Томоко Оджі: Під час аварії на Фукусімі японські медіа самі себе обмежували – аби не піднімати паніки

Томоко Оджі: Під час аварії на Фукусімі японські медіа самі себе обмежували – аби не піднімати паніки

00:00,
26 Жовтня 2011
1466

Томоко Оджі: Під час аварії на Фукусімі японські медіа самі себе обмежували – аби не піднімати паніки

00:00,
26 Жовтня 2011
1466
Томоко Оджі: Під час аварії на Фукусімі японські медіа самі себе обмежували – аби не піднімати паніки
Томоко Оджі: Під час аварії на Фукусімі японські медіа самі себе обмежували – аби не піднімати паніки
Про перешкоди, з якими довелося зіткнутися японським та іноземним журналістам під час висвітлення катастрофи на АЕС – в інтерв’ю з провідною японською журналісткою Томоко Оджі.

Томоко Оджі (Tomoko Ohji) – редактор, журналіст найстарішої та однієї з найбільших газет у Японії Mainichi Shimbun («Щоденні новини» засновані 1872 року, щоденний тираж – більше 5 млн екземплярів, 3,5 млн ранкового випуску і 1,6 вечірнього). Вона - провідний журналіст-розслідувач у Японії. Перша жінка, яка здобула одну з найпрестижніших японських нагород – нагороду Асоціації видавців та редакторів Японії (Japanese Newspaper Publishers and Editors Association Editorial Division Awards), а також перший журналіст, що здобув її двічі підряд. Першу нагороду (2002) вона отримала за розслідування нелегальної діяльності Міністерства оборони, яке збирало інформацію на людей, що, згідно з новим Законом про свободу інформації, робили запити про діяльність Міністерства. Другу (2003) – за розслідування щодо того ж Міністерства оборони, яке цього разу, як виявилося, нелегально збирало інформацію на потенційних рекрутів. Завдяки її публікаціям японський парламент прийняв рішення посилити законодавчі гарантії Закону про захист приватної інформації. Ми поспілкувалися з Томоко Оджі під час Global Investigative Journalism Conference 2011, яка нещодавно пройшла у Києві.   

Японія, як відомо, часто страждає від таких катастроф, як землетруси та цунамі, які передували аварії на Фукусімі. Як японські медіа висвітлюють подібні речі? Чи мають вони повний доступ до інформації?

Звісно, що в перші дні, одразу після катастрофи, журналісти більше займаються висвітленням самої катастрофи і жертв. Це логічно. В такі моменти немає нічого важливішого за смерть. І вже потім, через деякий час починають аналізувати ситуацію. Зазвичай уряд, звісно, намагається ховати проблеми, з іншого ж боку – прагне розповсюджувати позитивні новини. У випадках природних катастроф журналістам, мабуть, легше розкопати всю правду, бо можна дістатися місця події. Адже найлегший спосіб перевірити факти – просто піти туди й подивитися. Наприклад, 1995-го у Ханшині був землетрус. Я тоді кинула все й пішла збирати інформацію, оскільки жила поруч і до місця катастрофи можна було дійти пішки. Але коли цього разу через природні катаклізми сталася аварія на АЕС, якраз це зробити було важко. Ми не могли потрапити в зону аварії на станції, там працювали роботи.

Як тоді японські медіа висвітлювали ситуацію з Фукусімою?

Багато журналістів працювали на місці аварії та опитували жертв землетрусу й цунамі. Ті ж, хто добре розумівся на ядерній тематиці – лишалися в Токіо, щоб отримати інформацію від експертів, урядових чи з університетів, звідусюди. Сама я, наприклад, на той момент теж була в Токіо, а там був тільки землетрус, тож ніякої потреби в нагальній інформації звідти й не було. Вже потім з’явилася потреба в офіційних коментарях із посольств, чим я й займалася. Також була команда журналістів-розслідувачів, які намагалися з’ясувати причину катастрофи. Тобто ми знали, що її спричинило цунамі, але що нас насправді цікавило – це чому ми виявилися до цього не готові? Іншими словами: ці наслідки цілком можна було передбачити, бо землетруси трапляються справді часто і за ними завжди логічно йде цунамі. То чому ми не були готові, чому не зміцнили будівлі? Що намагаються з’ясувати журналісти й досі – так це що насправді було відомо уряду й експертам, який був їхній рівень поінформованості. І чи була наша система безпеки на той момент адекватною тому, з чим ми могли зіткнутися, а якщо ні, то де момент, який ми прогледіли?

