прослуховуючи новини й занотовуючи кількість новин про владу, про опозицію та на інші теми, які не стосуються ні влади, ні опозиції. Підраховуємо: якщо співвідношення приблизно рівне – вітаю, ви знайшли об’єктивну радіостанцію.

Та є ще один важливий аспект: якщо радіостанція є здебільшого музичною, цей метод підходить, одначе для інформаційно-політичної станції варто врахувати ще один критерій: впродовж тижня простежте, кого запрошують до студії. Наприкінці тижня підбийте підсумки: скільки провладних чи лояльних до влади політиків, скільки представників опозиції, скільки – людей, що не стосуються цих двох таборів. Також зверніть увагу на те, як говорять із опозиціонерами, а як – із представниками влади. І, звісно, не забувайте про всі точки зору в новинах.

Є три групи власників ЗМІ. Перша -  провладні олігархи, які бояться втратити бізнес. ЗМІ таких власників не критикуватимуть владу, мінімально висвітлюватимуть діяльність опозиції, або висвітлюватимуть її лише з негативного боку, або й геть мовчатимуть про неї. У таких ЗМІ є багато новин «неполітичного» характеру. Часто навіть у таких сюжетах простежується певна ідеологія. У політичних сюжетах – критика опозиції, вихваляння влади і близьких до неї політиків. Балансу думок – одного з головних принципів якісної журналістики – переважно також не дотримуються. До речі, крім балансу думок, не забуваймо також про баланс тем – його теж мало хто дотримується, тож у провладних ЗМІ домінують, відповідно, провладні новини.

Проте в таких ЗМІ є одна «фішка»: для того, щоб підкреслити свою незаангажованість, вони час від часу критикують владу. Влада, у свою чергу, у відповідь на звинувачення в утисках свободи слова каже: «які це в нас проблеми зі свободою слова, якщо навіть начебто лояльні до нас ЗМІ дозволяють собі нас критикувати!?». Тому з такими джерелами слід бути обережнішими. Не скажу, що ними не варто користуватись узагалі, але слід звірятись із іншими, не провладними ЗМІ.

Друга група власників – бізнес-клани опозиційних політиків, іноземні інвестори чи закордонні олігархи. Їхні ЗМІ мають більше підстав претендувати на звання об’єктивних, проте ніхто не гарантує дотримання балансу в їхніх матеріалах. Ці ЗМІ можуть взагалі не критикувати опозицію, не зважати на її деструктивні дії, натомість критика влади – їхнє першочергове завдання. Тому вони все одно нечасто бувають об’єктивними, хоч і частіше за провладні ЗМІ. Наголошу: коли опозиційний політик, що володіє ЗМІ, стає владою, це вже не опозиційний ЗМІ.

 Ці дві моделі чітко показують, що об’єктивність – це не лише критика одних і підтримка інших, але й дотримання балансу думок і тем.

Третя група власників – власники-редактори та профільні інвестори. Їхня мета – отримати прибуток, зробити зі свого ЗМІ рекламний майданчик, знаходити спонсорів і з цього жити. У таких ЗМІ об’єктивності чи не найбільше. Там можна зустріти критику як одних, так і інших, але виникають проблеми з балансом думок і тем. Оскільки вони переслідують єдину мету – заробити, там можна часто віднайти рекламні тексти, не марковані відповідним чином, що кидає тінь на видання.

То чому ж об’єктивність і журналістика в наших умовах ходять різними шляхами й рідко коли перетинаються?

Окрім усіх названих вище чинників, перешкодами для об’єктивності з боку журналістів є некомпетентність у висвітлюваних темах, неповний аналіз теми, присутність (особливо надмірна) у публікаціях власних думок автора, особисті погляди та переконання журналіста, подання неперевіреної інформації і небажання її перевіряти. Це основні причини – можна знайти й чимало другорядних.

Редактори також чинять перешкоди об’єктивності: тиснуть на журналістів, забороняють писати на ті чи інші теми, виправляють тексти, пом’якшуючи їх на користь тієї чи іншої сторони, пропускають матеріали без перевірених фактів або без посилань на джерела, неповноцінно вичитують тексти. До речі, саме через неуважне редагування у друковані та онлайн-ЗМІ виливається багато бруду й неправди.

На завершення напрошується запитання: чи багато є журналістів, які відповідають усім критеріям об’єктивності – до кінця вивчають обрану тему, є досконало компетентними в тому, про що пишуть, подають точку зору всіх сторін конфлікту, перевіряють усі подані факти і стараються не висловлювати своїх поглядів та переконань? Таких – одиниці.

Тому й нарікаємо ми на те, що в наших ЗМІ немає об’єктивності, бо журналістів, які б відповідали всім її критеріям, із кожним днем дедалі меншає. Багато з тих, кого ще донедавна вважали об’єктивним журналістом, продався, прислуговуючи режиму, а ті, хто ще не продався, зі своєю професійністю мало кому потрібні, бо наш інформаційний простір побудований таким чином, що для об’єктивності там лишилось небагато місця.