Справа Едварда Сноудена, викривача спецслужб США, набуває все ширшого розголосу в світових ЗМІ. MediaSapiens публікував деякі зі статей на цю тему. Однак у резонансній справі є аспект, пов’язаний безпосередньо з журналістикою, – він викликав широку дискусію на провідних американських сайтах та ресурсах із медіатематики.

Як відомо, Сноуден обрав для оприлюднення секретної інформації два видання – The Guardian та Washington Post. Вперше резонансні матеріали з’явились у The Guardian завдяки журналісту Ґленну Ґрінвальду (Glenn Greenwald). Він листувався зі Сноуденом (коли почалося спілкування, точно не відомо), і весь час після публікації інформації неодноразово коментував справу у ЗМІ та підтримує вчинок Сноудена.

Ґрінвальд – американець, який проживає у Бразилії, з 2012 року колумніст американської версії The Guardian. Частина журналістської спільноти звинувачує його в тому, що він відступив від журналістських стандартів, фактично, співпрацював зі Сноуденом, деякі представники громадськості вважають, що журналіста мають переслідувати так само, як і Сноудена. Проте частина колег підтримує Ґрінвальда, переконуючи, що це, навпаки, приклад журналістського розслідування. В більшості статей та блогів порушується питання, кого слід називати журналістом і в якому статусі діяв Ґрінвальд, комунікуючи зі Сноуденом, якого зараз звинувачують у розголошенні державної таємниці та викраденні державної власності.

Колумніст New York Times та медіаексперт Девід Карр написав статтю, що має назву Journalism, Even When It’s Tilted («Журналістика, навіть якщо вона похилена») – тут автор розмірковує про різницю між журналістом та активістом і про те, наскільки безстороннім має бути журналіст. MediaSapiens пропонує скорочений переклад його статті.

У заломленому медіасвіті, де інформація надходить звідусіль, все важче розпізнати межу між журналістикою та активізмом. Американські ЗМІ стали менше висвітлювати міжнародні події, а неурядові організації зайняли їхнє місце, роблячи репортажі з місця подій та створюючи веб-сайти.

Питання про те, хто є журналістом, а хто активістом, і чи можуть ці статуси поєднуватися, знову постало на порядку денному після публікації Ґленном Ґрінвальдом секретної інформації, викритої Едвардом Сноуденом.

Іноді мотиви чи симпатії автора проглядаються час від часу між рядками, але вам достатньо почитати лише декілька речень блогу Ґрінвальда, щоби зрозуміти, на якому він боці. Ґрінвальд – це активіст, який надзвичайно підозріло ставиться до уряду та органів національної безпеки, він завзятий поборник недоторканності приватного життя та громадянських прав.

Він також і журналіст. Чітке визначення важливе, оскільки в разі розголошення державних таємниць закон гарантує журналістам особливий захист, який більше нікому не надається. Виключити деяких авторів із професії – означає залишити їх безборонними перед урядом, який дуже занепокоєний через оприлюднення його таємних справ.

У цьому контексті «активіст» стало ключовим словом для опису того, хто керується своїм планом та мотивами, а не шукає інформації в інтересах суспільства. Я з’ясував це, коли написав із колегою статтю про Wikileaks, де назвав Алексу О’Брайєн «активісткою». [В іншій статті NYT посилався на статтю Алекси О’Брайєн, також називаючи її активісткою. Вона звернулася до редакції NYT, зазначивши, що правильно називати її журналісткою, редакція врахувала зауваження та зробила виправлення, дописавши «активістка та незалежна журналістка». – MS]

Вона справді є активісткою. Вона відіграла вирішальну роль у поширенні в інтернеті руху «Захопи Волл-Стріт», брала учать в акції U.S. Day of Rage і почала висвітлювати суд над Бредлі Меніннгом [американський солдат, один із інформаторів WikiLeaks. – MS] частково заради протесту проти нестачі інформації та прозорості у судовій справі.

«Ви читаєте мою журналістську роботу, використовуєте її, капіталізуєте та посилаєтеся на мою журналістську роботу про найбільш значне кримінальне розслідування між видавцем та джерелом», – написала вона в листі до редакції.

Іншими словами, якщо я вважаю, що вона керується політичними мотивами, а не журналістськими, чому я тоді посилався на її роботу?

Уявлення про журналіста, вільного від політичних чи ідеологічних переконань, виглядає дурним навіть для тих, хто називає себе журналістами. «Правда – це не дірка посередині пончика, вона десь на самому пончику», – сказав мені одного разу досвідчений репортер, із яким я працював у Мінеаполісі. Він мав на увазі, що статті, які намагаються бути посередині – рухаючись від однієї сторони до іншої, тримати баланс, – у результаті ведуть у нікуди. Я тоді тільки закінчив журналістську школу, був сповнений навчених принципів про чесність та об’єктивність, а ці цінності вже були під питанням.

