16 травня в Києві відбулася міжнародна конференція «Участь ЗМІ у примиренні: уроки для України», яку організували Офіс Координатора проектів ОБСЄ в Україні та ГО «Детектор медіа» за фінансової підтримки Посольства Великобританії в Україні. У заході взяли участь українські та закордонні журналісти й експерти міжнародних громадських організацій. Головні питання, які обговорювали учасники, – роль ЗМІ під час конфлікту та у впровадженні діалогу, способи протидії пропаганді та шляхи відновлення довіри після конфлікту. Важливою складовою було представлення іноземного досвіду країн, де відбувалися збройні конфлікти (зокрема, йшлося про югославські війни, придністровський та карабаський конфлікти, протистояння в Північній Ірландії). 

З ким вести діалог

На конференції було представлене дослідження, здійснене ГО «Детектор медіа», «Висвітлення конфлікту в українських медіа: установки, практики, пошук рішень», яке ставило за мету дослідити журналістські практики, поширені в редакціях, та уявлення журналістів про свою роль у висвітленні конфлікту.  З’ясувалося, що більшість журналістів підтримує ідею діалогу,  але не має чіткого розуміння, з ким цей діалог можливий. «Опитані журналісти переконані, що діалог не потрібно проводити з очільниками окупованих територій, але вважають, що він необхідний із мешканцями. Водночас, вони не готові брати на себе відповідальність вести цей діалог, оскільки відсутня чітко артикульована державна політика щодо майбутнього цих окупованих територій та мешканців», – пояснив програмний директор ГО «Детектор медіа» Роман Шутов.

«Як соціолог можу сказати, що нині в Україні багато ліній розмежування: ми можемо говорити, наприклад, про тих, хто, як засвідчило 9 травня, залишився ще в Радянському Союзі, можемо говорити про тих, хто підтримує Євросоюз чи Митний союз, – це все окремі ситуації, з якими треба працювати, – зазначила Ірина Бекешкіна,  директорка фонду «Демократичні ініціативи». – Але нині ми маємо розуміти, що в нас не просто триває конфлікт, у нас іде війна – тому я точно переконана, що діалог неможливий із людьми, які прийшли на нашу територію зі зброєю в руках – не бачу сенсу з’ясовувати, що думає ця сторона».

Ірина Бекешкіна, директорка фонду «Демократичні ініціативи»

 Її підтримала Ольга Мусафірова, кореспондентка в Україні «Новой газети»: «Висвітлюючи конфлікт на сході, ми в редакції дійшли висновку, що ті, хто розпочав агресію з того боку, – це не люди, які по-іншому бачать майбутнє, а терористи, тому їхньої думки подавати не потрібно». Водночас учасниці обговорення сказали, що уваги ЗМІ потребують мешканці прифронтових та окупованих територій і переселенці.

 Діана Дуцик, виконавча директорка ГО «Детектор медіа»

«У ЗМІ всього світу є чітке правило – не надавати слова терористам, і українські медіа мають його дотримуватися, – сказала  виконавча директорка ГО «Детектор медіа» Діана Дуцик. – Але на мою думку, є потреба знати, що відбувається з іншого боку – чути думку людей, які там лишилися, не терористів чи бойовиків, а мирних мешканців. Розуміти, толерують вони дії Росії чи ні. Оскільки сьогодні нам треба думати про те, як жити з цими людьми завтра».  Висвітлюючи позицію цих людей, треба пам’ятати, що мешканці окупованих територій «втратили інформаційну суб’єктність», сказав Ігор Семиволос, координатор Української миротворчої школи,  тобто часто вони лише ретранслюють меседжі терористів та російської пропаганди: «Їхні думки треба збирати, але перед тим, як їх поширювати, журналісти мають аналізувати інформацію, отриману від людей».

