Журналісти всього світу висвітлюють трагічні події, що відбулися цього місяця – крах малайзійського літака та обстріл Ізраїлем сектору Газа. Ці події знову змусили говорити про надзвичайну важливість журналістської етики в таких гострих ситуаціях, у тому числі про повагу до людської гідності й приватного життя. Вчинок журналіста Sky news, який розглядав речі загиблих, викликав обурення у глядачів. Багато питань і занепокоєння викликала й публікація візуального контенту – жахливих фотографій з місця краху літака та з сектору Газа. Та не всі воєнні фотографи вважали, що потрібно знімати мертві тіла, хоча й розуміли, що на них буде запит. Про дилеми і труднощі, які постали перед редакціями, написав фоторедактор Guardian Роджер Тус у колонці «Зображення: коли криваві фотографії є надто гнітючими, щоби їх публікувати».

«Я не можу дивитися на цю фотографію більше секунди, вона надзвичайно засмучує», – це була реакція моєї колеги, досвідченого фоторедактора, коли вона побачила фото, де чоловік цілує свою мертву дитину в морзі в секторі Газа, – написав Роджер Тус. – Ми обговорювали, чи можна її публікувати в газеті. Ми хотіли показати нашим читачам реальність життя – і смерті – в Газі, але ми не хотіти шокувати чи без необхідності травмувати їх». Автор пише, що впродовж того страшного тижня редакція отримувала з агентств фотографії, які зображали події більш наочно, ніж завжди: мертві або покалічені діти у розбомбленому секторі Газа або тіла жертв, що лежать на полі в Україні. Стомлені фоторедактори дивилися на тисячі фотографій, плакали над ними й намагалися вирішити, які з них можна опублікувати.

«Дві події – збитий малазійський літак в Україні і напад Ізраїлю на сектор Газа – мали наслідком жахливі фотографії у безпрецедентній кількості», – пише він. У цьому потоці зображень були сотні світлин, які редакція не могла публікувати, бо вони були разючими, байдужими до людської гідності, і родичам загиблих було би боляче побачити їх. Крім того, вони могли б змусити читача відвернутися від історії, що суперечить самій меті фотожурналістики.

«Є ще глибші проблеми, які ми, фоторедактори, маємо вирішувати. Чи не завдамо ми шкоди жертвам, якщо не опублікуємо такі разючі знімки? Якщо людина загинула насильницькою та несправедливою смертю, чи не хотіла б вона, щоби світ знав усе про деталі обставин цієї смерті? З іншого боку, показуючи знімки, можливо, ми будемо крутити пропагандистську машину і розпалювати ще більший конфлікт?»

Роджер Тус пише, що багато з цих зображень у читачів можуть викликати особисті переживання (зокрема фото дітей дуже сильно впливають на тих, хто має своїх дітей). Ці емоції ускладнюють роботу фоторедактора, однак він не повинен втрачати здатності  співпереживати: «У більшості випадків саме ця здатність може бути хорошою призмою, крізь яку ми будемо дивитися та вирішувати, що підходить для публікації».

Більшість ньюзрумів останніми тижнями робили складний вибір – які фото публікувати. В цілому, на думку автора, британські газети не гналися за сенсаційністю, висвітлюючи ці дві теми. У випадку з «Боїнгом-777», вони сконцентрувалися на тому, щоб публікували портретні фото загиблих, здебільшого користуючись «Фейсбуком»: «Крім цього, газети публікували надто особисті деталі поруч із уламками літака – окуляри, книжку, наполовину з’їдений “Таблерон”. Вони викликають майже такий самий сум, як і тіла, котрим належали ці предмети. У той же час, стан дітей у Газі не так турбував передовиці британських газет, оскільки їх відволік перший день народження іншої дитини у Кенсінгтоні».

Автор пригадує, що у своїй роботі йому вже доводилося бачити багато страшних фотографій – після краху літака в Локербі, загибелі ліверпульських фанатів у Гіллсборо, і кадри після трагедії 11 вересня 2001 року. Він пише, що багато з тих фотографій досі стоять у нього перед очима. Зокрема, добре пам’ятає фото відірваної руки, яка лежить на бруківці (після падіння «близнюків», воно було на сторінках одного з лондонських таблоїдів).

«Яким чином вони могли взагалі таке опублікувати? Зісно, редактори повинні були приймати багато поспішних рішень того дня, і деякі були дуже неоднозначні. Багато було написано про те, як інтернет вимагає негайних, неперевірених зображень, і як це в результаті призводить до поганих редакторських рішень… Рішення приймаються на ходу, керуються часто неписаними правилами; дуже легко шкодувати про щось на холодну голову наступного ранку».

