Будь-які рейтинги порушують питання про критерії і підстави. Це стосується й опитування про українські політичні ток-шоу, серед яких найкращими визнали (у середовищі читачів і авторів «Телекритики») програми Миколи Княжицького (ТВі, «Вечір із Миколою Княжицьким») і Ганни Безулик (5-й канал, «РесПубліка»). Себто ці програми назвали найбільш об’єктивними та збалансованими серед політичних ток-шоу.

Проти цього виступила відома журналістка Діана Дуцик, яка ладна погодитися хіба що з кандидатурою Безулик, але в жодному разі не Княжицького. Головним ґанджем пана Миколи вона вважає наявність у нього власної журналістської позиції, що нібито заважає збалансованості.

Розберімося, чи й справді йдеться про ґандж.

Назагал, журналістська позиція – це вислід багатющого особистісного та професійного досвіду, опосередкованого власними переконаннями і світоглядом самого журналіста, його людською сутністю і громадською соціальною відповідальністю. Заберіть оце все і що залишиться? Журналістика без журналіста, коли він перетвориться на такого собі механічного реєстратора подій, на, як жартують, підставку для мікрофона. Абсолютно об’єктивною і збалансованою може бути хіба що істота позаземного походження, геть позбавлена зв’язку з нашим світом, без будь-якої етнічної приналежності, без статі й віку, така собі описана австрійським класиком Робертом Музилем «людина без властивостей».

Кожен із нас є особистістю, зі своїм суб’єктивним баченням та думками. Розуміючи це, треба шукати можливостей пом’якшити цю первинну суб’єктивність, подаючи свій об’єкт багатовимірно, поліфонічно, у всій гамі його барв. Це, власне, і буде найточніша передача журналістом об’єкта. Не суб’єктивність, а суб’єктивізм є тут небезпекою.

Але є протилежна проблема – плюралізм без берегів, коли дозволено все, і поняття «правда» й «брехня» більше не працюють. Однак вони є дієздатними лише тоді, коли ми на філософському рівні визнаємо, що істина – єдина, і в певному сенсі, як така, є обов’язковою для всіх. Якщо єдиної істини немає – тоді немає правди і брехні, тоді, як казав герой Достоєвського, все дозволено. Як результат, кожен, не ризикуючи зустріти опір і посилання на логіку та фактичність, може верзти геть усе, що йому заманеться. А на будь-які претензії завжди готова одна відповідь: кожен має свою істину, або, як висловлювався жартома один мій приятель, «Хай живе хто з ким хоче!»

І тоді немає суттєвих відмінностей між злочинцем і його жертвою, бо кожен діяв, керуючись власною правдою і тому кожному треба надати слово в ефірі (на рівних правах). Себто уявімо гіпотетичну ситуацію: якщо в ефірі виступає, наприклад, жертва Голокосту, то для балансу треба дати висловитися і оберштурмбанфюреру Адольфу Ейхману, який у нацистів особисто відповідав за остаточне вирішення єврейського питання. Це став би тріумф об’єктивності та збалансованості чи в цьому втілилася б особливо цинічна наруга над мільйонами жертв одного з найбільших злочинів за всю історію людства? Як на мене, друге.

Утім, це не така вже й гіпотетична ситуація. Нещодавно в ефірі російського телеканалу RTVI його журналістка запитала в Костянтина Ремчукова, власника «Независимой газеты», чи (в ім’я плюралізму думок) можна пускати в ефір, приміром, Усаму бен Ладена, якби він раптом виявився живим? Ремчуков відповів: «Я думаю, що ви на RTVI так зробили би. Я знаю філософію Льоші (мається на увазі директор радіо “Эхо Москвы” Олексій Венедиктов. – Авт.), але у себе в газеті я б такого не допустив ніколи».

