Навряд чи українська журналістика коли-небудь опинялась у складнішій ситуації, ніж сьогодні. Перед ЗМІ стоять серйозні виклики – якісно інформувати про воєнні дії у Східній Україні, протистояти російській пропаганді й намагатися зробити все для того, щоб українці з різних областей чули один одного. Під час дискусії «Свобода слова як чинник виживання в умовах війни», що відбулася в рамках 2-го Міжнародного конкурсу «Стоп цензурі! Громадяни за вільні країни», журналісти й медіаюристи обговорювали, як зберегти журналістські стандарти в умовах інформаційної та реальної війни. Експерти неодноразово наголошували, що журналістам дуже важливо зберегти адекватність у нинішній ситуації – не піддаватися емоціям, не вдаватися до контрпропаганди та усвідомлювати, що їхні матеріали дуже впливають на ставлення різних груп громадян один до одного.

У круглому столі взяли участь Валерій Іванов (Академія української преси), Наталя Лигачова («Телекритика»), Тарас Шевченко (Інститут медіа права), Тетяна Котюжинська (Асоціація медіаюристів), Наталка Гуменюк (hromadske.tv), Мустафа Найєм (hromadske.tv, «Українська правда»). Модерував дискусію Андрій Куликов.

Чи всі заяви має бути почуто

Сьогодні журналіст може бути і солдатом інформаційної війни з Росією, і водночас дотримуватися стандартів – таку думку висловили Андрій Куликов та Наталя Лигачова. «Нинішня інформаційна пропаганда Росії – це порушення всіх стандартів у грубій формі, – наголосила пані Лигачова. – Якщо журналісти будуть відстоювати журналістські стандарти і дотримуватися їх, то вони можуть вважати себе солдатами війни – це противага тому, як поводить себе сторона агресора».

Одним із найголовніших стандартів журналістики є наведення позиції двох сторін конфлікту. Але якщо інша сторона конфлікту – це незаконні формування, російські загарбники, сепаратисти – чи мають журналісти надавати їм слово? Це питання вже неодноразово порушували в медіаспільноті: експерти зазначали, що, з одного боку, сам факт надання слова легітимує такі об’єднання, а з іншого – повністю ігнорувати їхні заяви теж неправильно.

«У мене, чесно кажучи, немає відповіді на це питання, – зізнався Мустафа Найем. – Є моя країна, проти неї воює інший суб’єкт. Чи потрібно давати слово російському чиновнику, який каже, що Україна – це не країна? Або є військовий країни-агресора, який вбиває наших військових – чи буде для українського журналіста це "інша сторона" конфлікту? Мені здається, що ні, але можливо, я помиляюсь».

Журналісти вперше опинились у подібній ситуації, однак треба докласти максимум зусиль, щоб у сюжетах чи публікаціях не впадати у крайнощі, зазначила Наталя Лигачова. Так, під час подій у Криму дуже часто подавалась одностороння інформація: лише слова української влади, без коментарів кримчан, або навпаки: великі за обсягом синхрони сепаратистів, які не коментувались українською стороною. Робити новину із заяви без коментарів та бекґруанду – це взагалі дуже поширена помилка українських журналістів, підкреслила пані Лигачова: «Новиною є суспільно значуща інформація, а наші журналісти можуть із будь-якої неперевіреної заяви політика зробити новину. Якщо заява неоднозначна, але ЗМІ вирішує навести її, то потрібно також навести іншу точку зору, коментар експерта щодо цієї заяви». Нові медіа також не завжди сприяють балансу у ЗМІ. Так, Наталя Лигачова навела приклад поширених сьогодні стрімів із місць подій – у них може опинитися потік заяв від тих же сепаратистів, і з огляду на особливість цієї технології, вони ніяк не будуть коментуватися.

Протягом тижня перед виборами значно погіршився баланс у теленовинах, підкреслив Валерій Іванов: згідно з моніторингами АУП, лише 11% новин подавалися з двома і більше точками зору. Він пояснив, яким чином моніторинг підраховує цей баланс: не має значення персона, яка висловлює думку (тобто на кожного українського чиновника не обов’язково шукати проросійського), головне – це наявність іншої точки зору на проблему в сюжеті. «Звісно, є сюжети, де не може бути двох точок зору. Але таких сюжетів не може бути 11%, і це в тиждень виборів», – наголосив пан Іванов.

Ще одна помилка в пошуку балансу – надавати слово керівникам чи політикам, в той час як говорити треба з простими людьми. «Питання не в другій стороні, взагалі друга сторона – це не Путін, – вважає Наталка Гуменюк. – У нас дуже мало інформації про те, що відбувається на місці події, бракує важливої інформації, яка може врятувати життя. Висвітлення перетворюється на війну думок, замість фактів та аналізу».

Змінити горизонти планування

Всі учасники дискусії наголошували, що в українських медіа бракує інформації про всі нюанси подій на Донбасі – інформація часто подається надто спрощено, журналісти узагальнюють поняття, не розрізняючи терористів, сепаратистів чи активістів (як це було і на Майдані). «Озброєні терористи мають підтримку від частини місцевого населення. Це зрозуміло всім, але наша журналістика не дає відповіді, чому так відбувається, чому їх підтримують», – зазначив пан Іванов.

На це питання відповів Сергій Гармаш, головний редактор видання «Остров»: «Там є підтримка сепаратистів тому, що народ Донбасу 23 роки привчали до того, що Донбас – це не Україна. Така позиція була вигідна і Ющенку, і Януковичу, на цьому будувалась їхня виборча кампанія. І зараз у багатьох діях місцевих жителів говорить одне – образа».

Київські журналісти мало уваги приділяли жителям сходу, їхнім проблемам – ця думка вже неодноразово звучить у медіаспільноті останнім часом. Мустафа Найєм вважає, що українські журналісти настільки завзято висвітлювали події на Майдані, що зараз напряму з ним асоціюються – й тому фактично не можуть висвітлювати події на сході: «Я за своє життя був у декількох гарячих точках, а зараз я не можу працювати в Донецьку – річ не в страху, я просто не зможу там вийти в ефір і зробити репортаж. Мені це неприємно, але тут є й моя провина». Він вважає, що українським медіа треба змінювати горизонт планування, не жити лише сьогоднішнім днем, робити щось, що принесе користь у майбутньому. Так, Hromadske.TV створило «Громадське телебачення Донеччини» для того, щоби представляти точку зору місцевих жителів, яка рідко звучала в українських ефірах.

Учасники дискусії обговорювали, чи змінив Євромайдан українські медіа, відчуття відповідальності журналістів. Звісно, він приніс величезний досвід, однак революції не відбулося, бо дещо залишилося незмінним: велика залежність журналістів від власників ЗМІ й медіаменеджерів. «На відміну від 2004 року, Революція гідності не стала журналістською революцією, – пояснила Наталя Лигачова. – Тоді Помаранчевій революції передувала журналістська, багато колективів заявили про небажання працювати під цензурою, ще до першого туру виборів. А зараз збалансоване (а в інших випадках – маніпулятивне) висвітлення Євромайдану на каналах було радше пов’язано з позицією власників, а не журналістів, хоча колективи й могли би протистояти цензурі, якби виявилися більш зрілими. Наше громадянське суспільство виявилося більш зрілим не тільки порівняно з політиками, але й із журналістами».

Термінологія в умовах війни

Громадські організації вже публікували рекомендації щодо того, як правильно вживати терміни, висвітлюючи воєнні дії. Медіаюристи вважають, що вживання правильних уніфікованих термінів сприяє об’єктивному інформуванню про те, що відбувається. «Використання термінів, які запускали російські медіа – “зелені чоловічки” чи “ввічливі люди” – призводить до пом’якшення дій військових іноземної армії, зменшує негативні сторони. Звісно, “ввічливі люди” звучить значно м'якше, ніж “російські загарбники”», – пояснив Тарас Шевченко.

Але в нинішніх реаліях розібратися в термінах не так легко. В час, коли на півострові тільки з’явилися військові, не було фактичних підтверджень, хто вони. «Це були люди у військовій формі без розпізнавальних знаків – ми не знали, хто це, – зауважила Тетяна Котюжинська. – З’ясувати, хто вони, можна було лише даючи їм мікрофон». Вона наголосила, що під час воєнних дій журналісти не мають часу проводити дискусії та визначати терміни, а правоохоронні органи при цьому теж не надають рекомендацій щодо уніфікованих термінів. «Ми йшли крок за кроком, і згодом зрозуміли, хто такі “зелені чоловічки”, згодом ми зрозуміємо, хто є хто на сході, – сказала Котюжинська. – Ситуація щохвилини змінюється і часу на суспільну дискусію немає. Я думаю, що правники за конкретним матеріалом мають давати конкретні відповіді».

Але журналісти мають стежити не лише за термінами, які вживають, але й за прикметниками, емоційними фразами. Дуже важливо сьогодні не розпалювати ворожнечу в суспільстві. «Ми маємо вберегти суспільство від втягування у hate-speech – легко потрапити в цей шал і складно вийти з нього, – сказала Наталка Гуменюк. – Не можна дегуманізувати людей і дозволити суспільству порушити стандарти».

Чи мають журналісти «допомагати» армії?

Журналісти як громадяни країни можуть гостро відчувати необхідність підтримати свою державу та захистити її інтереси у воєнний час. У результаті це може мати наслідком замовчування невдач та поразок армії – через бажання начебто допомогти. Однак такий шлях помилковий, вважає Тарас Шевченко, оскільки викривлення інформації з місць подій позначиться на довірі аудиторії Східної України, де вона й так украй низька. Максимально об’єктивне повідомлення може почати виправляти цю ситуацію.

«Крім того, треба розуміти, що приховуючи поразки армії, ми захищаємо керівників операції, які не можуть досягнути успіху через свій непрофесіоналізм, – пояснив пан Шевченко. – І згодом вони будуть думати, що всі їхні невдачі прикриють ЗМІ, у такому випадку ми не сприяємо якісній роботі державних посадовців».

«Треба говорити про проблеми з фінансуванням, про те, наприклад, відбувається евакуація чи ні, є підмога чи ні, – погодилася Наталка Гуменюк. – Тільки завдяки правдивій інформації можна щось виправити».

Пані Гуменюк також наголосила, що український досвід не є унікальним – під час воєнних конфліктів в інших країнах уже було вироблено певні правила: «Хорватські журналісти були в такій же ситуації, як і ми, – на їхню країну напали, але все одно вони кажуть про свій висновок: потрібно говорити не те, що каже уряд, а правду».