Журналіст у регіоні може бути незалежним, якщо йому вдається знайти свою нішу. Такою нішею сьогодні стала журналістика, що працює за стандартами, вважає харків’янин Зураб Аласанія. За шістнадцять років у журналістиці Зураб Аласанія створив чимало проектів: від окремої медіагрупи «Об’єктив» до численних авторських телевізійних програм. Два роки тому він очолював Харківську обласну державну телерадіокомпанію (ОТБ), яку йому з командою ентузіастів вдалося реформувати й вивести на конкурентоспроможний рівень. Одначе за влади, що прийшла 2010-го, працювати на державному телебаченні далі не схотів. Нині він керує агентством «МедіаПорт», який заснував сам. Попри те, що проект є лідером у місцевому інтернет-просторі, уже з Нового року він зазнає радикальних змін: його творці хочуть повністю відмовитися від новин і зосередитися на розлогих журналістських матеріалах. Про труднощі й переваги роботи в регіонах, перспективи державного телебачення й те, як журналістові дати собі раду в умовах засилля інформації, ми говоримо в Львові, куди Зураб Аласанія приїхав як гість Українського католицького університету.

Зурабе, ви вже багато років варитеся в кухні регіональної журналістики, в ній вам вдалося зробити собі ім’я. У вас не виникало бажання вирватися з неї?

У регіонах своєрідне журналістське життя, оскільки там усе контрастніше, ніж у столиці. Усе вимірюється у категоріях «чорне» й «біле». Причому це стосується як влади, так і опозиції. Якщо казати про Харків, то в ньому присутній чіткий поділ на своїх і чужих. Ти знаєш, що твої колеги пишуть так, тому що вони не можуть писати інакше, навіть якби хотіли. І протилежна сторона працює так само. За таких умов, навіть якщо ти намагаєшся бути посередині й робити все за стандартами, важко не втратити рівня.

У регіонах немає реальної конкуренції. У певному сенсі Харків унікальне місто, адже в ньому всі телеканали й газети належать владі. Інтернет-ресурси якось живуть, але вони менше цікавлять владу. Бо якщо говорити оптимістично, інтернет читає приблизно 30% аудиторії. Решта дивиться телебачення, яке контролює влада. А їй потрібен електорат, а не розумний виборець. От вона й орієнтується саме на телевізор, все інше її мало цікавить. З цього випливає, що ти особливо нікому не цікавий зі своїми стандартами: ні людям, ні владі.

То що вас тримає в місцевій журналістиці?

Роби свою справу, а там хай буде що буде. У цьому сенсі в регіоні можна створити таке середовище, яке стане фактично ідеальною лабораторією. Його можна означити як акваріум із чистою водою. Це середовище закрите. Навіть якщо акваріум стоятиме посеред болота, вода в ньому завжди буде чистою. Кришку дещо привідкрити, щоб не відриватися від людей, впустити в акваріум трохи болотної води, а назовні трохи випустити чистої. Схема роботи приблизно така. У ній важливо стежити за балансом. Чому ж мені не хочеться нікуди звідси поїхати? Тут усе компактніше, усіх усюди знаєш. Точно знаєш мотивацію кожного. Не тільки журналістів, але й влади: що вона робить, ким вона є, знаєш усі бекґраунди. Якщо коротко сформулювати, то поверховість, характерна для журналістики в цілому, у регіонах не настільки помітна і яскрава. Тому що ти вже багато років у контексті.

Чого, на вашу думку, не вистачає нинішній регіональній журналістиці?

Руху, життя. Тут немає сенсу започатковувати великі проекти, бо гроші сюди не йдуть, оскільки журналістика в регіонах – не бізнес. У країні в цілому теж не бізнес, а в регіонах – особливо. Немає чогось, що могло б підштовхнути місцеві медіа до конкуренції. Є, звісно, бізнесмени провінційного рівня, але вони не мислять великими категоріями. Якщо вийти на міжнародну біржу і котирувати свій бізнес, наприклад, харківський чи львівський, туди жоден із них не пройде. Якщо й проходить якийсь регіональний бізнесмен, то після переїзду до Києва, а вже звідти – на міжнародну біржу. Все йде через столицю.

Яким є портрет сучасного регіонального журналіста? З його плюсами й мінусами. Можна на прикладі харківського.

Це людина, яка мріє якнайшвидше вирватися з цього болота. Туди, де є гроші, слава й популярність. Що частіше за все й відбувається. Ті, хто залишається, – це люди з неймовірним ентузіазмом, захоплені своєю улюбленою справою, якою вони не готові пожертвувати заради хорошого життя. Такі люди точно на своєму місці і роблять свою справу. Що ж до їхньої незалежності, то, виходячи з картинки в Харкові, про неї взагалі не доводиться говорити.

Але журналіст може бути незалежним, якщо йому вдається знайти свою нішу. Інша справа, що він стає нікому не потрібним. У нього немає такого інструменту, щоби бути впливовим. Людина, яка хоче робити те, що вона хоче робити, не може, наприклад, купити телеканал. Купити його може тільки бізнесмен. А телеканал не є основним заробітком бізнесмена. Я не знаю жодної людини, яка заснувала б телеканал і завдяки цьому стала багатою. Чому в нас немає таких людей, а у світі є? Жоден телеканал не робиться зацікавленою людиною так, ніби вона робить його для себе. У журналі The New Yorker, наприклад, генеральним директором призначили журналіста, і він почав випускати журнал так, як уважає за потрібне, – і журнал пішов угору.

Ви кажете про успішність нішевої журналістики сьогодні. А які ніші є затребуваними?

Хоч як це дивно, але це журналістика, яка працює за стандартами. Це велика рідкість у нашій країні, і тому вона стала нішею. Тривалий час ми з «МедіаПортом» вважали себе динозаврами, які роблять те, що нікому не потрібно. Але ми все одно тримаємося. Не тому, що ми найправильніші, боремося за свободу слова, ні. Бо нам подобається працювати саме так. Можливо, це виявиться затребуваною нішею, коли у країні врешті щось зміниться. Ми на це сподіваємося, бо стандарти рано чи пізно доведеться відроджувати.

Тим не менше, ваш проект «МедіаПорт» сьогодні є лідером в інформаційному просторі Харкова.

Скоро він перестане ним бути. Тому що інформація як така людям набридла, практично на 80% новини стали «копіпастом». Якщо я хочу дізнатися картину дня, мені зовсім не потрібно заходити на якийсь спеціальний ресурс. Ви зустрінете її на будь-якому ресурсі, певною мірою перебреханою. З двох-трьох кліків повна картина дня буде зрозумілою. Інша річ, що я точно не повірю тому опису, який побачу. Оскільки журналістики, яка працює за стандартами, практично немає.

Як ви враховуєте в управлінні компанією ці тенденції?

Коли нові медіа почали диктувати порядок денний, ми повісили в редакції монітори. На цих моніторах ідуть не телевізійні канали, а Twitter, де події можна відстежувати за хештегами. Журналісти бачать живу стрічку того, що відбувається в цю хвилину. Виходячи з побаченого, можуть добувати інформацію.

Так було раніше. Тепер інформації надмір, а є нестача контенту. Дурниця, яку ми збираємося зробити просто з Нового року, – забрати новинну стрічку із сайту як таку, перестати працювати на новини, звільнити руки й голови журналістам для того, щоб вони могли протягом місяця робити одну добротну аналітичну статтю. Уся редакція працюватиме над аналітикою. Будуть також розслідування, публіцистика, соціалка – все що завгодно, тільки не новини. Вони й так у надлишку, крім того, їх роблять і без нас. Ми не можемо конкурувати у своєму маленькому середовищі з невеликим бюджетом в оперативності, наприклад. Зате ми можемо конкурувати в точності й опрацьованості матеріалу. Ось цим ми й займемося. Знаючи, що спершу буде провал і за рейтингами, і за відвідуваністю. Але рано чи пізно ми своє візьмемо.

Хочу повернутися до того часу, коли ви працювали генеральним директором Харківського державного телебачення. За деякий час вам удалося вивести його зі стану застою. Можливо, ситуація з державним телебаченням є не такою вже й безнадійною?

Звісно, ні. Треба дивитися на те, які ти хочеш отримати результати. Наші реформи звелися до того, що ми подолали місцеву кризу. Але обласна телекомпанія в Харкові – це частина системи, що складається з 27 інших телеканалів, які перебувають у власності Державного комітету телебачення і радіомовлення. Відповідно, коли ми здійснили реформи на місцевому рівні, вперлися в стелю системних змін. А їх нам ніхто робити не давав, і навіть не збирався дати, й ніколи не дасть. Тепер ці зміни починаються, але зовсім в інший бік – у бік навіть не компіляції, а об’єднання всіх цих компаній. З метою, як я здогадуюся, створення одного великого рупора. Національної мережі державного, хай воно навіть називатиметься громадським, телебачення, яке все одно буде рупором. Можливо, однієї людини або влади загалом. У справжнього громадського телебачення перспектив у нашій країні і в наш час немає. Якщо тільки його не зробить генерація молодих.

До слова, чи було тоді звільнення з ОТБ необхідним, чи можна було його уникнути? Адже ви пішли за власним бажанням.

Я витримав паузу в два місяці після того, як змінилася влада. А коли побачив, хто прийшов до влади, розірвав контракт і пішов. Я точно і все життя знаю, з ким можу працювати, а з ким ні. Це не ті люди, які б терпіли свободу в моєму виконанні. З цими людьми працювати неможливо. Я не терорист і не революціонер, я просто хочу, щоб мене не чіпали. Я спеціаліст у своїй справі, тому, будь ласка, залиште мене у спокої. Ні – просто зніміть.

Ви працювали в різних іпостасях: журналістом, медіаменеджером, модератором… Яка з цих діяльностей вам видалася найближчою?

Журналіста. Я досі багато куди пишу, хоча в пулі працювати перестав. І від цього жахливо погано. Останні два роки я налагоджую роботу «МедіаПорту» після своєї відсутності через роботу на держтелебаченні. Але скільки можна приводити його до ладу? І мені від цього теж не дуже добре, але якось працюю. Хоча мої близькі друзі по всій Україні йдуть. Їх уже немає в журналістиці. Багато хто сидить в окопах і вичікує. Я формально з журналістики начебто й не виходив. Але відчуваю, що я збоку. І мої колеги це теж відчувають. Раніше «МедіаПорт» був бойовим, тепер він не бойовий. Я поки що не знаю, що нам робити далі. Так, ідемо в контент. Але наскільки ми будемо активні в соціальному житті, я не знаю.

Ви постійно займаєтесь авторськими проектами. Над чим, окрім «МедіаПорту», зараз працюєте?

Усе, над чим працював, покинув. Залишилися тільки соціальні проекти. Наприклад, із харківським театром «Арабески». Придумали формат, коли після перегляду вистав проводимо дебати між глядачами й акторами. Є ще один проект – «Відкриті долоні». Його суть у тому, що ти можеш купити в кафе якісь продукти і залишити їх там. Придбати дві чашки чаю, одну з них випити, а іншу залишити – її вип’є хтось інший. Коли запускав цей проект, не думав, чи долучаться до нього люди. А рух пішов із Харкова по всій країні, зараз до нього долучилося 128 закладів харчування в Україні. Проект триває, люди постійно пишуть, а я думаю: «Це ж не моє, я ж журналіст».

У вас раніше був іще один, можна вважати, експериментальний проект – «Територія Z», де ви читали поезію. Яка його доля сьогодні?

Так, був, але його я також завершив. Він уже нецікавий для мене, я ж не професійний декламатор. Це була спроба нестандартного ходу, чогось нового й незвичного на телебаченні, яка трохи спрацювала. Тоді в нас на ОТБ була студія, необхідна апаратура. Сьогодні цього всього в нас немає. На державному телебаченні є такі речі, які не робить більше ніхто, окрім нього, тому що вони невигідні комерційно. Наприклад, чотири роки поспіль у нас виходила театральна програма. У країні немає жодної театральної програми, і робити її ніхто не буде, бо це не є прибутково. Те саме стосується науки й поезії, яких немає на комерційному телебаченні. А ми робили. Державне телебачення добре тим, що має достатній бюджет для таких речей.

Фото Наталії Єрьоменко