Ігор Семиволос, координатор Української миротворчої школи

«Треба розуміти, що діалог – це дуже неприємна, важка й тривала річ, – зазначила Ірина Брунова-Калісецька, психологиня та експертка  Інформаційно-дослідного центру «Інтеграція та розвиток». – Те, що відбувається під час діалогу, – це далеко не завжди те, що людина хоче переживати. Більше того, діалог це часто процес із невизначеним результатом». Щоби підтримувати діалог під час конфлікту й після, експертка радить знаходити такі історії, які нині не присутні в публічному просторі: «Це допоможе побачити конфлікт як більш складний і комплексний феномен. У нас нині складна ситуація, з усіма рівнями конфліктності. Такі історії дали б можливість читачу побачити цю складність, вони би змінювали домінуючий дискурс на такий, що спрямовує до діалогу».

Ірина Брунова-Калісецька,  експертка Інформаційно-дослідного центру «Інтеграція та розвиток»

«Висвітлення конфлікту – це така ж сама проблема як і тема безпеки, – зауважив колишній член Тристоронньої групи по Україні Роман Безсмертний. – Дипломати в ході переговорів користуються певною мовою – це одна справа. А інша – коли журналісти й суспільство використовують слова, які стимулюють або мінімізують конфлікти. Кожна зустріч у Мінську починається з претензій до ЗМІ. І там уже ніхто не уточнює, чи це цитата політика, чи трактовка журналістом. Це має великий вплив на переговорний процес». Пан Безсмертний підкреслив, що журналістська риторика впливає на перспективу політичної стабілізації.

 Роман Безсмертний, колишній член Тристоронньої групи по Україні 

Нині важливо, щоб журналісти робили вибір на користь не самоцензури, а об’єктивного висвітлення, зокрема й випадків порушень прав людини, зазначила Інна Підлуська, заступниця виконавчого директора Міжнародного фонду «Відродження»: «Щоби стати потужною силою у примиренні,  журналістам потрібна нова компетенція – мати ґрунтовні знання про причини, наслідки й учасників конфлікту, розуміти моделі вирішення ситуації. Хочу наголосити, що примирення може прийти лише з розумінням того, що відбулось, і після того, як тих, хто порушував права людини, буде покарано. Спочатку правда – потім примирення».   

Інна Підлуська, заступниця виконавчого директора Міжнародного фонду «Відродження»

Український та іноземні конфлікти: спільне й відмінне

У конференції взяли участь експерти з країн, де мали місце збройні конфлікти – Грузії, Молдови, Вірменії, Азербайджану, Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії. З одного боку, деякі деталі цих конфліктів нагадують українську ситуацію, та водночас доводять, що шлях до примирення необхідно шукати власний, оскільки конфлікт на сході України відрізняється через низку причин. «Після розпаду СРСР виникло декілька конфліктів, які пов’язані  насамперед із етнічними аспектами, – в українському ж варіанті мало місце зовнішнє вторгнення. Те, що частина людей зсередини країни приєдналася, не означає що конфлікт став внутрішнім», – зауважує Ігор Семиволос.

Чи можна порівняти ситуацію на Донбасі з боснійським конфліктом, розмірковував Деян Анастасієвіч, журналіст тижневика VREME (Белград): «В тодішній Югославії мали місце релігійні та етнічні відмінності, які складались історично впродовж багатьох років – територіально в межах однієї країни. В Україні ж ситуація інша».  Тим не менш, збройне протистояння з росіянами, з якими в Україні наявні багаторічні тісні зв’язки, робить конфлікт не менш  «брутальним та брудним», аніж у межах однієї країни, зауважив Деян. Під час війни в Югославії Анастасієвіч був брюсельським кореспондентом сербської новинної агенції Tanjug та журналу Time, він зазнав переслідувань із боку режиму Мілошевіча. Деян зі свого досвіду роботи під час війни дав кілька порад: забути про поняття «патріотичної журналістики», не долучатися до пропаганди війни й не брехати. «Треба говорити про все, що відбувається – іноді важко сказати повну правду, важко писати про те, що може спричинити незручності, й хочеться щось приховати, але це поганий шлях», – каже він.

