На тему етичності та професійних норм сучасної журналістики в Україні сказано і написано вже дуже багато. Чи можна щось до цього всього додати нового?

Хіба що з десяток запитань. Куди ми котимося? Якими будуть українські медіа через кілька років? Хто буде в них працювати? Яким принципамкеруватимуться журналісти у майбутньому? Чого чекати від молодого покоління колег по перу? Ці та інші питання залишаються поки що без конкретної відповіді.А ось терміни "четверта влада" та "сторожеві пси демократії", очевидно, вже стають архаїзмами. Бо достатньо, для підтвердження цієї думки, погортати наші місцеві та не місцеві видання...

Тому вирішив запитатисам у себе йотримати відповіді на питання, які хвилюють багатьох. Це авто-інтерв'юскладається з риторичних питань, які багато журналістів в Україні,мабуть,щодня задаютьсамісобі. Хоча відповіді, звісно, у всіх різні... А ось такими вони вийшли у мене.

1) Наскільки ти довіряєш вітчизняним ЗМІ?

Довіра - річ дуже хитка. Якщо навіть якесь поважне медіа-видання один раз знехтує своїми принципами та надрукує відверто замовну статтю,– то може реально втратити довіру у думаючих читачів. Звісно, сьогодні всі медіа виживають за рахунок реклами, платних матеріалів. У такому разі потрібно чітко зазначати, що розміщена стаття є рекламного змісту, і думки автора редакція видання може не поділяти. Така коротка примітка ліквідує багато запитань, і ступінь довіри до видання не має від цього суттєво зменшитися.

На жаль, сьогодні саме прихована реклама панує на українському медіа-ринку. Вона присутня часом у 90% матеріалів, які ми читаємо або дивимося. На думку піар-менеджерів саме вона найкраще впливає на підсвідомість читачів. Тому вони досить різко виступають проти будь-якого нагадування, що це саме рекламний, тобто замовний «продукт».

Особливо жахливо стає, коли аналізуєш моніторинг, складений на замовлення громадського руху «Стоп цензурі!» - дослідження новин основних українських телеканалів. Наприклад, у травні 2011 року лідером по кількості матеріалів з ознаками замовності (або цензури), в тому числі щодо дій влади бувдержавний «Перший національний канал». Матеріалів із ознаками замовності від бізнес-структур було більше всього на «1+1» та ICTV. Опозицію «не любили» на телеканалі «Україна» (у червні до нього додався навіть «5 канал»). Грішать балансом думок та відокремленням фактів від думок, окрім державного, ще на «Інтері» (у червні відмітилися «Перший», «1+1» та ICTV). Лідером по замовчуванню важливих тем та фактів є знову «Перший», «Новий канал» та «1+1». І так далі...

Отже, баланс порушений у всіх телеканалів – а саме телебачення є найвпливовішим ЗМІ в нашій країні, яке здатне охопити найширшу аудиторію. Жодні стандарти, етичні кодекси не працюють. А що буде перед виборами навіть уявити неможливо. Невже виважена і чесна журналістика в Україні помирає?

В цілому багато чого залежить, звісно, від головного редактора видання. А він, у свою чергу, апріорі, не може відмовитись від пропозицій замовника, якщо він є одночасно основним спонсором проекту. Звісно - бо інакше може бути позбавлений займаної посади. Так само і журналісти, які часто вже не є «сторожовими псами», а просто найманими працівниками. Однак в них також є вибір - писати або не писати...

2) Якщо запропонована тема може нашкодити іншій людині. Від чого залежить твій вибір - писати чи не писати?

На цю тему я розмістив власне опитування у мережі Facebook, де запропонував знайомим з числа «пишучої братії» відповісти на це риторичне для багатьох журналістів питання. Зокрема серед запропонованих варіантів були наступні – «в жодному разі не писатиму», «проведу власне розслідування по цій темі», «запропоную свої умови замовнику», «якщо дуже потрібні гроші» (і відповідно сума - від 100 грн. до 500 доларів). Як не дивно - більшість опитаних обрали зовсім інший варіант, а саме – «якщо шкода невелика, подумаю...».

Цей пункт я спочатку взагалі відкидав як завідомо провальний. Адже хто може визначити розмір заподіяної шкоди у результаті моєї (вашої) статті, матеріалу, фото, -відеосюжету? Що значить невелика шкода? Це маленька психологічна травма? Це удар по голові гумовим молотком?