«Іноді коли я дивлюся на такі фото, думаю, чому фотограф не відвернувся від цієї сцени? Але його робота – зафіксувати, а наша робота – відбирати та редагувати», – пише Роджер Тус.

Окрім тисяч світлин із таких агентств, як AP та Reuters, агентство Magnum запропонувало групу знімків від Джерома Сессіні з місця краху літака, розповідає фоторедактор Guardian: «Цей фотограф точно не стримував себе і зафіксував не лише тіла, але й кімнату одного будинку, де була проломлена стеля…. Це вражаюче похмура картина. Схожа на кадр із фільму жахів».

Фоторедактор Guardian вважає, що Magnum не повинно було продавати такі фотографії. Після листа з цими світлинами від них надійшов інший лист з іще однією партією фотографій, у якому редакція вибачалася за те, що не попередила про природу попередніх знімків. Ці фотографії в результаті опублікував сайт time.com у вигляді фотоесею. Фотографіям передувало звернення від редакції: «Обережно: деякі знімки дуже наочні й можуть сильно вразити окремих читачів».

«Звісно, це більше схоже на запрошення для читачів, а не попередження, – обурюється Роджер Тус. – Це гарантує, що вони подорожуватимуть світом за допомогою соцмереж. Але, зрештою, яке право я маю як фоторедактор цензурувати те, що люди можуть побачити? Воно все там, в інтернеті, або на вашому таймлайні. Все що я можу зробити, це намагатися робити висвітлення Guardian настільки людяним, наскільки це можливо».

Автор влучно зазначив, що фотографії з місця трагедії почнуть циркулювати в соціальних мережах. Одразу після краху літака досвідчені журналісти писали про те, що не можна ретвітити фото із загиблими – це суперечить будь-якій повазі до людської гідності й може травмувати родичів і друзів загиблих. Адже вони, швидше за все, не хочуть, аби такі фото їхніх рідних ширились інтернетом. Крім того, в перші години після аварії хтось може не знати про те, що сталося.

Аналогічна ситуація була й після нападу на сектор Газа, внаслідок якого теж загинуло багато дітей. «Поділившись фотографією мертвих тіл у соцмережах, ви не припините вогню», – стверджує колумністка The Guardian Сьюзен Мур.

«Скільки фотографій мертвих дітей ви маєте побачити, щоби зрозуміти, що вбивати дітей – це неправильно? Я питаю, тому що соціальні мережі зараз просто наповнені кров’ю невинних», – пише вона. Авторка констатує, що картини війни та «реальності», яку створює насилля, зараз у медіа скрізь. Раніше ЗМІ могли б подумати, які фотографії варто робити публічними. Але тепер меж дозволеного не існує – всі уявлення про повагу до загиблих зникли з появою соціальних мереж.

Твіти й ретвіти повідомляють про те, який жах відбувається у Газі. Що характерно для соцмереж, пише Сьюзен, вони підкидають одну несправедливість за іншою: «Якийсь час тому моя стрічка була сповнена фотографіями забитих слонів, які стікають кров’ю, перед цим були леви поруч із покидьками, які їх убили. І жодне з цих зображень не змусило мене подумати інакше, ніж я вже думала до цього. Це огидно».

Зрозуміло, що ті, хто хоче показати жорстокість, щиро засмучені й відчувають, що повинні передати візуальну інформацію далі, вони переконанні, що мають на це моральне право. Вони думають, що фотографії покладуть край розмовам про складну природу конфлікту на Близькому Сході. В результаті від цих всіх фотографій люди завмирають від жаху, але при цьому вже не бачать та не сприймають контексту, ретвіти й не можуть його надати.

Досвідчені журналісти писали, що неправильно публікувати таку кількість фото померлих – не лише через те, що це може сильно вплинути на читачів (і в соцмережах, на відміну від сайтів, вони побачать цей контент без попередження). Але головне, ці фото позбавляють загиблих права на приватність, наголошує Сьюзен Мур: «Нам сказали, що для розуміння війни ми маємо побачити вбивство мирного населення. Жахлива реальність у тому, що всі війни виглядають майже однаково. Ми маємо не просто побачити, а уявити. Той, хто не може уявити страждань іншого – це якраз ті, хто продовжує виправдовувати їх».

«Мені не потрібно бачити фотографії мертвих дітей, щоб захотіти припинення вогню та політичного врегулювання, – пише колумністка The Guardian. – Мені не потрібно, щоб ви ретвітили їх, аби довести, що ви переймаєтеся. Маленька труна – це не символ публічного споживання. Це втрата дорогоцінної людини для батьків. Коли ми робимо ці фото звичними, ми знецінюємо співпереживання і людяність. Ми не поважаємо тих, хто живе у цьому жахливому конфлікті, оскільки не поважаємо їхніх близьких, які загинули. Зупиніться».

Підготувала Марина Дорош