Про висвітлення конфлікту в Північній Ірландії, який завершився 1998 року, розповів ірландський журналіст Ден Кінан. Як відомо, головними причинами цього конфлікту було бажання ірландських націоналістів із Північної Ірландії об'єднатися з незалежною Ірландією. Складність конфлікту полягала в тому, що він розгортався як у політичній, так і у військовій площині, супроводжувався появою нелегальних мілітарних організацій – як серед  республіканців, так  і серед юніоністів. Протягом 30 років конфлікту загинуло понад 3500 осіб.

 «Ми були проти насильства, не підтримували жодну сторону – працювали як незалежні журналісти. Це не означає, що ми були нейтральні: я не був нейтральним, я стояв на стороні миру, справедливості», – каже Кінан. Він підкреслює, що велику роль зіграла Національна спілка журналістів, яка об’єднує  журналістів Англії, Шотландії, Уельсу та Ірландії.  «Звісно, колумністи й аналітики писали свою думку, певні редакції висвітлювали конфлікт зі своєї перспективи. Але щоденне подієве висвітлення має бути правдивим, таким, щоби медіа здобували довіру читачів і чесно висвітлювали дії влади. Наш Кодекс (заснований ще 1936 року) – це була важлива зброя, якою ми послуговуємося й тепер».  

Про грузинську ситуацію розповів Лаша Тугуші, редактор газети Rezonansi та видавець онлайн-ресурсу Democracy and Freedom Watch. Він зазначив, що наразі конфлікт у Грузії не завершено – методом пропаганди з боку Росії триває гібридна війна проти Грузії. Після 2008 року грузинська влада неформально заборонила в кабельній мережі  російські телеканали, але після виборів 2012 року вони знову стали там доступні (кабельне телебачення дивиться приблизно третина населення).

Лаша Тугуші, редактор газети Rezonansi та видавець онлайн-ресурсу Democracy and Freedom Watch

«Грузія – країна, де є багато конфесій, в тому числі мусульмани, суніти, шиїти, так само й багато національних меншин, – розповів пан Тугуші. – Наприклад, на півдні Грузії компактно проживають вірмени та азербайджанці, які не знають грузинської мови. Ми намагаємося їх більше адаптувати у грузинську реальність, але я думаю, що ми спізнилися. Великий відсоток із них дивиться російське телебачення. У Грузії є різні інформаційні простори, російська  пропаганда дуже сильно працює, щоб розчленити Грузію як єдиний простір – це серйозний внутрішній конфлікт. Іноді здається, що сидимо на пороховій діжці».

Лаша Тугуші сказав, що серйозною проблемою для журналістів є пересування:  «На жаль, грузинський журналіст нині не може зробити репортажу з Сухумі чи Цхінвалі. Це дуже болюча проблема, бо через неї наші медійники не можуть якісно подавати інформацію з обох боків. Крім того, якщо наша центральна влада надає журналістам інформацію, то протилежна сторона – не завжди». Ще однією проблемою журналістської спільноти Грузії Лаша Тугуші назвав недотримання медійниками стандартів журналістики та принципів журналістської етики, зокрема, уникання мови ворожнечі та неприпустимість поширення ксенофобських, гомофобських меседжів.

Щоб не було пізно

Які уроки можна винести з придністровського конфлікту, ділився Петру Маковей, виконавчий директор Асоціації незалежної преси (АРІ) Молдови: «Від 1992 року минуло 24 роки. За цей час не лише виросло нове покоління людей, які не ототожнюють себе з Молдовською унітарною державою – в цього покоління вже є діти, яких вони виховують у тому ж дусі. За останніми опитуваннями, більшість громадян Молдови вже втратили надію, що придністровський регіон колись повернеться».   Петру Маковей закликав українських журналістів не допустити, щоби в Україні з’явилося покоління, яке не бачитиме Україну як унітарну державу.    