Коли 1986 року сталася аварія на Чорнобильській АЕС, інформація про це з’явилася лише через кілька днів. Більш того, упродовж тривалого часу люди не підозрювали про масштаби аварії та радіоактивну загрозу. І все це тому, що держава вирішила приховати інформацію від населення, а ЗМІ були повністю підконтрольні владі. Чи намагався японський уряд якимось чином цензурувати ЗМІ чи приховати від них інформацію?

Державних медіа в нас немає, тільки приватні й громадські, тому прямої залежності чи впливу тут немає, загалом ні про яку цензуру не йшлося. Але от що уряд справді робив, так це відтягував оприлюднення інформації – і це була одна з основних перешкод, із якими довелося зіткнутися журналістам. По-перше, в уряду самого не було повної інформації, не було точної інформації. Через радіацію не можна було потрапити на місце аварії. Була велика дискусія, зокрема американські ЗМІ тоді повідомляли, що в уряду США було на той час набагато більше інформації, ніж у японського – бо Штати мали супутники і роботи. До речі, роботи, які працювали в перші дні на місці катастрофи, було надано США, в нас не було своїх, які могли би працювати в таких умовах. Тому багато інформації уряд затримував, а те, що говорили, було неповним. Тобто вони ніби й не брехали, але й не оприлюднювали всього, що знали, тому що, і це друга причина, боялися підняти паніку. Так само боялися спровокувати паніку й медіа.

Ідеться про самоцензуру журналістів?

Не те щоби самоцензура… Я б скоріше сказала самообмеження. І не для уряду, а для суспільства. Катастрофа була жахлива, і люди справді панікували. На той момент рівень довіри, скажімо, до громадських ЗМІ становив 85%, плюс японці багато передплачують і читають газет. Тому медіа намагалися принаймні не підливали масла у вогонь, були обережними, щоб не примножувати паніку. Ми навіть боялися, що в результаті саме суспільство критикуватиме нас, що от, наприклад, «Маінічі» створили паніку! Хоча інколи, я визнаю, ми були надто обережними. Люди все ж хотіли знати найгірший можливий сценарій. Але ми були настільки обережні, що навіть не згадували цього, особливо в перший час після аварії.

Маються на увазі якість домовленості між медіа чи журналісти в Японії завжди так висвітлюють масштабні катастрофи?

Ні, річ не в домовленості, не в традиції чи менталітеті. Я поясню. Серед японських медіа існує величезна конкуренція. Ви собі навіть уявити не можете, як вони змагаються. Особливо великі медіа, основні, до яких, наприклад, належить моє видання. Вони хочуть отримати інформацію так швидко, як тільки можна, але при цьому вони дотримуються стандарту точності. Якщо її нема – це не відповідає нашому уявленню про якість. А якість для японців дуже важлива. Так от, якщо ти робиш щось неякісно, ти втрачаєш репутацію, а втратити репутацію в Японії – це смерть, у тому числі й для медіа. Тому ми були обережні.

А як стосовно критики дій влади? Чи можна сказати, що журналісти в Японії з цим також обережні?