Тобто журналісти свідомо погоджуються йти на компроміс. Навіть не за гроші, а просто на замовлення від редактора або власника. Якщо шкода від матеріалу невелика...

Бо просто продавати свої думки і власне ім'я за певну суму - це огидно. Утім майже всі тішать себе думкою, що «маленька» шкода - це не шкода. Це просто така сувора реальність сьогодення. Такий «маленький» крок у бік від етичних норм, від принципів... Бо цим займаються всі. Якщо будь-яке необачне слово може когось поранити. І що тоді - не писати взагалі, піти з професії?

Вибір мав би бути у ідеалі однозначним – «не писатиму за жодних обставин». Бо невідомо хто в результаті отримає цю шкоду - можливо навіть ваша близька, знайома людина. І не може журналіст насправді остаточно визначити що таке маленьке і велике зло. Бо зло - воно є зло у будь-яких його розмірах... Хоча і не засуджую колег – вони відповіли чесно.

3) Чи брав ти особисто гроші за написання матеріалу?

Звісно, як розумію, мається на увазі не офіційний гонорар чи зарплата у виданні для якого писався матеріал? Я брав. І це досить огидно згадувати. При чому мова йшла не про політику, не про бізнесові афери чи кримінал. Писався матеріал на модну тему - альтернативні джерела енергії. Після інтерв'ю з власником компанії, яка займається встановленням цих приладів, при виході з офісу мене наздогнав клерк і буквально тицьнув щось у руку. Сказав, що це від шефа. За рекламу. Звісно, я відмовився. Але він наполягав, і сказав, що шеф його не зрозуміє і можливо навіть буде сварити. Зваживши миттєво тоді всі плюси і мінуси, а також «можливість заподіяної шкоди», я взяв ті гроші...

В принципі, ситуація досить стандартна. Ви пишете статтю, збираєте матеріал. Звісно, герої вашого дослідження бажають побачити себе лише у гарному світлі, а не у чорно-білій гаммі - з їхніми як перевагами, так і недоліками. А тим паче коли йдеться про комерційну діяльність.

Отримані мною гроші абсолютно не вплинули на подачу матеріалу. Однак вони миттєво створили невидиму планку, за яку я вже не міг переступити. Я не міг вже критично ставитись до компанії, яка заплатила мені... Звісно, міг би. Але це стало б для мене ще одним «маленьким» кроком у бік...

Більшість моїх колег не бачать у цьому епізоді нічого ганебного. Тебе використовують, ти використовуєш. Редактору або власнику видання платять за рекламу набагато більше, і вони з тобою не діляться. Ти маєш право на додатковий заробіток. І так далі... Більшість не вважає ці гроші хабаром. Я теж не вважав. Бо гроші були не зайвими. Однак відчуття огиди не полишає досі. Чому ж? Бо миттєво відчув себе залежним від купюри, яку мені тицьнули в руку. Я не міг вже переступити невидиму планку. Всі мої думки вже наперед були куплені...

4) Ти погоджуєшся братися за розслідування без завищеного гонорару?

Журналістські розслідування – вимираючий жанр у вітчизняних ЗМІ. Особливо якщо мова йде про регіональні медіа. Серед об'єктивних причин - в цьому часом не зацікавлені редактори або власники видань, а матеріали, що з'являються, носять скоріш відверто замовний характер. Журналісти-репортери також вказують на те, що їм не подобається копирсатися у «чужій брудній білизні», вони «не бажають сваритися з впливовими людьми», а ще додається «невідповідність гонорарів за працю», також «лякають можливі судові позови», або це просто «небезпечно».

Деякі зарубіжні інститути підтримки та розвитку демократії пропонують проводити розслідування для журналістів за певний, іноді досить суттєвий гонорар. Чи впливатимуть гроші на те, аби жанр знову став популярним в українських медіа? На мою думку, дуже сумнівно. Адже одноразові оплачені розслідування не можуть кардинально змінити загальну ситуацію. Хоча саме питання грошей (гонорарів) для багатьох журналістів (як і для інших людей) стоїть на першому місці.

