«Я думаю, що практика джинси в Україні через 10 років зникне», – такі слова, що прозвучали наче якесь пророцтво, сказав американський медіакритик Дін Старкман під час свого візиту до Києва. Старкман – відома постать у журналістиці США. Він редактор видання Columbia Journalism Review та володар багатьох нагород у сфері журналістики. В Україну приїздив як тренер у рамках програми ImpactMedia – освітнього проекту з розвитку економічної журналістики в Україні, який реалізовує Фонд «Ефективне управління».

Один із виступів Старкмана був присвячений медіакритиці у США. Розповідаючи про предмет її висвітлення, журналіст також цікавився проблемами української журналістики. Закономірно, що мова зайшла про джинсу: учасники тренінгу – українські журналісти – зауважили, що наявність джинси, по-перше, не завжди легко встановити, а по-друге, через велику поширеність цієї практики складно уявити собі способи її викорінення. «Якщо це настільки поширено серед українських видань, то я можу сказати так: всі будуть робити це до одного певного дня… поки не припинять, – сказав Старкман. – Щось відбудеться – скандал чи якась значна подія. Через 10 років вже все буде інакше: зміняться кадри, зміняться керівні позиції». Медіакритик вважає, що все може розпочатися з кардинальної зміни у роботі одного видання – він провів паралель із процесами у британській журналістиці та скандалом довкола прослуховування телефонів журналістами News Of the World. «Культура британської преси зараз значно чистіша, ніж була раніше, і багато в чому цьому сприяла сама преса», – зазначає він: мається на увазі журналістське розслідування The Guardian, яке і викрило нечесні методи збору інформації у жовтій пресі.

Медіакритика: хто її пише й навіщо

Дін Старкман окреслив головні напрями медіакритики, які існують у США: найбільший сегмент – це прогнозовано media reporting (тобто поточні новини галузі – зміни на ринку, в медіавласності, кадрові перестановки); соціологічні дослідження, праці академіків на тему медіа (журналісти-практики, як правило, про такі монографії нічого не знають, їх частіше читають медіакритики). Іншим важливим сегментом є політично орієнтована критика – зараз найбільш актуальною є критика американських ЗМІ за прихильність до лівого чи правого крила: втім, за словами Діна, багато ресурсів із медіакритики також можна поділити за цією ознакою. Популярними стали автори, яких можна назвати «мислителями, орієнтованими на цифровий світ», – тобто це люди, які розглядають вплив нових технологій на журналістику, розвиток краудсорсингу, соціальних медіа, журналістики даних. І, нарешті, ще один значний сегмент – це та критика, яка виконує функцію «свідомості журналістики»: в ній ідеться про дотримання етичних стандартів, а також аналізується контент медіа.

Діяльність самого Старкмана найближче до останньої категорії. Маючи 20-річний досвід роботи у сфері ділової журналістики, сьогодні він є редактором бізнес-секції The Audit видання з медіакритики Columbia Journalism Review. Старкман тричі ставав лауреатом премії Товариства американських бізнес-редакторів і письменників «Кращий в бізнесі». Зараз його робота сконцентрована на аналізі ділової тематики в американських медіа. На початку 2014 року має вийте його книга «Собака, яка не загавкала: фінансова криза і зникнення журналістських розслідувань» – у ній автор піддає критиці ділові новини, висвітлення діяльності Уолл-Стріт та іпотечних позикодавців до фінансової кризи 2008 року. Ця книга базується на контент-аналізі статей із найпопулярніших видань у США. Окрім того Старкман розглядає історію ділової журналістики у США з початку 20 століття та коріння тих проблем, які виявлені сьогодні.

В інтерв’ю для MediaSapiens Дін Старкман розповів про роль медіакритики, вплив на неї соціальних медіа, а також про ті проблеми, які зараз актуальні для американської журналістики.

Діне, в анотації до вашої книжки сказано, що в ній ви аналізуєте, чому ділова журналістика не змогла викрити або попередити про економічну кризу до того часу, як вона сталася. Чому ви вважаєте, що зараз важливо порушувати цю проблему, наскільки це актуально?

Це гарне питання – чому ми говоримо про щось, що трапилось 5 років тому? Я сподіваюся, що питання, власне, і є відповіддю, адже криза ще не завершилася. По-перше, у США ми все ще маємо справу з наслідками кризи, така сама ситуація й на світовому рівні. По-друге, чим ближче ти аналізуєш предмет, тим гіршим він виглядає. Іншими словами, фінансова криза була найгіршою за останні 80 років. Раніше наша фінансова система здавалася невразливою. Багато інституцій, таких, наприклад, як American International group, діяльність яких ми детально висвітлювали, зараз зникли. Мені здається, важливо зрозуміти, як таке стало можливим – чого не вистачало в нашому висвітленні, чому криза стала повною несподіванкою для всіх.

Як правило, аудиторії, яка не має відношення до бізнесу, ділові новини нецікаві. Тож такі матеріали, на ваш погляд, мають публікуватися у спеціалізованій пресі чи загальній?

