Нещодавно на сході Канади, в місті Монктон, було здійснено напад на поліцейських – нападник застрелив трьох офіцерів та поранив двох. Це рідкісний випадок для Канади і редакції місцевих ЗМІ вирішували, чи потрібно в новинах повідомляти ім’я злочинця (яке встановила поліція) та публікувати його фото.

Мовник Sun News прийняв рішення не оприлюднювати цих даних, зазначивши у редакційному зверненні таке:

«Якщо казати про масових убивць, то часто увага і дурна слава  – це саме те, чого вони найбільше прагнуть. На щастя, вбивства такого типу рідко трапляються в Канаді. У США вони нараховують менше 1% всіх смертей від вогнепальної зброї. Значно більше людей було вбито на околицях Чикаго, ніж унаслідок масових вбивств. Але ці рідкісні випадки не забуваються. А з розвитком соціальних мереж вони стають видовищем. Легко писати про життя вбивці, буквально вичищати його фейсбук-сторінку, робити припущення щодо мотивів, але подібні речі можуть викликати інше сприйняття убивці – начебто його жахливі дії можуть бути виправдані».

Це рішення ЗМІ викликало дискусію в медіасередовищі США. Адже, як відомо, тут часто трапляються трагічні випадки в школах, коли підліток чи молода людина розстрілює дітей та учнів – тому питання про те, як висвітлювати особистість злочинця, вже не раз порушувалося.

Так, на сайті Інституту Пойнтера вийшла стаття «Чи зможе замовчування імен і фото стрілка в медіа зменшити рівень насилля?», автор статті – Ел Томпкінс, декан факультету мовлення та онлайн. Він коментує рішення Sun News: «Така установка закладає помилкове протиставлення. Бути безвідповідальним і спекулювати, або ж не повідомляти взагалі. Але це ігнорує можливість повного та поміркованого висвітлення, яке має призвести до розуміння та навіть запобігання злочину».

Він наводить декілька прикладів висвітлення подібних випадків у різних ЗМІ – St. Louis Post- Dispatch, PBS, ProPublica. «Sun News правильно наголосив, що іноді новинні сюжети "надихають" інших повторювати подібні жахливі речі. (А іноді люди дивляться, як інші роблять добро, займаються благочинністю і теж копіюють це), – пише Ел Томпкінс. – Але невже хтось би порадив журналістам не ідентифікувати та не розслідувати все, що можна було дізнатися про злочинців справи 9/11? Активне висвітлення вибухів у Бостоні не призвело до наслідувачів вибухів: висвітлення вибухів в Оклахома-Сіті теж не призвело до такого ж тероризму. Робота журналіста в тому, щоб шукати правду і повідомляти її настільки повно, наскільки це можливо. Ми маємо обмежувати біль, який ми можемо завдати нашими повідомленням, якщо це можливо. Але перший обов’язок – повідомляти, не приховувати інформацію.

Однак важливо думати про тон висвітлення. Стрілок у Вірджинії хотів, аби люди бачили його зображення, де він тримає зброю та грізно дивиться. Його фото було новиною якийсь час, але постійно повторюване використання цього зображення в медіа вже було важко виправдати. Без сумніву, ми маємо запитувати себе, як ми презентуємо образи обвинувачених вбивць. Ми пройшли довгий шлях: спочатку давали злочинцям імена, які звучали невинно та навіть прославляли їх – Baby Face Nelson чи Ma Barker. Але аудиторія має потребу і бажання знати, кого було звинувачено в убивстві, на основі яких доказів було винесено звинувачення і як відбувся злочин. Деякі країни, включаючи Канаду, підтримують ідею, що громадськість не має права знати деталі справи до суду. Але якщо справа роками йде до суду, тоді деталі системи, яка не змогла захистити громадськість, так і будуть залишатися невиправленими протягом усього цього часу.

Коли ми розуміємо проблему, ми уникаємо швидких рішень, які не працюють. Найбільш переконливе вирішення проблеми починається з потоку надійної інформації. Я вважаю, що краще повідомляти, а не приховувати».

Думку про те, що медіа мають називати справжні імена злочинців, підтримує ще один автор Poynter Рой Пітер Кларк у статті «Чого вчить Гаррі Поттер про називання вбивць своїми іменами»: «Замовчувати імена з метою не романтизувати вбивцю – і не викликати наслідування – це відмова від обов’язку журналіста. Ми маємо знати все, що можна, про людей, які тероризують суспільство – і це починається з імен».

Автор пише, що приховування імені вбивці може мати протилежний ефект. Так, у «Гаррі Поттері» всі боялися назвати головного злого мага по імені, замінюючи ім’я на «Той-Кого-Не-Можна-Називати» або «Відомо-Хто», і це посилювало ореол страху та невідомості довкола нього. В той час як Гаррі Поттер та ще один чарівник не боялися називати його справжнім іменем – Том (а навіть не тим «псевдонімом», який сам маг собі придумав «Волдеморт»). Автор підкреслює, що так само важливо, аби вбивць називали справжніми іменами, а не вигаданими прізвиськами, які можуть надавати злочинцям легендарного статусу. (Тут можна згадати і про відомих в СРСР «злодіїв у законі», яких романтизували та називали виключно за прізвиськами.)

З цією позицією не погоджується Стів Батрі (директор соціальних медіа та спільнот Journal Register Co) у дописі «Журналісти посилаються на слабкі аргументи, називаючи імена вбивць». Він пропонує називати їх просто «вбивця» і вважає, що в усіх прикладах якісної журналістики, де висвітлюється ця тема, публікація би не постраждала, якщо звідти просто вилучити всі власні імена злочинців та їхні фото.

Він зазначає, що аргументи, пов’язані з книжками, є казками, а в реальності багато вбивць прагнуть уваги. «Окрім публічної природи вбивств – і в багатьох випадках без намагань приховати провину – вони залишають написані чи відзняті матеріали для збільшення популярності, – пише автор. – Для мене вирішальний фактор у рішення щодо називання імені – це те, чи шукала особа популярності та уваги». Він зауважує, що деякі редакції не називають імен, оскільки намагаються уникнути того, аби небезпечні люди думали, що вони здобудуть величезну популярність завдяки медіа, якщо вб’ють багатьох людей.

«Масові вбивства не припиняться тільки через більш жорсткі закони з контролю за зброєю або через те, що медіа не будуть називати імена вбивць. […] Але, можливо, деякі емоційно нестійкі люди не будуть розглядати насильство як спосіб стати відомим у світі, якщо ми не будемо публікувати ім’я та фото кожного убивці. Я хотів би, щоб ми розглядали масових вбивць на тих же підставах, що й боягузів, які не хочуть бути відповідальними за свої слова».

На цей допис прихильник першої позиції Ел Томпкінс відповів таке: «Як часто у своєму житті я спостерігав це замкнуте коло – якщо проблема надто складна, ми не можемо вирішити її за допомогою простих та недорогих рішень – ми починаємо звинувачувати медіа, що вони багато говорять про це».

Автор пише, що базові стандарти журналістики включають відповідь на питання «хто, що, коли, де, чому і як». Ігнорування «хто» не лише зробить інформування менш повним, але може і призвести до непорозумінь та помилкових припущень.

«Автор The Atlantic пропонував, щоб журналісти не розкривали імені вбивць впродовж тижнів після злочину. Уявіть, як почуватиметься сім’я жертв, якщо впродовж тижнів не буде знати, хто здійснив ці жахливі речі? Уявіть, скільки буде чуток і навіть випадків насильства, які можуть статися через неперевірені припущення.

Як журналісти ми маємо пам’ятати: "чим більше ви будете знати, чим більше ми можемо повідомити вам, тим краще будуть прийняті тобою рішення". Журналістика не має вихваляти чи прославляти насильство, вона має бути значно глибшою.

У своїй книжці "Цілься в серце" (Aim for the Heart) я розповідаю історію стрілянини в середній школі в Нешвілі, Теннессі, в 1994 році. Я був тоді директором новин і фотограф із мого ЗМІ зробив кадри пораненої дитини, яку виносили зі школи до машини швидкої. Медики робили хлопцю штучне дихання. Ви не бачили крові чи обличчя, але ця сцена лякала. Інстинктивно я не хотів показувати цього відео. Я запитав поради у шкільного психолога, що він думає з цього приводу – і він сказав, що ми маємо це показати. Я був шокований і спитав чому.

Він сказав, що глядачі, особливо молоді глядачі, мають бачити, що постріли вбивають людей. Діти звикли бачити "щасливе насильство" у фільмах та відеоіграх. Він порадив нам показати це відео і пояснити, чому ми його показуємо, але не використовувати відео в заголовках, не показувати в повторах, не описувати прикметниками, але показати трагедію, яку спричиняє насильство. Він навіть вийшов в ефір і пояснив глядачам, чому дав нам таку пораду».

Ел Томпкінс пише, що ключ до розуміння проблеми – це дивитися їй в обличчя і розуміти складність, не використовувати кліше та припущень, висвітлювати глибоко: «Мені не відомо про жодну проблему, яка стає меншою через замовчування важливої інформації».

Підготувала Марина Дорош