Наша колега Олена Талаєва зачепила у своєму блозі на сайті «Телекритика» проблему стандартів журналістських розслідувань, а також підміни понять, коли звичайні оперативні «зливи» називають розслідуваннями.

MediaSapiens опитав журналістів-розслідувачів із цього приводу, поставивши такі запитання:

1. Часто, як правило в інтернеті, під виглядом журналістських матеріалів публікуються «зливи» оперативників (чи конкурентів). Чи не може це призвести до дискредитації жанру журналістського розслідування?

2. Яких етичних стандартів повинен дотримуватися, на вашу думку, журналіст-розслідувач? І до яких методів він може вдаватися у своїй роботі?

3. Чи можете ви навести приклади некоректних журналістських розслідувань, які були «зливами» або частиною «війни компроматів»? Чи були у вашій практиці випадки, коли вам пропонували опублікувати «злив» чи компромат?

Валентина Самар, тренер із журналістики, кореспондент  тижневика «Дзеркало тижня. Україна», керівник проекту журналістських розслідувань ІПЦ (телепрограма «Питання національної безпеки» та інтернет-видання www.investigator.org.ua):

– Це негативне явище, якщо там немає роботи самого журналіста, а просто публікація того, що принесли в папці чи злили на пошту. Тут журналіст порушує професійні стандарти, бо будь-яку інформацію, отриману офіційним чи неофіційним шляхом, потрібно перевіряти, журналіст повинен шукати підтвердження чи спростування інформації. Слід відразу вмикати фільтри й думати, нащо цій людині зливати інформацію, зрозуміти її мотиви.

Приклади некоректних розслідувань одразу не можу навести. Загалом, погані – це всі однобокі й тенденційні матеріали, де не дотримано стандарту балансу. Насправді джинсу легко розпізнати, навіть непідготовленій людині. На наших семінарах із медіаграмотності є окремий тренінг із розпізнавання джинси, і люди вже після години тренінгу можуть визначати замовні «зливні» матеріали.

Загалом, не варто розглядати як щось погане кожну спробу надати інформацію неофіційним шляхом. У моїй практиці, в нашому Центрі журналістських розслідувань, були десятки випадків, коли тільки таким шляхом представники правоохоронних органів могли вберегти справу від закриття. Тобто на них чинився тиск і тільки оприлюднення певної інформації ставало поштовхом для поновлення справи. Я б не завжди називала це «зливом» – часто це бажання людини оприлюднити інформацію, яку має знати суспільство. Наприклад, «Вікілікс» – чи можна це називати «зливом»? За великим рахунком так, але ж це суспільно важлива інформація. Чи можна це називати журналістикою – дискусія.

Олег Хоменок, медіатренер, старший радник із питань друкованих ЗМІ Internews Network:

– Публікація зливів під виглядом розслідувань трапляється, причому досить часто, і це справді завдає шкоди розслідувальній журналістиці, підриває авторитет в очах аудиторії. Часто правоохоронні органи зацікавлені використати медіа, щоб поширити інформацію для своїх цілей, але професійний журналіст, безумовно, перевіряє будь-яку отриману інформацію з інших джерел. Він, звісно, має брати до уваги інформацію від оперативних підрозділів, але чітко розуміти мотив – із якою метою йому пропонують відомості. Готовність до співпраці легко з’ясувати, спитавши: чи можу я посилатися на вас, публікуючи цю інформацію? Якщо забороняють, значить хочуть чи підставити журналіста, чи використати втемну.

Якщо не помиляюся, на одному з конгресів Усесвітньої асоціації газет редактор іноземної газети озвучив один із професійних стандартів перевірки інформації: «Якщо ваша мати каже, що вона вас любить, – перевірте цю інформацію». І ще один важливий стандарт – захист джерел інформації. Якщо журналіст розуміє, що розголошення імені інформатора несе загрозу для цієї особи, він має право не розкривати джерела інформації, в тому числі в суді. Це право йому гарантується Європейським судом із прав людини й Декларацією з прав людини, що є частиною внутрішнього законодавства України.

Спадає на думку ситуація, коли правоохоронні органи використовують журналістів для створення оперативної комбінації. Наприклад, поширюючи інформацію про загибель певної особи. Відомий випадок із журналістом Лутьєвим і депутатом ВР Криму Миколою Котляревським. Щоби спровокувати певну ситуацію, правоохоронні органи розповсюдили інформацію, що Котляревського викрали і, можливо, вбили. Журналісти публікували інформацію, навіть не намагаючись її перевірити. Потім з’ясувалося – це була оперативна комбінація і фактично всі ЗМІ було використано втемну.

Олексій Шалайський, редактор сайту «Наші гроші»:

– Така тенденція завжди була, були зливні «інтернет-бачки». Мені здається, що тепер цього стало менше. Раніше такі зливи робили, щоб вирішити якісь проблеми, наприклад, зняти когось із посади, захопити завод тощо. Нині через пресу та інтернет нічого не досягнеш, бо преса є дієвою в більш-менш демократичних суспільствах. У нас же, щоб вирішити проблему, ти мусиш знайти так звану вертикаль влади, і вже діяти там – за допомогою грошей чи знайомств. Нині дають менше заказухи, бо вона перестала працювати. Щодо ситуації загалом: у 99% випадків це проплачені речі й лише 1% – це тупість журналіста – коли йому хтось щось сказав і він тішиться, тобто журналіста використовують втемну. Але розумний журналіст потрапляє в таку ситуацію раз-двічі, не частіше, потім він розуміє, коли людина хоче злити неправдиву інформацію.

