Юлія Кочетова: «Реальні тільки життя і смерть, решта ― деталі»

Юлія Кочетова: «Реальні тільки життя і смерть, решта ― деталі»

00:00,
2 Червня 2014
2119

Юлія Кочетова: «Реальні тільки життя і смерть, решта ― деталі»

00:00,
2 Червня 2014
2119
Юлія Кочетова: «Реальні тільки життя і смерть, решта ― деталі»
Юлія Кочетова: «Реальні тільки життя і смерть, решта ― деталі»
Про київську революцію Юлія Кочетова ― фотокореспондент міжнародних агентств The Guardian, The Telegraph, National Geographi ― розповідала світові через знімки, зроблені в життєво небезпечних умовах. 

З осені 2013 року українські журналісти працюють у надзвичайно складних і небезпечних умовах. Найбільших втрат професія зазнала в період київської революції,  трагізм якої ще належить усвідомити українському суспільству. За даними Інституту масової інформації, в період Майдану по всій країні постраждало 206 працівників засобів масової інформації, зафіксовано 201 випадок нападів і побиття журналістів, 22 випадки цензури, 10 ― арешту, 28 ― погроз. Одного журналіста вбито.

Mediasapiens публікував інтерв'ю з журналістом СТБ Борисом Сачалко. Сьогодні - спогади про недавні події та роботу в складних умовах фотокореспондентки Юлії Кочетової

МІЙ МАЙДАН розпочався у Львові, куди я поїхала відпочивати. Якось на одній із вулиць побачила, як хлопець розклеює листівки. Там повідомлялося, що о сьомій на площі Тараса Шевченка збираються студенти. Увечері ми йдемо туди, де я бачу тисяч десять людей. Львівський Майдан розпочинається. Зі сцени лунає «Слава Україні!». Люди підхоплюють «Героям слава!». Потім усі співають гімн України. В цей момент я відчуваю єднання з народом, якого не було ніколи, й вимовляю фразу, за яку картала себе протягом усього Майдану: «У Києві такого не буде. Ніколи 10 тисяч людей не співатимуть національний гімн».

Через день потягом їду до Києва зі львівськими студентами, які з собою мали лише рюкзак, термокружку і прапор України. Посеред ночі вирішую зійти на станції у своєму рідному місті ― Вінниці, щоб побачитися з батьками. Зранку в магазині канцтоварів купую найбільший український прапор (наче це вимірювало рівень моєї любові до України) і йду на місцевий мітинг.

До розгону Майдану я була лише учасником студентського страйку. Це був різновид громадянської журналістики, коли я фільмувала для себе.

РОЗГІН МАЙДАНУ для мене став точкою відліку. Тієї ночі я знімала автоквести по столиці. Біля третьої приїхала на Майдан Незалежності. Було дуже холодно, пили каву, щоб зігрітися. Виходячи з кав’ярні, побачили, як «Беркут» відтісняє людей: одні біжать ліворуч на Бесарабку, інші ― вгору на Михайлівську. Колони підрозділу стали в коло щитом. Близько п’ятдесяти людей вони просто добивали: наздоганяли і щосили били кийками у спину. В цей момент розумію, що світу, який був до цього, більше не існує. Все відбувається наче волею долі. Тоді я піднімаюся на «Глобус», знімаю Майдан згори. Потім ― кров на бруківці, адже знаю: прийдуть комунальники і все змиють. Після шостої їду додому, де постійно дивлюся стрічку новин і плачу.

Із цього дня для мене розпочався зовсім інший Майдан. Це вже далеко не романтична революція, учасницею якої я була. Події почали виходити на світовий рівень. Я зрозуміла, що не можна мовчати ― і почала знімати для міжнародних інформаційних агентств ― The Guardian, The Telegraph, National Geographic.

Я ЗНІМАЛА БЕРКУТІВЦІВ у ніч розгону. Вони стояли навколо Майдану зі щитами та кийками. Моєю зброєю була камера із зовнішнім спалахом, яку я направила в їхні обличчя. У мене є портрети майже кожного з них. Вони не мають художньої цінності, половина з них розмита. Але це все, що я могла робити в той момент. Одні спецназівці відверталася, інші насміхалися. Хлопчина, років 18, почав затуляти камеру рукою. Ззаду старший за званням кричить йому: «Та чого ти ховаєшся? Нехай бачать, як ти тут за 1800 гривень стоїш!». Тоді юнак опустив руку, і в нього на очах виступили сльози. В якийсь момент мені стало його шкода. Але варто було згадати сам розгін, ― все зникало. Є мова слів, а є мова вчинків. Коли говорять кийком у спину ― важко залишатися толерантним.