Репортери знають, що бізнес-новини та економічні новини насправді дуже захопливі. Крім того, бізнес упливає на всіх. Навіть якщо широка аудиторія не зацікавлена, то тут питання вже до самих журналістів: як зробити цю дуже важливу тему, яка стосується кожного, привабливою. Залежить від вашого підходу до ділових новин: якщо ви дивитеся на них через дуже тонку лінзу, то, звісно, вони будуть цікаві лише для представників індустрії, для управлінців. Але має бути по-іншому, це питання форми, подачі. Якщо ви пишете про нафтову компанію, то очевидно, у першу чергу цікавитесь її прибутками і витратами – це внутрішні питання та дані. Але є щось, що впливає на ширшу аудиторію, наприклад, проблема забруднення, – це вже ближче до загального інтересу. І, звісно, фінансова криза – це класичний приклад, коли діяльність конкретної галузі стосується всіх. Тому тут питання до репортерів, їхнього підходу до новин: якщо ви будете дивитися тільки на внутрішні дані, тоді це не буде цікаво.

В Україні надзвичайно мало медіакритики у ЗМІ. Можливо, люди не розуміють її важливості. Можете розповісти, навіщо потрібна медіакритика, яка її роль сьогодні?

Я думаю, є дві причини, завдяки яким медіакритика виправдовує своє існування. По-перше, читачі, репортери та їхня взаємодія – це серце новинної динаміки. Однак у них немає необхідності якось спілкуватися щодня. А в цей час медіасвіт довкола змінюється, і те, що може зробити медіакритик, – це подивитися з ширшої перспективи на ці зміни. І пояснити, що трапляється, коли, наприклад, сильно скорочуються прибутки газет і всі звертаються до веб-сайтів. Змінюється кількість новин, їхня якість, вся новинна індустрія змінюється – роль медіакритика в тому, щоб осмислити це все.

По-друге, потрібно дивитися на контент новин, він має бути оцінений, тому що не всі матеріали однакові, не всі відповідають стандартам. Часто ЗМІ йдуть на компроміс із етикою, часто розставляються нечесні акценти. Хтось повинен це помічати й аналізувати.

Ще одна важлива річ для медіакритика – ставити собі запитання: що відбувається? Ми щодня читаємо газети, всі ми дуже зайняті, нас оточує потік інформації. Треба зупинитися й запитати себе, що відбувається навколо, про що ми говоримо. Це якраз і була проблема під час фінансової кризи. Тому що інформація була доступна, але її не обговорювали. Рамки бізнесу досить вузькі, й ці питання обговорювалися всередині цих рамок. Одночасно інформація була доступною поруч, але ніхто не звертався до правильних джерел і не ставив правильних запитань. Тому я думаю, це те, що може зробити медіакритик – сказати в якийсь момент: ви пропускаєте щось важливе.

Та медіакритика, яка є в нас, з’являється на тематичних сайтах, які читають переважно журналісти, а на сторінках популярної преси чи сайтів її фактично не зустрінеш. Як гадаєте, чому так – широка аудиторія не зацікавлена в цій тематиці?

Наша робота, в тому числі на CJR, – це ніша, журналісти часто є нашими читачами, а також інші групи аудиторії. І, мабуть, це завжди буде нішою, але я сподіваюсь, якщо ми справді робимо правильно свою роботу, ми будемо привабливими для значно ширшої аудиторії. Тому що ми пишемо не про такі галузі індустрії, як виробництво пластика чи фармацевтика. Люди мають бути більш зацікавленими у критиці ЗМІ, тому що кожен є споживачем новин. Якщо ви цікавитеся новинами, а не просто пасивно їх сприймаєте, ви захочете звернутися до альтернативного погляду щодо того, що ви побачили чи прочитали. Я думаю, якщо кожен потенційно є споживачем новин, то і кожен потенційно може бути зацікавленим у медіакритиці.

Який вплив мають соціальні мережі на медіакритику, адже у «Фейсбуку» чи «Твітері» кожен може висловлювати свій погляд щодо продукту ЗМІ – це добре чи погано?

В інтернеті більшість коментарів, як правило, це сміття, проте трапляються й глибокі думки, іноді там можна знайти розумну, вартісну медіакритику. Однак навіть якщо б я не був медіакритиком, я би сказав, що цим має займатися хтось ізсередини професії. Не тільки тому що професіонал буде кмітливішим, але й тому що він вийшов із цієї конкретної культури, він знає більше про стандарти і де вони можуть порушуватися. Тому він буде критикувати з точки зору журналістських стандартів. Замість того, що ми часто бачимо в онлайні – критику, базовану на політичних критеріях. Важливо, щоб медіакритика базувалася на журналістських критеріях.

Чи є предметом медіакритики у США явище, яке ми називаємо джинсою?

Найчастіше щодо мейнстрімових медіа розглядаються більш серйозні питання, про те, як там ухвалюються рішення тощо… Я думаю, така практика, прихованої плати за матеріал, була вичищена з американських медіа за останні півстоліття. Хоча й нещодавно був скандал стосовно журналіста Wall Street Journal, начебто йому хтось заплатив за колонку. Тобто іноді це трапляться, але це не поширено. Якщо хтось таємно бере гроші, це повністю суперечить базовій журналістській етиці.