Якось узагальнювати складно, але я би сказала, що дві основні пов’язані між собою тенденції в японських медіа, – це вже згадувана обережність і намагання оперувати лише фактами. Японські медіа можуть і будуть критикувати уряд, але не робитимуть цього, поки не матимуть реальної підстави, не матимуть на руках беззаперечних фактів. Наші медіа не женуться за сенсаціями, вони не поширюють чуток, не писатимуть «це неправильно» тільки тому, що журналісти думають, що це неправильно. В Японії журналісти так не роблять – поки не докопаються до суті. Це справді бентежило іноземців, вони казали: ось японці навіть не намагаються докопатися, бо вони не хочуть критикувати уряд. Це не так. Я бачила, як багато людей справді тяжко працювали, щоби здобути факти, на основі яких можна було б удаватися до критики, але докази здобути важко, адже уряд сьогодні намагається захиститися. Як я вже казала, у перші дні, одразу після катастрофи, журналісти більше говорили про жертв, багато писали про розшук людей. По-перше, це було найважливіше, по-друге, про це я теж казала, інформації в нас було небагато. І лише через кілька місяців ми сформували спеціальну команду з близько 20 журналістів-розслідувачів, які працюють і досі. Вони вже багато що розкопали, але про це не широко відомо, бо це стосується деталей.

Із якими обмеженнями, окрім уже згаданих, довелося мати справу іноземним кореспондентам? Відомо, що в Японії діє система закритих прес-клубів, до яких доступ іноземцям обмежено. Які саме перешкоди це створює?

Закордонним кореспондентам збирати інформацію в Японії було ще важче. Особливо якщо йдеться про те, щоб потрапити на прес-конференцію. В Японії справді вже тривалий час діє система кіша-клаб – прес-клубів. Якщо Білий дім у Штатах проводить конференцію, вони вирішують, хто може прийти на неї. У Японії це вирішує прес-клуб. Загалом їх близько 800, і більшість із них закриті. Тобто якщо прес-клуб відкритий, то закордонні медіа можуть приєднатися під час конференції. Але загалом кіша-клаби хочуть лишатися ексклюзивними. Тож їхніми членами є в основному великі місцеві медіа. Натомість є тенденція не пропускати не тільки іноземців, але й японські журнальні видання, японських фрілансерів та блогерів. Тому закордонні медіа часто критикують систему кіша-клаб, адже самі не можуть у неї потрапити. А ще діє система стюардів, тобто система ротації журналістів. Річ у тім, що коли ти вже працюєш у прес-клубі, то повинен залишатися там постійно. Моя газета може собі дозволити відрядити одного кореспондента – сидіти цілий день у прес-клубі протягом місяця, і потім змінити його на іншого. Але якщо в медіа небагато журналістів, вони просто не можуть собі цього дозволити. Навіть японські медіа, а тим паче іноземні кореспонденти.

У Японії також існують «офрекорд» прес-конференції. Що це таке? Доступ до них такий же обмежений, як і до звичайних?

Так, є таке поняття, як «офрекорд», або так звані бекґраунд-конференції. Тут не повідомляють нові факти, йдеться скоріше про те, що журналістам подають більше точок зору, дають можливість побачити ситуацію з різних боків. Інформацію, яку ти там отримуєш, справді не можна цитувати. Але ці прес-конференції все одно дуже корисні, завдяки їм ти краще розумієш, що взагалі відбувається, можеш структурувати інформацію. В моїй газеті, наприклад, є кореспонденти, які можуть ходити на обидва типи конференцій, тобто нам доступна вся інформація від уряду. Насправді інколи трапляється, що кіша-клаби допускають не членів клубу на звичайні конференції. Так, наприклад, у ситуації з Фукусімою офіс прем’єр-міністра і для онлайн-журналістів, і для блогерів, і фрілансерів також відкрив доступ до офіційної частини. Але не на «офрекорд». І, відповідно, іноземним журналістам туди також ходу немає.

Як же тоді вони добували інформацію?

В основному або йшли в поле, або намагалися отримати інформацію від нас.

Наприклад, англомовні кореспонденти New York Times більше намагалися потрапити на саме місце катастрофи, брали інтерв’ю в жертв землетрусу й цунамі і робили фото. Насправді це легко, якщо з тобою разом перекладач. А ще вони наймали японських стрингерів – фрілансерів. Але, як я вже казала, стрингери так само не є членами прес-клубів, а тому їм теж важко було дістати інформацію не з поля.

У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
Фото: newsmorning.co.uk
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Коментарі
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду