Текст Романа Кабачія за підсумками експертних дискусій сказав вагоме А і Б про результати В, які засвідчили, яким малоефективним Г виявилася широко вживана політиками Д.

Здавалося б, на цьому можна закрити тему до наступних виборів. Але є в неї ще один аспект, до якого ваш автор, подібно до надокучливого дятла, що періодично прилітає довбати глухий і байдужий до всього дуб, надалі привертатиме увагу медійної спільноти. Про нього йшлося у лютневому матеріалі «Як перемогти бабло», який – спишемо це на авторову безталанність, – дискусії так і не спровокував.

Проблему, яку я підняв тоді, актуалізують процитовані Романом Кабачієм думки експертів. Справді, в багатьох округах, переважно столичних і галицьких, виборці не голосували за біло-блакитних і «примкнувших» багатіїв або чиновників, що засівали гречкою і гнали джинсу ешелонами. Натомість вони голосували за котів у мішку, позначеному символікою партій, що звуть себе опозиційними.

Як слушно зауважує не лише Олег Базар, вести виборчу кампанію, пропонувати програму, зустрічатися з виборцями було не обов’язково – масажист Тимошенко міг би з легкістю перемогти масажиста Азарова. А зважаючи на те, як аврально й непрозоро розподілялись округи між опозиційними союзниками, і беручи до уваги численні свідчення свідомого зливання перспективних округів провладним кандидатам, вибір опозиційного електорату подекуди важко назвати усвідомленим. Це був радше черговий приклад голосування «зчепивши зуби».

Аналогічну ситуацію маємо в біло-блакитній зоні, де виборці підтримали б навіть «коня, що говорить», аби лише він був висуванцем Партії регіонів. За дуже рідкісними винятками. Окремим випадком є «безбахіана» – навіть не стрільба з гармати по горобцях, а винищення блощиць атомною бомбою.

Спостерігаючи за мажоритаркою у Львові, переглядаючи передвиборні ефіри місцевого телебачення, – зокрема й телепроект руху «Чесно», – можу лише підтвердити, що підкуп, джинса, використання медіаресурсу і взагалі присутність політиків у медіа в будь-якому вигляді у більшості випадків таки не справили визначального впливу на результати виборів. Люди, які всуху програвали боротьбу на медійному полі, подекуди з вельми солідною перевагою перемагали у змаганні лейблів «Батьківщина», «Свобода», «УДАР» і «незалежний опозиціонер». При цьому виборці мало орієнтувались у персоналіях – вистачало лейблів.

Експерти, політологи й навіть соціологи, прогнозуючи результати парламентських виборів, поголівно схибили, не зумівши передбачити саме цього «ефекту лейбла». Не надто розраховували на нього й самі кандидати. «Ми, щиро кажучи, не особливо сподівались виграти, – почув я здивоване від людини, наближеної до одного з переможців-опозиціонерів. – На тому боці така сила, стільки реклами, такий медіаресурс!». Отака приємна несподіванка.

Саме «ефект лейбла» перепсував плани багатіїв-самовисуванців, які планували, почепивши на кожному балконі свій банер і заповнивши теле-, радіо- та онлайн-простір псевдоновинами про себе коханих, задавити конкурентів грошовою масою. Саме він, а не усвідомлений вибір, заснований на володінні повною інформацією про кандидатів.

Отже, джинса вже не функціонує так, як сподіваються політики. Але не функціонує й нормальна журналістика – як повинна функціонувати у здоровому суспільстві.

Медіа неспроможні дати виборцям адекватного уявлення про людей, які претендують на депутатські мандати. Якщо й роблять такі спроби, то переважно суто формальні.

Суспільство, у свою чергу, вже не сприймає медіа як гідне довіри джерело інформації про кандидатів, їхній політичний бекґраунд, виборчу платформу та людські якості.

А якщо чесно, то навіть начебто найактивніша й найсвідоміша верства – «український фейсбук» – навідріз відмовляється цікавитись цією інформацією. У передвиборних онлайн-дискусіях говорити про моральність, минулі гріхи й зради, походження статків чи фаховий рівень кандидатів від опозиції вважалося злісним моветоном, грою на користь влади й «тушок».

Предметно, з називанням фактів і прізвищ, ці питання в медіа практично не піднімалися, за винятком низки найцитованіших у тому-таки фейсбуку, але, на жаль, маргінальних у всеукраїнських масштабах: «Української правди» та ТВі, «Обкому» і «Дурдому».

Причини відомі, вони лежать на поверхні: ситуація, коли весь передвиборний потік інформації про кандидатів складається виключно з реклами і джинси, вигідна політикам і менеджерам/власникам ЗМІ. Політики зацікавлені в тому, щоб електорат знав про них тільки хороше, менеджери/власники – в тому, щоб політики платили більше. Ні суспільства, ні відповідальної журналістики в цій схемі немає.

До списку майже фантастичних умов, необхідних для якщо не повного викорінення, то локалізації проблеми замовних матеріалів, а саме:

- здоровий рекламний ринок, що дозволяє заробляти легально;

- усвідомлення медіавласниками ненормальності практики прихованої реклами;

- відмова політиків від підкупу медіа та використання власного медіаресурсу в неприродний спосіб;

- встановлення відповідальності за приховану рекламу – хоча б адміністративної, як за надання неякісних послуг;

- морально-етичне самовизначення журналістів, що поставить джинсу за межі професійної норми.

Слід додати ще одну:

- порозуміння між медіа, суспільством і політиками щодо того, яким чином перші повинні постачати другому інформацією про третіх.

Ми повинні допомагати людям віднайти відповідь на запитання «за кого голосувати?». Хоч як би нам хотілося самоусунутися від процесу, який Лариса Івшина нещодавно схарактеризувала як копирсання в купі лайна.

Рух «Чесно» розробив систему більш чи менш зрозумілих критеріїв, за якими оцінював кожного з кандидатів. Із цими критеріями сперечались, але вони були прозорі, й кожен міг вирішити, брати чи не брати до уваги, наприклад, те, що кандидат, будучи депутатом попереднього скликання, жодного разу не виступав із трибуни. Це варіант.

Вахтанг Кіпіані, «армія з однієї людини» вітчизняної журналістики, проводив самостійне дослідження щодо кожного з 225 мажоритарних округів і писав у фейсбуку, хто з кандидатів, на його думку, найбільш відповідає запитам проукраїнської умми. Це теж варіант.

«Українська правда» вчинила ще радикальніше – висловила публічну підтримку шістьом незалежним та опозиційним кандидатам і так само публічно закликала не голосувати за персонажів на зразок Олександра Третьякова та Максима Луцького. Зробивши перед тим застереження, що «агітувати за політиків для журналістів – це неправильно, але». Може, й не треба аж так прямолінійно вказувати пальцем на конкретну кандидатуру.

Є речі, які ми можемо з’ясувати й донести до аудиторії, залишаючись безсторонніми. Серед них:

- реальна, а не «відфотошоплена», біографія кандидата;

- політичні погляди кандидата, їхня еволюція в минулому;

- «кредитна історія» у Верховній Раді, органах місцевого самоврядування, на державній службі;

- поточний рейтинг підтримки кандидата (правдива соціологія) та чинники, які можуть його змінити;

- декларовані й гіпотетичні реальні наміри кандидата у разі проходження до Верховної Ради;

- декларовані й гіпотетичні реальні мотиви боротьби за депутатський мандат;

- фахівцем у яких сферах є кандидат, якої проблематики стосуватиметься його законотворча робота;

- походження коштів (легальних і тіньових), якими він оплачує свою кампанію;

- ступінь самостійності кандидата: чи не є він чиєюсь креатурою, і якщо так, то які зобов’язання це на нього накладатиме у разі отримання мандату;

- що пов’язує кандидата з округом, на якому він висувається – інакше кажучи, які шанси, що він обстоюватиме інтереси виборців і після перемоги.

І так далі. Далеко не кожен виборець усвідомлює важливість цих питань, ставить їх і намагається шукати на них відповідь. Але кожен, маючи доступ до цієї інформації, викладеної у зрозумілій та наочній формі, зможе зробити більш відповідальний вибір. Навіть якщо врешті-решт головним аргументом виявиться партійний лейбл або двісті гривень у конверті, виборець краще розумітиме потенційні наслідки свого вибору. Отже, матиме змогу зробити висновки й навчитися на своїх помилках.

Кандидатів, у свою чергу, налагодження такої комунікації спонукало б до більшої прозорості та підвищення політичної культури. Це, звісно, не означає миттєвого перетворення мавпи на людину. Але, якщо відкритість і здатність вести діалог із суспільством без обману й підкупу стане конкурентною перевагою, зміни видаються можливими.

Якщо не рецептом, то, принаймні, ключем до здійснення цієї мрії могли би стати справжні громадські ЗМІ, непідконтрольні ані ринку, ані державі, не залежні від рекламних надходжень і зорієнтовані на задоволення інформаційних потреб суспільства. Але в Україні Януковича вони неможливі. Згадуючи політику уряду 2007–2009 років, можна припустити, що неможливі вони й в Україні Тимошенко. Поки дуалізм цих двох політичних лідерів і сил не відійде в минуле, поки не відбудеться кардинальної зміни політичного світогляду, яка можлива тільки зі зміною персоналій, ми можемо розраховувати тільки на вбогу бутафорію під вивіскою «громадське мовлення». А зміна персоналій, знову ж таки, неможлива, поки долю виборів і в мажоритарній, і в пропорційній частині вирішуватимуть джинса, бакс і лейбл.

Тому залишається покладатися на журналістську ініціативу – не лише на рівні цехових об’єднань («Стоп цензурі!» й почасти «Чесно») і журналістських колективів («Владометр», «Наші гроші», ТВі, «Українська правда» тощо), але й індивідуальну. Хоч вона в багатьох випадках передбачатиме протиставлення себе системі, а може навіть загрожуватиме втратою роботи.

Шлях це непростий, але безальтернативний, якщо нас не влаштовує маразматичне болото, в якому ми всі сидимо. Джинса нікуди не зникне, бо вона вигідна всім, крім журналістів (які, з огляду на низькопробність приховано-агітаційних матеріалів, бенефіціарам джинсових схем не дуже-то й потрібні). Якщо журналістика й надалі не становитиме альтернативи джинсі, результати майбутніх виборів можуть виявитися ще більш плачевними.