На мій погляд, ще набуває поширення таке відхилення від стандартів, як хамство журналіста. Буває, що він дібрав усі факти правильно, але пише дуже зверхньо, тобто я на білому коні, а всі в болоті. Тоді журналіст топить фігуранта справи не лише фактами, а й образливими словами, втрачається тонкість стилю. Це відштовхує читача, неприємно таке читати, перестаєш навіть вірити фактам. Але так писати легше і приємніше для власного его.

Ще я проти того, щоб спілкуватися з людиною, про яку ти пишеш, тобто з основним фігурантом, якщо є абсолютно переконливі докази проти нього. Не думаю, що в нього обов’язково треба брати коментар. Наприклад, якщо ти пишеш про зґвалтування, знайшов докази – фото чи відео, то зовсім не обов’язково приходити до ґвалтівника й питати: розкажіть, чи це справді було. Від цього вже відходить європейська й американська журналістика. Адже якщо ти звертаєшся до людини, вона може зупинити цей текст перед публікацією.

Приклади некоректних журналістських розслідувань є, але мені не хочеться називати конкретні ЗМІ. Насправді, якщо це справді журналістське розслідування, якщо людина копала-копала і щось викопала, то рідко коли там будуть величезні прогалини. В більшості випадків, де є неправдивий фактаж, це лише пародія на журналістське розслідування, а насправді просто купа документів, і ніхто не знає, правдиві вони чи ні.

Щодо моєї практики скажу так: кожна людина намагається використати іншу. Коли ти спілкуєшся з людиною, яка є фігурантом справи чи дотичною до справи, вона намагається сказати якомога більше гидоти про свого конкурента, а про себе сказати щось хороше. Є чудовий вислів: якщо вам розповіли якийсь нібито факт, то фактом є лише те, що вам його розповідають. І тому наступний крок – ти зустрічаєшся з іншими людьми, розпитуєш, і допоки сам не зрозумієш, що це факт – не публікуєш його.

Є низка журналістів, яким довіряю: якщо автор Лещенко чи Чорновіл, то до такого матеріалу ставлюся з більшою довірою. Звісно, довіряю не тільки цим журналістам, є багато фахівців у галузевій журналістиці.

Єгор Соболєв, керівник бюро журналістських розслідувань «Свідомо»:

– Я думаю, що інформацію можна брати від будь-кого, будь-яку – це не гріх. Гріх – її не перевіряти, не розуміти, чому тобі її дають, і не шукати альтернативної інформації. Як перевіряти: найпростіше звернутися до людини, яка скоїла правопорушення. Але якщо немає доказів, вам можуть просто набрехати. Тому потрібно шукати докази, якщо, наприклад, це афера, пов’язана з фінансовими операціями, то мають бути платіжки, звіти. Люди, які надали первинну інформацію, можуть забезпечити й докази, якщо вони справді зацікавлені.

Порушення стандартів відбувається тоді, коли ви однобоко збираєте інформацію, не шукаєте інформаціґ з джерела, яке звинувачують. Для журналіста не може бути обмежень щодо осіб-інформаторів, він має бути відкритим до всіх, включно з убивцями.

Щодо прикладів, то я не хотів би когось сварити, бо в наш час краще хвалити, ніж сварити. Хорошого в журналістиці мало, і краще звертати увагу на те, що правильно, а що неправильно – це всі й так бачать.

Якість журналістських розслідувань зростає: якщо раніше це була екзотика, тепер це дуже популярний жанр. Головна проблема – нам бракує часу або мотивації глибоко копатися . Зловживань так багато й вони часом такі очевидні, що вже викривати цих гадів по-справжньому в журналістів часто не вистачає мотивації. Я порадив би кожному, й собі в тому числі – підходити до кожної справи так, наче це остання справа в житті.

Дмитро Гнап, журналіст, громадський активіст:

– Навряд чи варто говорити про дискредитацію жанру. Якісні годинники теж підробляють, але через це люди не кинули користуватися годинниками. Та частина інтернет-аудиторії, яка цікавиться журналістськими розслідуваннями, достатньо обізнана й розумна. Тому прізвища Лещенка, Чорновіл чи Шалайського для неї є знаком якості розслідувань. І «зливи», замасковані під розслідування, особливої популярності не здобувають. Якість цінується і в інтернеті.

Важливий етичний стандарт у розслідуваннях – дбати про безпеку джерела. Хай там яким резонансним буде розслідування, воно не виправдає розправи над джерелом. Щодо методів: під час розслідування все, що не заборонено законом, – дозволено. Робота журналіста-розслідувача мало чим відрізняється від роботи слідчого. З тією тільки різницею, що ми не кошмаримо бізнес і не переслідуємо політичних опонентів.

Зараз конкретних прикладів некоректних розслідувань не згадаю. Але «злив» неважко вирахувати. Якщо ви бачите текст, у якому наводяться документи або дані джерел і при цьому журналіст не перевіряє достовірності злитого або не надає можливості висловитися звинувачуваному – тоді це злив.

Мені теж час від часу щось таке передають чи надсилають. Але все воно або нецікаве, або старе, або брехня. Тому всю резонансну інформацію завжди доводилося викопувати самостійно. Не щастить мені на зливи.