Насправді будь-яке незалежне розслідування має в першу чергу турбувати самого автора, зачіпати його інтереси, або інтереси його близьких, друзів, знайомих. Бути важливим для суспільства в цілому. В принципі, будь-яка проблема потребує вдумливого підходу, і тоді завжди знайдуться невідомі факти, «підводні камені», завжди буде думка «за» і «проти». Занурившись трохи глибше, можна отримати біполярні думки, підкріпивши матеріал документами, фактами –і вже готове чудове розслідування на будь-яку суспільно-важливу тему.

На жаль, в регіонах цей принцип майже не спрацьовує. В першу чергу, аби не нашкодити собі та виданню, в якому працюєш. По-друге, коли мова йде про гроші, то ймовірніше це буде «заказуха», тобто однобокий матеріал, оплачений однією з сторін конфлікту або неоднозначної ситуації.

Так, підтримувати журналістів-розслідувачів потрібно. Але в першу чергу це має бути юридичний захист, а не сума гонорару. На жаль, більшість моїх колег є абсолютно не захищеними - від свавілля власників видання, від можливих погроз, від можливих нападів, від тиску на родичів, від багатьох інших факторів, які в купі впливають на те, аби чергове резонансне розслідування ніколи не побачило ефір...

5) Наскільки важливою для тебе є підтримка від колег по перу?

Так, насправді дуже важлива. В принципі більшість моїх друзів - це саме журналісти. Якщо комусь абсолютно неважлива підтримка та думка колег - мені дуже шкода, але я особисто думаю, що з такими принципами неможливо взагалі працювати у журналістиці...

Єдине, що потрібно чітко розмежовувати - приятельські стосунки з власне робочими моментами. Бо «служба - службою, а дружба – дружбою». У таких речах все-таки слід бути більш принциповими. На жаль, часто виходить так, що не бажаючи образити колегу, ми вирішуємо не критикувати заодно і його «патрона». Хоча це докорінно неправильна позиція.

Утім мова не про це. А саме про «корпоративну» підтримку журналістів у принципових питаннях, пов'язаних із тиском або зазіханнями на свободу слова з боку влади, бізнесу або криміналітету. Ці моменти мають всебічно висвітлюватися, в жодному разі не замовчуватися. Адже якщо зробити вигляд, що «мене це стосується», «це проблема інших», то, можливо, вже завтра-післязавтра вона може торкнутися і мене особисто. І ніхто не прийде на допомогу...

Тому журналісти мають триматися купи. Інакше «сторожових псів» або приручать, або поодинці відловлять.

Ще я завжди із приємністю згадую журналістський клуб, який відвідав у польському Жешуві. Приміщення у центрі міста безкоштовно надала мерія. І щовечора тут збираються медійники з різних, часто полярних за політичними поглядами та інвестиціями видань, і спокійно спілкуються, обговорюють свої справи. А можуть як відпочивати, так і працювати - бо для цього створені всі належні умови. І ці умови створила влада – мабуть, теж не з власної ініціативи...

В нас часто така можливість, на жаль, відсутня. Сьогодні об'єднуємося хіба що у віртуальному просторі. Та й те, що солідарності по принципових питаннях серед колег немає - прикрий факт. Чому ж тоді постійно скаржимося на те, що наша праця є такою, що низько оплачується, що нас не бажають забезпечити роботодавці соціальними гарантіями, що нас можуть легко звільнити, тощо ...

На жаль, замість «корпоративної підтримки» маємо лише «корпоративних журналістів», як тепер поблажливо називають тих, хто працює на певного замовника з боку влади чи бізнесу. І не лише працюють, а й часом готові з піною коло рота захищати сумнівні чужі інтереси, навіть якщо вони шкодять суспільним...

6) Якою ти бачиш майбутнє журналістики в Україні?

Наприклад, Вадим Денисенко, головний редактор тижневика «Коментарі» досить скептично дивиться на це майбутнє. Перше, що його непокоїть - загальний низький інтелектуальний рівень читацької аудиторії та молодих журналістів - тих, хто лише починає працювати або закінчує професійні вузи. При чому, саме серед останніх він не бачить достойних змінити нинішнє покоління. Основна причина - мало читають, не вміють самостійно мислити, орієнтуються на штампи, тощо. І як приклад - молода репортерка якось назвала Грузію «Джорджією», а Пекін –«маленьким китайським містечком Беінг». А тепер викладає журналістику у одному з відомих столичних вишів...