Де б ви не перебували – в Україні чи США, ви не повинні бути зацікавлені у предметі, про який пишете.

Несподіваною новиною стала купівля газети Washington Post мільярдером, засновником Amazon Джефом Безосом, пізніше власник «Ліверпуля» Джон Генрі придбав Boston Globe. Для цих осіб медіабізнес не є профільним. Чи є побоювання щодо того, що ці газети можуть використовуватися у політичних чи бізнес-інтересах?

Звісно, вони є, і це буде під пильним розглядом. Але ми говоримо не про ту ситуацію, коли я тобі плачу, і ти пишеш про мене – це одна форма корупції. Тут ідеться про інше – як ухвалюються рішення щодо новин. Якщо, наприклад, Washington Post належить Amazon, а хтось надасть виданню негативну інформацію про цю компанію, то що робити?

Я би сподівався, що вони розкрутять цю історію. Але, звісно, в цій новій моделі є конфлікт.

Можливо, іноді ми ідеалізуємо ситуацію з медіа у США, в тому числі з економічною незалежністю видань...

Ніхто не може бути незалежним від власників. Ми залежимо від Колумбійського університету, хоча й фінансуємося не від них, але все одно. Так само з Wall Street Journal, який не може бути незалежним від News Corp. Помилково когось ідеалізувати, ми живемо в реальному світі, де багато проблем – американська ділова преса може вважатися однією з найкращих у світі, але, як бачите, я її багато в чому критикую. Так, є багато речей, яких ви можете повчитися в нас, наприклад, потрібно мати базову етику – й крапка: це стосується написання проплачених статей, це абсолютно не відповідає стандартам.

З іншого боку, є речі, яких ми можемо повчитися у вас. Ваші журналісти працюють у середовищі, де потрібна велика персональна відвага та самопожертва, щоб повідомляти новини, змушувати установи відповідати за свої дії. Ми можемо взяти уроки з того найкращого, що ви можете нам запропонувати. Ми часто почуваємося занадто комфортно у житті, займаючись повсякденними справами, і забуваємо про більш широку мету – представляти інтереси громадськості.

Останнім часом звучать думки, що теперішній уряд США намагається криміналізувати розслідувальну журналістику (зокрема Міністерство юстиції вимагало доступу до електронної пошти та записів телефонних розмов репортера Fox News і репортерів із Associated Press – журналісти проводили розслідування і працювали з урядовою інформацією). Чи є в цьому загрози для свободи слова, на ваш погляд?

Криміналізація вже сама по собі є проблемою. Як журналісти, ми потребуємо інформації, ми також потребуємо викривачів інформації. Сама ідея переслідувати журналістів за захист джерел – це велика загроза для преси, це виклик, який віддзеркалює ідею: щоб робити свою роботу, ти часто повинен говорити з тими людьми, які не хочуть бути названими, тому що все може піти гірше. Взагалі, для репортера це має бути нескладно: якщо ти дав обіцянку не викривати чиюсь особу, то маєш дотриматися її, крапка. Немає жодних «якщо»: якщо на мене подадуть в суд, якщо будуть переслідувати. Це основоположний принцип. Чим більш агресивно уряд переслідує журналістські ресурси, тим більшою буде загроза для свободи преси.

Довідка:

Дін Старкман (Dean Starkman) – журналіст і медіакритик, редактор видань Columbia Journalism Review і Kingsford Capital Fellow. Член Фонду розслідувань при Інституті нації в Нью-Йорку, де спеціалізується на проектах, спрямованих на підвищення відповідальності у фінансовому секторі та ЗМІ, а також є членом Центру вивчення медіа Центральноєвропейського університету в Будапешті. Старкман співавтор і оглядач GoLocal / Prov, місцевого новинного порталу в м. Провіденс, Род-Айленд, і другий редактор серії антологій The Best Business Writing, опублікованих видавництвом Колумбійського університету.

Пропрацювавши кореспондентом більше 20 років, Старкман висвітлював посадові злочини і питання нерухомості для The Wall Street Journal, він допоміг дослідницькій команді видання Providence Journal отримати Пулітцерівську премію і золоту медаль Організації редакторів і репортерів-розслідувачів (the IRE Gold Medal). Серед його численних нагород за медіакритику стаття Power Problem – критика звітності докризової Уолл-Стріт, яку частково профінансував Дослідницький фонд, – отримала вищі нагороди Школи імені С. Т. Ньюхаус, м. Сіракузи, Національного прес-клубу та Коледжу комунікацій університету штату Пенсільванія.

Старкман тричі ставав лауреатом премії Товариства американських бізнес-редакторів і письменників «Кращий в бізнесі», в тому числі за його роботу Hamster Wheel – есе про збільшені вимоги до новинних відділів, і статтю Confidence Game, яка піддає сумніву загальноприйняті уявлення про майбутнє журналістики в епоху цифрових технологій.

Випускник університету Макгілла та факультету журналістики Колумбійського університету.

Фото Фонду «Ефективне управління»