Петру Маковей, виконавчий директор Асоціації незалежної преси (АРІ) Молдови

«На жаль, ЗМІ нашої країни втратили той момент, коли ще можна було об’єднати лівий і правий береги Дністра. Можливо, в Україні більше шансів – не втратьте шансу», – каже він. І додає, що в молдавських ЗМІ  немає об’єктивної інформації, що відбувається на правому та на лівому березі.  Хоча раніше були спроби й на державному рівні, й у журналістській спільноті надавати об’єктивну інформацію – намагались домовитися, щоб було телебачення, яке би транслювалось на обидві сторони, однак цей проект не вдався.  

«Важливо, і я рекомендую це українським колегам, щоб вони не залишали цих регіонів без уваги. Не владу цих регіонів – визнану чи ні, а людей. Потрібно висвітлювати проблеми, з якими стикаються там, це зближує людей, бо проблеми часто спільні», – каже він.

Марія Карапетян, директорка з розвитку Imagine Center for Conflict Transformation (Єреван), розповідала, яким чином відбувалася комунікація між журналістами Азербайджану та Вірменії після карабаського конфлікту.  Вона зазначила, що, з одного боку, журналісти не можуть виконувати роботу державних органів влади і безпосередньо організовувати діалог, проте, з іншого, саме від журналістів, освітян та істориків залежить, який наратив розвиватиметься в суспільстві, від риторики їхніх матеріалів буде залежати ставлення до минулих подій. «Змінювати дискурс – це один із викликів для журналістів, і вони мають усвідомлювати свою відповідальність», – зазначила вона.  

Марія Карапетян, директорка з розвитку Imagine Center for Conflict Transformation (Єреван) та модератор дискусії Андрій Куликов

Прикладом успішного проекту в постконфліктному середовищі є азербайджанське радіо microwav.fm, створене спільно кількома міжнародними організаціями (Sourcefabric з Чехії, грузинською Open Society Georgia Foundation та Imagine Center for Conflict Transformation).   

«В Азербайджані переслідуються всі журналісти, які не згодні з позицією чинного режиму, найбільш відомою є Хадіджі Ісмаїлова, яка розслідувала випадки корупції в керівництві Азербайджану й тепер перебуває за ґратами, – розповіла про ситуацію в азербайджанських медіа Заміра Аббасова, національна директорка Imagine Center в Азербайджані. – Місцеві ЗМІ перебувають під контролем держави і є жахливим інструментом пропаганди, крім того, є невелика кількість опозиційних до влади медіа. А всі інші журналісти – поза контекстом і позбавлені можливості виконувати свою роботу. Унікальним проектом стало радіо microwav.fm. Це платформа для вірменських, азербайджанських та грузинських журналістів, які не хочуть асоціюватися з медіаполітикою своїх країн».

Заміра Аббасова, національна директорка Imagine Center for Conflict Transformation в Азербайджані

Радіо орієнтоване в першу чергу на молоду аудиторію, у своїх програмах порушує питання прав людини, свободи та демократії, шляхів вирішення конфлікту, але, як зазначила Заміра, робить це в сучасний та привабливий спосіб, поєднуючи серйозні теми з розважальним контентом та активно залучаючи соціальні мережі. Мовлення ведеться кількома  мовами – грузинською, азербайджанською, вірменською та російською, окремі програми англійською. Особливістю проекту є і його музичне наповнення, де лунають пісні, що не звучать в ефірах національних радіостанцій, однак подобаються слухачам. «Радіо допомагає маргіналізованим голосам молоді Південного Кавказу бути почутими, бути включеними в конструктивний діалог, ділячись місцевим контекстом та музикою», – зазначила Заміра.

