Останнім часом українські ЗМІ активно включились у критику життя архієреїв. Сюжети й статті про мерседеси, телефони, водіїв, коштовні подарунки з’являються з дня у день, викликаючи у відповідь обурення, занадто емоційну, а часом навіть неадекватну реакцію з боку церковнослужителів. Скандал між намісником Києво-Печерської лаври митрополитом Павлом і журналістом «1+1» Михайлом Ткачем – яскравий приклад.

Звісно, нинішній спосіб життя чи дії деяких архієреїв викликають у людей нерозуміння, обурення, часом неприйняття, відштовхуючи їх від церкви, бо люди бачать, наскільки це суперечить заповідям та Священному Писанню.

Яскравим контрастом був сербський патріарх Павло, відомий своїм аскетичним життям. Про нього розповідають багато неймовірних історій. Їх уже неодноразово переказували, наведу лише кілька з них (за матеріалами сайту pravoslavie.ru). Якось одна жінка потрапила на прийом до патріарха і помітила, що він взутий у старі, латані черевики. Її це засмутило й вона подумала: «Яка ганьба для нас, сербів, що нашому патріарху доводиться ходити в такому дранті, невже ніхто не може подарувати йому нормального взуття?» У відповідь на її думки патріарх із радістю відповів: «Бачите, які в мене хороші черевики? Я їх знайшов біля смітника, коли йшов у патріархію. Хтось викинув, а це ж справжня шкіра. Я їх трошки підшив – і вони зможуть ще довго прослужити мені». Або ще одна історія, вона якраз відповідає темі мерседесів. Якось патріарх Павло помітив велику кількість іномарок коло будівлі патріархії. Він запитав, чиї вони. Виявилось – архієреїв. Тоді він з усмішкою сказав: «Якщо вони, знаючи заповідь Спасителя щодо відмови від багатства, мають такі машини, то які б машини вони мали, якби такої заповіді не було?».

Звісно, такі приклади надихають, хоча й трохи пригнічують з огляду на невідповідність їм українських реалій. Але в цієї проблеми є й інший, глибший бік. Адже розкіш як норма життя наших архієреїв постала не на порожньому місці: так склалося історично. Тим часом журналісти, пишучи викривальні статті про бізнес та корупцію в церкві, не намагаються усвідомити самої суті цієї проблеми, яка коріниться в існуванні синодальної структури, що в нинішніх умовах вичерпала себе і породжує речі, які вже вкоренилися у свідомості деяких церковнослужителів.

Поясню. Якщо поглянути на процес історично, можна зрозуміти, чому в нашій державі, яка тривалий час була частиною Російської імперії, склалася така ситуація. Річ у тім, що в «донікейську епоху», тобто до першого Вселенського собору (325 р.) та реформ візантійського імператора Костянтина Великого, церква існувала за іншою схемою, суттєво відмінною від синодальної структури, що діє тепер. Тоді були помісні церкви, незалежні одна від одної, вони не підпорядковувались іншим інстанціям і взаємодіяли одна з одною через міжцерковні собори. Однак імператор Костянтин Великий, прийшовши до влади, вирішив об’єднати свою імперію, запровадивши єдину релігію – християнство. Тобто Костянтин хотів створити імперію-теократію, де держава й церква мали реалізовувати одні й ті самі цілі. Саме тому й було вибудувано легкокеровану синодальну структуру, яка діяла за принципом чиновницького апарату. Саме цю модель згодом було взято й у Російській імперії, коли парафії підпорядковуються єпархіям, єпархії – синоду, синод – патріарху, а патріарх – імператору.

За словами богослова й катехизатора Акима Берлянда, після реформи Петра Великого синодальну структуру було повністю підпорядковано царю, тож вона діяла в інтересах керівного суб’єкта – російських імператорів. У російській імперії цар, як і в Візантії імператор, був фігурою сакралізованою. Він входив у Царські врата і ставив своє приношення на престол, тобто він міг торкатися найсвятішого місця в церкві. Участь у службі імператора, який з’являвся у розкішних золототканих шатах, зумовила, зокрема, й те, що такий одяг стали носити єпископи, священики, диякони. На Заході в католиків і протестантів склалася зовсім інша традиція, одяг священників був скромнішим і там утвердилася зовсім інша естетика поведінки. Тоді як у Росії природною була ситуація, що цар їхав у кареті з шістьома кіньми, а митрополит чи патріарх наслідували його.

Те саме відбувається нині і в Україні, і в Росії. Століття панування такого підходу зумовили нинішню картину: єпископи, митрополити, патріархи їздять на мерседесах, користуються дорогими речами й оточують себе розкішшю.

Те ж саме стосується й бізнесу в церкві. Приходи мали «годувати» весь той чиновницький апарат, і годували, і роблять це й нині.

Але проблема в тому, що ця структура, яка відповідала потребам імперії-теократії, зовсім непридатна в наших умовах, коли вже немає ні імперії, ті, тим більше, теократичної держави. Вже немає ні імператора, ні царя, а структура, створена для такої держави, залишилась. Її не змінюють, оскільки вона комфортна для більшості церковнослужителів і при цьому легко керована з боку влади.

Але якщо на все це не зважати, виходить, що журналістські матеріали відкривають лише поверхові речі, які породжують зневіру в церкві як такій. Гадаю, всі усвідомлюють, що священики, як і прихожани, різні. І в УПЦ Московського патріархату, і Київського, і в УАПЦ. Не можна рівняти всіх за однією міркою. Журналісти залишають поза кадром глибинні проблеми церкви, зокрема й потребу у зміні нинішнього ладу.

Звісно, телефони за 50 тисяч, подаровані мерседеси – це ненормально. Як для високопосадовців, так і для церковних служителів. Ба більше, це сумно і страшно. Але щоб змінити це, потрібні якісні розслідування і конструктивна критика, а не сюжети, побудовані на епізодичних кадрах. А критика буде дієвою, коли журналісти розумітимуть процеси всередині церкви чи, принаймні, намагатимуться їх зрозуміти, а не бавитимуться у викривальників заради жовтизни та скандальності.