Тим не менш, боротьба між об’єктивністю та суб’єктивністю актуальна й зараз. У 1800-х журналістику творили люди при владі, тобто урядовці чи політичні партії. Тільки коли з’явився економічний попит на інформацію, вільну від політичної упередженості, виникла незалежна преса.

Коли фінансова вигода традиційної журналісти послабилась, адвокаційна журналістика набула шансів на успіх. Зараз сам читач чи глядач обирає, як сформувати свою новинну дієту – і чи включати до неї новини, вироблені людьми, які мають якусь вигоду від них.

«Ми починаємо розуміти, що журналісти зараз можуть бути у різних формах та величинах, а також мати різноманітність поглядів», – вважає Джей Розен, професор журналістики в Нью-Йоркському університеті. «Це не означає, що не потрібно брати до уваги факт, що хтось є активістом. Але й це не означає, що в такому разі він є протилежним до журналіста».

У випадку зі Сноуденом виникає нова гібридна модель появи великої історії. Сноуден обрав Ґрінвальда для передачі інформації, оскільки відчував, що вони поділяють спільні цінності. Збіг ідеології джерела й журналіста – це те, що в першу чергу дозволило історії з’явитися. Потім глобальна присутність The Guardian та історично ліберальна аудиторія забезпечили міцну платформу, а ньюзрум – редакційну обробку.

Жанін Ґібсон (Janine Gibson), шеф-редактор сайту The Guardian у США, контролювала висвітлення історії. Вона сказала, що зараз багато змінилось у новому редакційному ландшафті, але статті, як і раніше, підлягають ретельній перевірці.

«Я думаю, що називати Ґленна активістом є відволіканням уваги, спробою притиснути його й мінімізувати те, що він зробив, – каже вона. – Він мав свою точку зору, але він дуже скрупульозний у своєму підході та надзвичайно обережний у тому, щоб усе правильно зробити».

В уряді та у медіаспільноті є люди, які вважають, що Ґрінвальд не журналіст і має бути переслідуваний у судовому порядку, оскільки взяв участь в оприлюдненні державної таємниці.

«Тут не йдеться про те, активіст ти чи журналіст, це хибний поділ на дві категорії, – сказав Ґрінвальд у телефонній розмові з Бразилії, де він живе. – Річ у тому, ти чесний чи ні. Всі активісти не є журналістами, але справжні журналісти – активісти. Журналістика має цінність, а її ціль – контролювати державні органи».

«Я бачив різних так званих об’єктивних журналістів, які прикидались у кожному реченні, яке писали. Замість того, щоб опонувати державі, вони прагнуть зберігати довіру до неї. Це і є класичний приклад різновиду активізму», – каже він.

Я погоджуюсь із цією думкою, але з декількома застереженнями. Журналісти відповідальні за те, щоб іти за правдою, куди б вона їх не привела. Ґібсон і Ґрінвальд кажуть, що вони продовжили б розслідування теми, навіть якщо б викрили інформацію, яка б поставила під сумнів мотиви Сноудена чи зменшила б довіру до нього. Але я думаю, що активізм – який без сумніву супроводжується рішучістю, що допомагає у викритті – може також послабити зір. Якщо має місце певний план і наданий імпульс, то на тріщини можна не звернути уваги.

Це не означає, що робота Ґрінвальда викликає підозри, це до того, що тенденційність ідеології формує свій власний наратив. Він був скрізь на телебаченні, вислухував критику на свою адресу, що було більше схоже на кампанію, ніж на дискусію про порушену ним тему.

Активісти можуть і часто викривають правду, але першочергова безпристрасність залишається виграшним аргументом. Це включає аргумент про те, чи повинен репортер бути політично та ідеологічно нейтральним у практичній журналістиці.

Джерело: New York Times

Про автора: Девід Карр (David Carr) веде колонку Media Equation («Вирівнювання медіа») у бізнес-рубриці New York Times, яка сфокусована на медіапитаннях, включаючи друковані ЗМІ, інтернет, кіно, радіо й телебачення. Він також працює репортером рубрики «Культура», висвітлюючи всі аспекти популярної культури. Регулярно веде блог на Media Decoder.

До початку роботи у NYT (2002 рік) працював журналістом в The Atlantic Monthly і New York Magazine, в 2000 році писав на медіатематику в Inside.com, також 5 років працював редактором Washington City Paper, до цього редагував місцеву газету в Мінеаполісі. Загалом впродовж 25 років пише про проблеми перетину медіа з бізнесом, культурою і державою.

Переклад: Марина Дорош