Звісно глобальна проблема... Однак, на мою думку, не слід її перебільшувати і вкрай драматизувати. Бо журналістику у недалекому майбутньому я бачу не справою рук і голів лише обмеженої «касти» навчених людей з дипломами. Друковані медіа (в першу чергу газети) відживають своє. А у інтернет-мережі з'являється маса цікавої інформації, яку пишуть і видають люди, чий фах часто дуже далекий від репортерської діяльності.

Люди починають писати про власні проблеми. Причому іноді набагато цікавіше, іноді навіть професійніше і грамотніше, ніж це роблять штатні працівники газет. Думаю, що майбутнє журналістики - за такими блогами. А видання мають у ідеалі перетворитися на суспільну трибуну для обговорення важливих питань сьогодення. Завдання журналістів буде полягати у тому, аби відсортувати інформацію, розвинути за потреби тему, оформити її якнайкраще...

Звісно, журналістика нікуди не щезне. Вона лише матиме можливість трансформуватися. Однак слід зауважити, що саме із сьогоднішньої пишучої братії беруть і будуть брати приклад майбутні блогери. І саме ми, журналісти-репортери, сьогодні задаємо ті стандарти, за якими рухатиметься розвиток преси через рік-два-три-десять. А це неабияка відповідальність. Бо мені особисто не подобається "заокеанський" підхід до журналістики як до суто інформативної. Адже саме аналітичні матеріали примушують людей думати, а можливо і щось робити, аби виправити, покращити ситуацію навколо...

7) Для чого ти взагалі працюєш?

Якщо хочете, то для мене кожний матеріал (можливо це патетично звучить) є моєю власною маленькою ... інвестицією у наше (можливо) краще майбутнє. Таким, що здатен рухати суспільство - викликати бажання задуматися, творити, не сидіти на місці, щось робити, щось змінювати.

Адже інша велика проблема, на думку вже згадуваного мною Вадима Денисенка, – це суцільна апатія у нашому суспільстві. Людей в Україні, згідно останніх опитувань, вже абсолютно нічого не хвилює. Принаймні вони самі так вважають. Тому потрібно подавати людям саме ту інформацію, яка ще здатна достукатися до серця, зачепити читача або глядача «за живе». Єдине слідкувати – аби не спуститися при цьому «нижче плінтуса». Тобто медійникам сьогодні іноді приходиться балансувати буквально «на грані фолу», аби привернути увагу до тексту. Тому нині триває скорочення текстів до мінімуму, відбувається візуалізація сюжетів, новин, матеріалів. Будь-яка проблема, скандал може бути подана у фото і відеосюжеті. Не бачу в цьому нічого поганого. А зовсім навпаки...

На думку досвідченого редактора саме кількість залученого матеріалу і кількість нових думок – це «простий» секрет цікавого інформативного матеріалу. При чому скандальність також є складовою успіху. Людям цікаво: скільки це коштує, хто за цим стоїть і кому це вигідно? Плюс оперативність - людина має дізнатися найголовніші новини якомога швидше.

Всі ці речі правильні для розвитку і успішності сучасних медіа. Ми ж говоримо про принципи, за якими мають працювати «рядові» журналісти.

А якщо говорити простими словами, то мені, друзі, мої читачі, моя професія дуже подобається. Хоча я вже дуже втомився від неї. Однак нікуди подітися від неї вже не можу...

Я – звичайна людина, така сама як більшість українців. Можливо навіть гірша і більш грішна. Але в мене так само, як у багатьох, у тебе, є особисті думки. І я не можу спокійно спостерігати як навколо рушиться світ, скажімо, як у кліпі «Radiohead». Я хочу жити у своїй рідній країні. Я хочу колись побачити, що вона змінюється на краще. На жаль, не знаю як працює токарний станок чи комбайн. Тому моя єдина можливість щось змінити – це слово. Не так вже й багато... Однак знаю, що іноді навіть це слово може не лише руйнувати, а й будувати. Тому бажаю нам всім витримки і удачі! Переймайтеся. Думайте. Пишіть. Якщо вам є що сказати...

Олександр Ворошилов за цю статтю отримав третє  місце у Конкурсі матеріалів на тему журналістської етики.