Вивчати й цікавитись іноземним досвідом важливо для журналістів, – і висвітлювати це у своїх матеріалах, зауважує пані Брунова-Калісецька: «Потрібно залучати історії й інтерпретації із сусідніх країн. Конфлікти на Балканах та Кавказі ближчі для наших людей (ніж, скажімо, африканські) – й вони допоможуть поглянути на українську ситуацію крізь призму іншої конфліктної ситуації».

Олексій Мацука, засновник ГО «Донецький інститут масової інформації»

Розповідаючи про вдалі приклади українського досвіду, Олексій Мацука, засновник ГО «Донецький інститут масової інформації», зазначив: «Для подолання кризи в журналістиці, яка виникла внаслідок військового конфлікту, ми розвиваємо мережу журналістів і блогерів, які працюють із темами Донеччини та Луганщини, це полегшує процес збору, обробки й поширення інформації». Крім того, організація почала збирати приклади дезінформації про ці регіони – яку поширюють як окупаційна адміністрація, так і українська влада. На думку Олексія Мацуки, залишається важливим висвітлення теми переселенців: «Раніше ми заохочували висвітлення успішних історій переселенців, нині це лишається актуальним, однак ми спробували подивитися під іншим кутом – хочемо показувати людей, які є приймаючою стороною, чому і як вони приймають людей із зони конфлікту. Такі історії привертають більше уваги аудиторії та поширюються в соцмережах».

Протидія російській пропаганді

Вплив російської пропаганди – цю тему так чи інакше порушували всі учасники конференції. Ключовою думкою було те, що українським журналістам, так само як і європейським, не можна вдаватися до контрпропаганди. «У нас є що протиставити і без винайдення своєї пропагандистської машини, – сказав Максим Буткевич, координатор проекту«Без кордонів». – Пропагандистський монстр Росії не може, наприклад, собі дозволити окремо вираженої незалежної думки. Не може дозволити різноманіття. Не може дозволити  публічної поінформованої дискусії – а ми можемо.  І якщо ми від цього відмовимося, то програємо». Також пан Буткевич підкреслив, що журналісти не зможуть сприяти відновленню довіри, якщо в населення не буде довіри до самих медіа, а довірі до ЗМІ заважають якраз два фактори – порушення стандартів та змішування журналістики й пропаганди.

 Максим Буткевич, координатор проекту«Без кордонів»

Валерій Іванов, президент АУП, сказав, що погоджується зі згаданими вище словами Деяна Анастасієвича щодо патріотизму: «Ми маємо розуміти, що журналіст – це взагалі не патріотична професія, оскільки має повідомляти всі відомі факти. А нині те, що часто відбувається на хвилі патріотичної журналістики, – дегуманізація людей, які мають інші погляди, це не наближує, а віддаляє нас від демократичної України».

Російська пропаганда має вплив і в Європі – яскравим доказом цього стала історія з Лізою, зауважив Василь Мірошниченко, співзасновник Українського кризового медіацентру. Йдеться про неправдивий сюжет російського «Першого каналу», в якому розповідається про історію нібито зґвалтування мігрантами з арабських країн у Берліні 13-річної російськомовної дівчинки. «Це лише один приклад того, наскільки ефективною може бути російська пропаганда і як вона використовує модель свободи слова в демократичних країнах: адже німці повірили в цю історію, в них ледь не істерика була, через те, що сирійські біженці зґвалтували дівчинку, а німецька влада приховує цей факт», – сказав пан Мірошниченко.

Інформаційна агресія з боку Росії відчутна і в Естонії, зазначив Владімір Сазонов, старший дослідник Центру східних досліджень Тартуського університету. В країні доступні різні російські ЗМІ, зокрема такі канали, як «Россия 24», НТВ, «Перший канал», а 24 лютого 2016 року, в День Незалежності Естонії, Росія зробила «подарунок» – і запустила тут новинний портал Sputnik. В першу чергу цільовою аудиторію цих ЗМІ є російськомовна частина населення Естонії, більшість якої проживає на північному сході країни.