Не приховую, позиція Ремчукова мені набагато ближча. Якщо людство хоче вижити, воно (і ЗМІ в першу чергу) повинно зберігати чітку демаркаційну лінію між добром і злом. Бо плюралізм без берегів і збалансованість усього з усім часто-густо перетворюються на повну протилежність і стають сваволею й легітимізацією зла. Тому й постає питання про інтелектуальні, соціальні та моральні межі плюралізму в журналістиці. Таким чином позиція збалансовування добра злом, а правди брехнею виглядає в усіх відношеннях хибною.

Збалансованість у її примітивному розумінні (іншого в наших ЗМІ я практично не бачив) веде до моральної нерозбірливості й тотального релятивізму, коли всі (хоч би що вони робили) мають рацію: жертва – свою, а кат – свою, і нікого не можна засуджувати. Безсуб’єктна, безособистісна журналістика цікава лише тоді, коли йдеться про курси світових валют чи банківські операції. Але навряд чи вона прокладе стежку до умів і душ широкого загалу. Останнім часом абсолютно невипадково починають помалу переглядати засади своєї редакційної політики навіть у таких фортецях об’єктивізму, як ВВС у Британії. Ось чому я не поділяю симпатій Діани Дуцик до «Свободи слова» Андрія Куликова, де позицією є відсутність будь-якої позиції, ідейна і моральна всеїдність, засаднича нерозбірливість.

Не все, що є в суспільстві, треба тягнути на екран, бо тоді ми не будемо просихати від наркоманів, збоченців, педофілів тощо. Навіщо Куликову нафталінові політики з надмірним радикалізмом на кшталт Наталії Вітренко, яка має мізерний рейтинг, а без підтримки Куликова не матиме й такого, бо її просто забудуть? Ну, тоді б уже запросив зі Львова Ірину Фаріон для того ж таки балансу… Чудовий був би дует: Фаріон – Вітренко. У студії відбувалось би щось неймовірне, але як стрибнули б рейтинги! Слава плюралізму і збалансованості!

І взагалі: погляньмо, хто конкретно в нас на ток-шоу виступає носіями «балансу» і часто-густо розповідає про те, яке добро несе людям їхня політична сила та їхній уряд. Враховуючи репутацію політичної еліти нашої країни, такі ток-шоу найчастіше нагадують конференцію з проблем цноти в будинку розпусти. Хто ж ті «моралісти», що засідають під склепінням Верховної Ради і є завсідниками ток-шоу? Хіба це не ті (в більшості) люди, що зробили Україну найбіднішою після Молдови країною Європи? Хто системно і тотально обкрадає мільйони українців і робить шахрайство, хабарі, привласнення чужого майна, корупцію нормою життя?

Деякі депутати впродовж останніх років відверто розповідали, що саме Верховна Рада є законодавцем корупції в Україні, що саме там із рук у руки передаються валізи з вільно конвертованою валютою за потрібні голосування, що саме там дають величезні суми за перехід до іншої парламентської фракції. У Раді зрада своїх виборців є звичайною справою, туди здебільшого йдуть заради депутатської недоторканності, щоб уникнути відповідальності, там можуть жорстоко побити опонентів, як це було зроблено Партією регіонів з реальними, а не декларативними опозиціонерами, і залишитися абсолютно безкарними.

І хіба це не спікер ВР Володимир Литвин, виправдовуючи закупівлю для колег підозріло дорогих ноутбуків, сказав: «У нас для багатьох вислів “народний депутат” став синонімом поняття “негідник”»?

А після всього цього подібних персон запрошують на ті чи інші ток-шоу, і ці програми чогось вважаються «збалансованими» та «об’єктивними»…

Не дивно, що сьогодні для глядачів, які ще не втратили здатності мислити, «Вечір із Миколою Княжицьким» є набагато цікавішою програмою, ніж усе, що можна побачити в Шустера, Кисельова, Куликова та Безулик. Саме завдяки чіткій та однозначній позиції журналіста і громадянина.