Здається, Україна перемогла у своїй битві з урожаєм. Перепрошую, за урожай. Як писали колись партійні газети, будемо з хлібом! І з городиною, і з олією, і з кавунами-динями та картоплею. А все завдяки кому? Не здогадуєтеся? То я відкрию страшенну таємницю. Цьогорічний урожай виявився високим тільки завдяки Миколі Азарову. Бо то ж він наказав начальникові Українського гідрометцентру Миколі Кульбіді створити якнайприятливіші погодні умови для хліборобів. Інакше, спробував пожартувати Микола Янович на одному з червневих засідань Кабміну, «якщо дощів не дасть, знімемо з роботи і призначимо нового».

Пощастило панові Кульбіді. Чи то він змобілізував усіх мольфарів України, чи то сам заклинав хмари, прикликаючи на Київщину циклони, але умови для визрівання головних агрокультур країни забезпечив. А спробуй не забезпеч, коли над тобою висить дамоклів меч у вигляді невинного прем’єрського «жарту»!

Після нього Микола Кульбіда півтора місяця не сходив із телеекранів, мало не щодня роздаючи коментарі щодо прогнозів погоди. І аж ніяк не з власної волі, а на запрошення чи, радше, вимогу теле- та радіожурналістів. За цей час головний синоптик країни помітно схуд і змарнів. Лишається тільки здогадуватися, чого коштувало директору Гідрометцентру витримати шалену навалу-увагу до своєї скромної персони з боку медійників. Останні ж рвали його на шмаття з однієї-єдиної причини – начальника Гідрометцентру згадав «незлим тихим словом» сам прем’єр-міністр!

У конкретному згаданому випадку це була спроба не більше й не менше, як цькування служби, яка, на жаль, асоціюється виключно з анекдотами. Але те, що журналісти в цьому випадку кинулися запопадливо виконувати «державне замовлення», свідчить лише про кричущий непрофесіоналізм. Ну, вже робили б синхрони з начальником Гідрометцентру раз на тиждень, але ж не через день! Наче важливіших тем у країні цілих півтора місяця не було.

Більш ніж певна – ніхто з прес-служби Кабміну не телефонував на телебачення, вимагаючи мало не щоденних повідомлень з погодного фронту і обов’язково з вуст Миколи Кульбіди. Це все, на превеликий жаль, було ініціативою самих журналістів.

Можливо, цей епізод з історії журналістики незалежної України і не вартий аж такої пильної уваги. Але проблема в тому, що, як показали подальші події, влада поводиться з медійниками тільки так, як вони самі дозволяють. Гадаю, не в останню чергу запопадливість журналістів у реакції на «простацький жарт» Миколи Азарова уможливила те, про що мова піде далі.

Останній яскравий приклад – нещодавній брифінг глави уряду. Коли журналісти поставили запитання про Леоніда Черновецького, Микола Азаров дуже здивувався, що їх хвилює відсутність мера столиці на робочому місці. Прем’єр зауважив, що не бачить у тому жодної проблеми і всі питання міського життя вирішує з главою КМДА Олександром Поповим. Але далі – більше. Прем’єр поцікавився прізвищем журналістки, яка й поставила сакраментальне запитання, що неймовірно його роздратувало, і дозволив собі геть некоректний, а то й відверто хамський пасаж щодо кореспондента, який усього-на-всього намагався чесно робити свою роботу. Цитую мовою оригіналу: «Давайте зададимся вопросом. Есть какие-то проблемы из-за того, что Леонид Михайлович сейчас находится в каком-то отпуске или нет? У киевлян есть проблемы? Для меня нет никаких проблем и для правительства тоже... У Попова получается? Получается. А ему мешает отсутствие Черновецкого? Не мешает. А вот девушке мешает. Я специально сегодня позвоню Черновецкому и скажу, что девушка, Леня, без тебя жить не может. Немедленно свяжись с ней, проинформируй ее...». Простий у нас прем’єр, інакше й не скажеш!

Звісно, дуже хотілося б знати, чи виконав свою обіцянку пан Азаров і якими саме словами він переповідав те, що сталося, «космічному» мерові. А ще більше – чи зв’язався з журналісткою сам Черновецький і про що саме поінформував допитливу журналістку. Як почувається людина, котру публічно принизили під час виконання професійних обов’язків, можна лише здогадуватися.

Але, повторюся, біда в тому, що самі журналісти дають підстави для такої поведінки можновладців (див. вище). Звідси ростуть ноги і хльосткої фрази Яна Табачника про «холуїв», і образ медійника в масовій свідомості як представника другої найдавнішої професії. Звідси – й вибір «найвідданіших» чи то пак, найлояльніших журналістів на гостини до президента.

Формування владного стилю поведінки, який цілковито обґрунтовано можна означити як хамство, і запопадлива поведінка деяких «журналістів» – взаємозалежні явища. За поодинокими винятками, українські медійники поводяться в стилі «чего изволите?». Тим самим створюючи абсолютно тепличну атмосферу для тих, хто мав би їх хай не боятися, а бодай поважати. Українські ж можновладці, зміцнівши в переконанні, що журналісти – то лише обслуга на кшталт циркових клоунів для розваги або ж живих ретрансляторів «мудрих» думок для імітації бурхливої державотворчої діяльності, дозволяють собі просто топтатися по честі й гідності тих, хто мав би доносити до суспільства об’єктивну картину реальності. Дійшло до того, що перед виступом Віктора Януковича в Страсбурзі депутатів ПАРЄ попросили «не ставити незручних запитань». Що обурило всю західну журналістську спільноту.

Зрозуміло, що і нинішній прем’єр, і президент – «родом из детства», тобто з того минулого, де журналісти були підручними партії, не більше. І нинішнє неприкрите хамство, чи, як вони самі воліють це називати, «простота в спілкуванні» влади як фірмовий стиль – теж звідти. Проте це хамство вже набагато махровіше, ніж було навіть у компартійної верхівки 20–30 років тому. А судячи з «об’єднавчих» процесів навколо партії влади, незабаром він забуяє просто-таки небаченим квітом. І якщо журналісти й далі, прикриваючись бажанням зберегти себе в професії, терпітимуть усе дошкульніші ляпаси від високих і не дуже чиновників, як «божу росу», вони перетворяться навіть не на підручних, а на поплічників партії. Тим самим назавжди викресливши журналістику зі списку професій в Україні.