Аят Басма народилася й живе в Лівані. Вона працює в Reuters — одному з найбільших інформаційних агентств світу. 2006 року, коли в її рідній країні почалися бої між угрупуванням «Хізбалла» та ізраїльськими військами, Аят працювала фіксеркою, згодом публікувалась у друкованих виданнях, а останні вісім років знімає відеоісторії. Головні теми, з якими вона працює, — доля біженців із країн Близького Сходу, де триває війна, та вплив бойових дій на життя меншин у цьому регіоні. Ми зустрілися на Львівському медіафорумі, де Аят Басма говорила про роботу жінки-журналістки на війні.

Аят, що для вас найважливіше в роботі?

Команда. Тут мені, щонайменше, тричі поталанило. По-перше, я працюю в агентстві, яке не стає на чийсь бік і присутнє всюди. По-друге, ніколи не залишаюся наодинці. По-третє, знаю мову, культуру й релігію арабського світу, тому завжди розумію, на що варто звертати увагу.

Знання мови, культури й релігії для цього достатньо?

Я зробила багато помилок і вчуся на них дотепер. Набираюся нового досвіду. Але зі старого зробила висновок, що найочевиднішим центром уваги є людина. Reuters виділяє дуже багато ресурсів на те, щоб розповідати саме людські історії. Можна описати історію всієї країни через історію однієї людини. Журналісти мають щодня шукати героїв і робити про них сюжети, які колись таки комусь допоможуть.

Від чого залежить, чи буде історія вдалою?

Головне — простота. Прості історії набагато красивіші. До речі, вони завжди перед носом: ти їдеш за кермом, займаєшся у спортзалі, знайомишся з кимось на вечірці — це все нові історії! Зустрівши людину, яка видається мені цікавою, я відразу намагаюся розповісти її історію, бо хочу, щоби саме про неї дізнався світ. Ви не знайдете ідей, дивлячись телевізор чи гортаючи стрічку оновлень у соцмережах. Потрібно вийти на вулицю.

Скільки часу потрібно, щоби підготувати таку історію?

У Reuters усе потрібно робити дуже швидко. Зазвичай часу катастрофічно мало, але якщо зі мною чудовий оператор, який розуміє мене з півслова, я знаю: все вийде як треба. Потрібна також домашня робота — вивчення того, до кого ти їдеш.

Чи плануєте робити історію про Україну?

Так, охоче її зроблю. Але враховуючи, що я тут уперше, спочатку хочу дізнатися щось про українську історію й культуру, й лише тоді зможу братися до зйомки.

Чи відчуваєте ви якісь обмеження у професії через те, що ви — жінка?

Коли я їхала сюди, довго думала, що відповідати на це запитання. У Лівані, де я виросла й живу, немає поняття, що журналістика — чоловіча професія. Ніколи не відчувала «інакшості» через свою стать. Багато хто казав, що в мене не вийде бути воєнною кореспонденткою, бо я слабка. Але я повірила в те, що зможу все. Й зараз можу впевнено сказати, що жіноча стать для воєнкора — перевага. Особливо тоді, коли доходить до відвертих розмов із незнайомими людьми. Жінки викликають більше довіри. Люди готові відкритися тобі лише тому, що ти — жінка. Невеличкою вадою, можливо, є емоційність — жінки занадто чутливі. Чоловіки, звісно, теж бувають емоційними, але в деяких ситуаціях жінки відчувають забагато. З іншого боку, емоції дають змогу краще передати історію.

Упередження щодо того, що жінок не хочуть бачити в зоні конфлікту, хибні. Нещодавно я висвітлювала вибори в Іраку й могла спілкуватися з жінками, які, я впевнена, ніколи б не відповідали на запитання журналіста-чоловіка. Я жінка й захищаю права жінок. До сьогодні вони були німими свідками — сиділи вдома й захищали своїх дітей.

Як вам удається висвітлювати бойові дії, не стаючи на бік жодної зі сторін конфлікту?