Владімір Сазонов, старший дослідник Центру східних досліджень Тартуського університету

«Російські ЗМІ намагаються дискредитувати естонську владу та естонські медіа, а головний наратив, який поширюють, – це буцімто дискримінація російськомовних в Естонії й поширення ксенофобії, – сказав пан Сазонов. – ЗМІ як кремлівські громадські організації й медіаклуби спрямовують свій удар на розкол естонськомовних і російськомовних, а також на дискредитацію уряду». 

Щоб протидіяти пропаганді, в Естонії обрали кілька напрямів. По-перше, у сфері освіти – в низці університетів студенти вивчають явище російської пропаганди та медійних маніпуляцій, їхній вплив. По-друге, громадські організації здійснюють моніторинг російських ЗМІ на предмет порушення стандартів, дезінформації та маніпуляцій, оприлюднюють результати моніторингу, особливо приділяючи увагу російськомовним жителям на північному сході.  Крім того, для цих жителів створено російськомовний канал ETV+, який має повідомляти про естонські події.

Про те, як борються з пропагандою в Чехії, розповіла Олена Іванців, старша керівниця Центру прав людини і демократії People in Need (Прага). «Спочатку не було розуміння, що російська пропаганда присутня, й чеські ЗМІ часто використовували російські медіа як джерела інформації. Усвідомлення прийшло після Євромайдану, коли чеські журналісти вже почали звертатися до українських журналістів та експертів», – зазначає пані Іванців.

Олена Іванців, старша керівниця Центру прав людини і демократії People in Need (Прага)

Щоби спростовувати пропагандистські меседжі, в Чехії створили список місцевих ЗМІ, які поширюють дезінформацію та кремлівські фейки, одночасно почалися журналістські розслідування щодо фінансування цих медіа (зокрема, розслідування журналіста Ондрея Кундри з видання Respekt про сайт aeronet.cz). Громадська організація  European Values Think-Tank запровадила моніторинг дезінформації в російських ЗМІ – Kremlin Watch Monitor. Щодо державного рівня, то 9 червня в Чехії буде презентовано стратегію боротьби з дезінформацією, розроблену Міністерством внутрішніх справ, а на початку 2017 року планується заснувати Центр боротьби з тероризмом, екстремізмом та пропагандою. За словами пані Іванців, є активісти, які планують створити чеську філію StopFake. До протидії пропаганді залучено й освітній компонент. Так, відділ організації People in Need «Один світ у школах» (Jeden svět na školách) розробляє для учнів середніх шкіл курси з теми прав людини, медіа та історії, створила курс про російську пропаганду. В ньому міститься п’ять лекцій, одна з яких розповідає про пропаганду в Чехії, та посібник для вчителів. Як зазначила пані Іванців, організація планує розширити цю тему й доповнити курс новими уроками.   

За результатами конференції та представленого міжнародного досвіду буде розроблені рекомендації, як найефективніше протидіяти російські пропаганді і яким чином українським ЗМІ найкраще впроваджувати діалог під час та після конфлікту.    

«Один ефект конфлікту в Ірландії заслуговує на окрему дискусію, і думаю, зрезонує в Україні, – зазначив наприкінці свого виступу Ден Кінан. – Є поширене уявлення, що після закінчення збройного протистояння конфлікт вичерпано: так відбулося з Ірландією, коли подумали, що після 1998 року її історія вже не цікава й висвітлювати немає чого. Але це не так, після завершення воєнних дій робота журналістів не має завершуватися. Хоч зрозуміло, що історія миру – нудна, на відміну від історії насильства». Українські учасники погодилися, що справді, журналісти часто більше приділяють увагу воєнним діям, а про проблеми й потреби мирного населення забувають, проте, як зауважила Діана Дуцик: «Можливо, мир менш цікавий, аніж війна, але нехай краще вже в нас буде така нудна журналістика, коли ми писатимемо не про насильство, а про мир».

Фото – Олексія Темченка