МАЛО БУТИ СТРАШНО, але чомусь не було. Страшно було за своїх близьких, а страх за себе приходив пізніше. Після всього, що я тут побачила, зрозуміла, що небезпека померти є завжди. Гадаю, на Майдані мене охороняла рота ангелів-охоронців. Тут я була у самісінькому бою ― літали кулі, падали коктейлі, щось вибухало, ― але за секунду мене щось відводило від небезпечного місця.

Перед подіями на Грушевського, ми з друзями стояли на Банковій, розмірковуючи, куди залізти, щоби краще зняти. Раптом зі сцени автомайданівці заявили, що йтимуть на Раду. Ми розділилися: двоє лишилися, двоє пішли в урядовий квартал. Через перехід зі щитами, шматками дерева, арматурою бігла сотня «Правого сектору». «Йдемо Раду штурмувати», ― відказали на моє питання. Тоді я зрозуміла: ось воно ― починається. Побігла за ними.

Тоді «диктаторські закони» все забороняли: не можна було носити каску, закривати обличчя. Я побігла до Адміністрації повз «Глобус». Біля одного з наметів висіла червона каска. Прошу її для себе, мовляв, піду проти системи. Чоловіки дозволили взяти ― я її вдягла, маркером написала «преса». Цим самим долучилася до акції непокори. Того дня мене каска рятувала від осколків. Під час зйомок на Грушевського отримала лише синці та подряпини.

ЕВАКУАЦІЯ З ДОМУ ПРОФСПІЛОК почалася 18 лютого. Ми з колегою вирішили лізти на 7-й поверх будівлі, щоби зняти картинку з найвищої точки. Знаєш, що я внизу побачила? Я побачила Україну у вогні, і абсолютно не Довженкову. Я хотіла думати, що це лише декорації для фільму, але все було не так. Тоді з Профспілок мене витягнув вінницький колега, якому повідомили про можливий штурм. У той момент стало моторошно, бо прийшло усвідомлення, що це вже не революція, а війна, війна проти свого народу.

Тієї ж ночі чоловік із козачого намету (Юра, 4-та сотня, Одеса, ― ніколи його не забуду) віддав мені свій бронежилет і сказав: «У мене теж дочка Юля твого віку. Якби я дізнався, що вона хоче на Майдан ― я б закрив її вдома. Я собі не пробачу, якщо ходитиму в бронежилеті, а ти ― без».

Наступного дня після пожежі в Профспілках я вирішила там познімати. Знаю, що того дня туди не йшов ніхто, а мене наче щось тягнуло. Зайшла без будь-якого захисту, без ліхтарика. Тому увімкнула підсвітку на камері і сходами пішла вгору. Перше відчуття ― неприємний, нудотний запах горілого. Дорогою стикнулася з дядечком, який погодився повести мене далі. В одному з приміщень зробила фото обгорілих трупів. Переді мною жахливі картинки, на які не можна спокійно дивитися, але я продовжувала знімати. Мені здавалося, що мовчати в тій ситуації ― злочин. Це був уже не професійний обов’язок, а громадянський.

КОЛИ СНАЙПЕРИ з’явилися на Майдані, я була вдома ― поїхала за кілька годин до розстрілу. Вирішила трохи подрімати й заодно відправити фото. Зранку брат із новин дізнався про події, тому мене не будив. Коли прокинулася й дізналася про розстріл ― автостопом вирушила в центр міста. На Лук’янівці спіймала автівку. Зупинилася машина, я відчинила двері, а там звучить пісня «Гей, соколики!». Розумію ― це те, що треба. Водій погодився відвезти мене, але через кілька метрів нас підрізали. Чоловік вибачився, а мені в той момент було все одно. На Майдані ― друзі, тож вирішила бігти пішки. Зайшла з Софійської площі і біля «Козацького» натрапила на трупи. Семеро людей лежали під нашими українськими прапорами.

ТУТ Я ПОБАЧИЛА СМЕРТЬ. Майдан ― важкий і важливий період у моєму житті. Тут я збагнула, що «Героям слава» ― це слава людям, які загинули, слава ― найкращим із українців. Я зрозуміла, що реальні тільки життя і смерть, решта ― деталі.

У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Коментарі
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду