Примара виборів до Київради та мера української столиці не може не вплинути на бажання тих, хто має гроші, але не має депутатства або ж боїться його завдяки виборам втратити, всіляко ці гроші роздавати. У тому числі в такий хитромудрий спосіб, що має назву «піар-статті» (так називають їх самі замовники та піарники), а в ширшому обігу відомий як джинса. Парламентські вибори показали: представники влади та грошові мішки не мають серед освічених та начитаних мешканців Києва шансів, бо голосують тут за представників опозиції; тож тепер мішки взялися за очорнювання та дискредитацію опозиції. Мовляв, зрозуміє народ, що опозиція – то бяка, і перестане за неї голосувати, а голосуватиме за нас, білих і пухнастих.

Тексти, які останнім часом поширюються ласими на джинсу ЗМІ, вражають своєю недолугістю. Візьмемо для прикладу матеріал «Откровенный разговор. Старшее поколение желает знать: куда заведет страну блокирование Верховной Рады и когда в Киеве закончится безвластие (анархия)?» в газеті «Сегодня». Потішили, звісно, дужки, які дуже нерозумним людям уточнюють, що ж таке «безвластие». Але мова не про те. Стаття піарить голову соціального центру «Перспектива» мільйонера Геннадія Виходцева, котрий – судячи із заголовка – готовий балотуватися як у Верховну, так і в Київську міську ради, куди вже візьмуть.

Хоча Верховна, звісно, краща: Виходцев «искренне убежден, что основная причина этого бардака – в несостоятельности нового состава Верховной Рады. Ведь большинство депутатов, избранных по спискам партий, не имеют ни опыта, ни практики законодательной деятельности». Камінчик у город «Свободи» та УДАРу ми відчули, натомість сам Виходцев також не був ніколи депутатом, а лише підприємцем – він власник мережі «Фокстрот» та входить у другу сотню найбагатших українців. Проте він «пытается успокоить седовласых земляков» тим, що за допомогою його ініціатив та «ветеранских посиделок» все стане краще. Між тим автор статті Ігор Шанцев (пошук Google видає, що один Ігор Шанцев проживає в Сочі, інший – у Санкт-Петербурзі) зазначає, що на зустрічі із літніми людьми, котрі жили «во времена жесткого государственного планирования и контроля выполнения поставленных задач», а тому впевнені, що коли повернутися до чистої мажоритарки, то «говорят они, будет больше порядка в стране…». Виходцев цей порядок їм обіцяє. Автору не доводиться сумніватися, хто б переміг би у окрузі, де балотувався би герой статті – старші люди на вибори ходять завжди. А читачі газети «Сегодня», котрі, можливо, й розділяють точку зору обурених та «брошенных на произвол судьбы в родном государстве», їм із правильним вибором допоможуть. Тільки от текст читати гидко.

Якщо власник магазинів техніки воює з неназваними «недосвідченими депутатами», то борці за соціальну справедливість зі стін парламенту – комуністи – воюють із цілком конкретною опозицією. З регіоналами вони «воювали» під час останньої виборчої кампанії, тепер же голосують разом із ними в рамках ситуативної коаліції. Так ось, стійкі полум’яні червоні у своїх проплачених матеріалах (офіційно «Сегодня» під рубрикою «Точка зрения» та іншими, їх до дюжини всього, подає матеріали «на правах реклами») «стоят на своем» в «битві за Київ», у той час коли «оппозиция негодует» (№65 від 26 березня). І знаєте, чому стоять комуністи на своєму? Тому що «если бы оппозиция реально хотела провести выборы мэра Киева и депутатов Киевсовета в ближайшее время, то выполнила бы требование фракции КПУ и проголосовала бы за два законопроекта – об отмене пенсионной и медицинской реформ». От так чорним по білому розписуємося у власній захланності і торгах: ви нам те і се, а ми вам вибори в Києві. Мовби вибори потрібні лише опозиції, а не мешканцям Києва.

Той самий автор Андрій Спиридонов в іншому промо-матеріалі, назва якого відразу починає відгонити популізмом («КПУ: Задача парламентария – работать на благо общества!», №85 від 18 квітня), провал голосування по київських виборах поклав також на опозицію, бо, бачте, більшість членів фракції КПУ були на похороні Станіслава Гуренка.

Як ніби й не писалося в попередньому матеріалі про підкилимні торги «вибори/ скасування реформ». Опозиція, «показывая свое лицемерие», знов у мінусі. Бо ж вона поки що до проплачених статей у «Сегодня» не докотилася, а отже, пояснити, що вона не невістка, яка знов вср..сь, не здатна.

Якщо зі статтями від КПУ та Геннадія Виходцева принаймні зрозумілим є джерело їхнього походження, то якою «Гарячою лінією» (назва чергової «рекламної» рубрики в «Сегодня») на редакційну пошту прийшов матеріал «Чужой среди своих, чужой среди чужих», що переконує читача в купі розколів в опозиційних рядах, невідомо. Причому робиться це – хто б подумав – в інтенції «наших – их [опозиції] избирателей – интересах».

Автор матеріалу Юрій Демидов (чергове загадкове прізвище нізвідки) бідкається, що «в такой ситуации оппозиции очень не хватает Юлии Владимировны», і разом із тим, просуваючи думки щодо необхідності створення ще одної опозиційної фракції, через те що з опозиції «люди бегут». Ніби українських народ не знає, що «тушки» «бегут» лише за великі мільйони, відраховувані чи не в тому кабінеті, в якому другий кінець «Гарячої лінії». При цьому автор нічтоже сум’яшеся цитує «тушку» з попереднього скликання Ігоря Рибакова: «Люди уходят из фракции в знак протеста против бездарной политики ее руководства». На знак якого протесту пішли в перший день Ради батько й син Табалови, Рибаков разом із Юрієм Демидовим не уточнюють.

Чи є ефективною така чорнуха? Попри нещодавній перехід великої кількості журналістів газети «Сегодня» в проект колишнього свого керівника Ігоря Гужви, ахметівська щоденка не збавляє обертів. А кількість джинси, читай – лівих грошей – знову зросла після поствиборчого затишшя. Щоразу, коли доводиться купувати якусь україномовну пресу на розкладках, ловлю здивовані погляди поціновувачів «Фактів» чи «Сегодня» (зазвичай у парі). Останній раз такий погляд вловив біля кіоску преси на львівському вокзалі, коли старша киянка, пересилюючи себе, українською мовою попрохала ці два видання – вони були дорожче ніж у столиці, та ще й застарілі. Ображеною відійшла вглиб почекальні – чекати зустрічі з пресою уже в Києві. В українському суспільстві, вихованому на принципі «довіряй але перевіряй», є й такі, хто перевірятиме, але багато хто довірятиме, бо ж «у газеті написано». Допоки більшість електорату становитимуть старші люди та середнє покоління, – політики платитимуть, газети друкуватимуть, а люди це читатимуть та відповідно голосуватимуть. Опозиція ж у цій ситуації повинна не копіювати джинсові методи, а бути вдвічі активнішою та креативнішою. Чого, на жаль, поки що не спостерігаємо.