Я вважаю, що все треба побачити на власні очі. Й висвітлити якнайбільше різних точок зору, навіть якщо я не погоджуюсь із деякими з них. Розповідати глядачеві те, що я думаю, не є моєю роботою. Буває, що мене хтось запитує, на чиєму я боці, і я відповідаю, що не вважаю за потрібне озвучувати свою позицію. Журналіст — це не історія, історія — це люди, про яких він розповідає. Натомість я захоплено слухаю те, що говорять люди, й завжди залишаюся на людському боці історії.

Ви часто ризикуєте життям заради історій?

До гарячих точок я їжджу двічі на рік і не вважаю, що це часто. Збираючись на роботу, я ніколи не думаю про те, чи сьогоднішня історія вартуватиме мені життя. Так, я живу в небезпечному регіоні, де дуже багато конфліктів. Посеред цих воєн мені важливо знайти людські думки, емоції й відчуття.

Що для вас є гарантією безпеки?

Постійна робота у групі та стриманий зовнішній вигляд. Я ніколи не роблю викличного макіяжу, не ношу коштовностей чи біжутерії. Опинившись там, де я нікого не знаю, відразу намагаюся знайти людину, якій можу довіритися. Гарантією безпеки є й моя позиція: крім просто висвітлити, я завжди намагаюся зрозуміти обидві сторони конфлікту.

Вдається?

Це досить складно, але журналіст зобов’язаний це зробити. У Лівані мені досить легко це зробити, бо я там живу. Проте в Сирії та Іраку я просто тримаю свої очі й розум широко розплющеними. Намагаюся зрозуміти причини дій обох сторін конфлікту, не відмежовуючись від жодної з них. Це не так складно, як видається. Ми, журналісти — незаангажовані спостерігачі, які збирають елемент до елементу, щоби передати глядачеві цілісну картинку історії. Тому журналіст має бути спостерігачем завжди.

Як ви дієте, якщо відчуваєте загрозу з боку людей у зоні конфлікту?

Йду геть. Набагато краще залишитися живою. Річ зовсім не в тому, що працює інстинкт самозбереження, а в тому, що хочеться жити, аби розповідати інші історії.

Вам часто буває страшно?

Я не щодня дозволяю собі зустрітися зі страхом сам на сам. Зазвичай він приходить уже після пережитих моментів. У критичній ситуації я переборюю страх — стаю холодною, байдужою й упевненою.

Коли потрібно розговорити людину, як ви добираєте потрібні слова?

Налагоджую контакт очима — це найбільш слушне в такі моменти. Якщо людина сидить у наметі, я знімаю взуття й залізаю до неї. Не прошу її піднятися і стати перед камерою, просто залишаюся з нею на одному рівні. Це ж я прийшла до неї, а не вона до мене. А якщо доводиться говорити з людиною, яка плаче, показую їй, що розумію причину її сліз, і щиро співчуваю. Люди розповідатимуть вам речі, які розривають їхні серця. Іноді мені здається, що журналістам слід вивчати психологію.

Як ви боретеся з емоційним виснаженням?

Я дуже обережна зі своїм здоров’ям — і психічним, і фізичним. Хоч що ти робиш, потрібно розуміти, що здоров’я має бути на першому місці. Коли ти приходиш влаштовуватися на роботу, зверни увагу, як твій працедавець реагує на стрес. Я дуже щаслива, що в Reuters бути емоційно виснаженим не соромно. Тут можна говорити про все наболіле, й ніхто тебе не засудить. Люди, які працюють зі мною, в будь-який момент можуть сказати мені: «Я тут, я з тобою». Журналістам складно говорити про те, через що вони проходять, і саме команда допомагає подолати душевний біль. А за межами роботи потрібен друг, який скаже: «Агов, ти втрачаєш саму себе, досить, відпочинь!». Дуже важливо прислухатися до свого тіла. Коли я забагато працюю й утома накопичується, моє тіло каже мені: «Заспокойся». Це сигнал, що пора виспатися.

Що ви робите поза роботою?

Заряджаюсь енергією від друзів. А ще займаюся спортом. Дуже люблю піші прогулянки. Дуже важливим для мене є час із сім’єю. Іноді я пробую опанувати щось зовсім нове для себе, до прикладу, зараз вивчаю іспанську мову. Я завжди відчуваю, коли мій мозок потребує чогось нового. Але найкращий спосіб набратися сил, як на мене — добряче виспатися.

Фото Дарії Скрипнюк