Останні повідомлення навколо ситуації в Кельні (масові напади на жінок у новорічну ніч) у ЗМІ як західноєвропейських, так і вітчизняних медіа насторожують. В інформаційному полі звучить: винні не правопорушники, а біженці. І це замість дискусії, чи ефективно діяла поліція Кельна в новорічну ніч, щоб запобігти масовим правопорушенням. Замість засудження сексистського ставлення до жінок, яке, зрештою, призвело до найгірших наслідків — зґвалтування. Після Кельна пішла друга інформаційна хвиля: зі скаргами про сексуальні домагання в новорічну ніч почали звертатися жінки інших міст Європи, зокрема Цюріха, Зальцбурга, Штутгарта, Гамбурга, Франкфурта. Спливла також давніша інформація — під час музичного фестивалю в Стокгольмі в 2014 та 2015 роках поліція приховала факти нападів на жінок.

У всій цій істерії мене найбільше непокоїть пошук винних тільки серед біженців (читайте між рядками — мусульман). За злочини слід карати адекватно. Це не обговорюється. Але правопорушники — хто? І чи не зручно зараз певним силам гратися на страхові й стереотипах щодо мігрантів, враз почавши говорити про насильство стосовно жінок, хоч до цього було байдуже?

Із своїми сумнівами я звернулася до Максима Буткевича, правозахисника, експерта проекту «Без кордонів» ГО «Центр соціальна дія».Максим уже не один рік займається питанням біженців, які в пошуках кращої долі приїжджають із рідних країн в Україну. А тепер і питанням надання допомоги переселенцям із Донбасу й Криму. І впродовж усього часу експерт стикається з мовою ворожнечі, якій намагається протидіяти своїми публічними виступами, журналістськими статтями, участю в освітніх заходах для журналістів.

«На жінок нападали не біженці, навіть не чоловіки,

а правопорушники»

Максе, як ти ставишся до таких інформаційних вкидів, що в нападах на жінок у Кельні й інших європейських містах винні біженці?

Висловлюватися лише цензурно?

Бажано…

Окей… Вони дістали…

Хто — вони?

Ті, хто ці вкиди роблять і поширюють.

Я читала в The Guardian, BBC — поважні видання…

Є відмінності. Одні видання повідомляють про те, що в суспільстві чи окремих його прошарках зростають антимігрантські настрої. Іноді — не коментуючи цього; іноді — висвітлюючи з різних боків. Інші публікують матеріали, які фактично сприяють цим антимігрантським настроям. І в цьому — основна відмінність.

Я не хочу коментувати, що написали The Guardian, ВВС чи якесь інше конкретне видання. Мене, до речі, більше цікавлять німецькі ЗМІ, до яких доступ через незнання мови обмежений. Але, не претендуючи на наявність репрезентативної вибірки… якщо говорити про те, що я читав у західноєвропейських ЗМІ, з одного боку, і в російсько-українських — з іншого, то в тому, що стосується подачі матеріалу щодо мігрантів, вони перебувають по різні боки.

Одні медіа намагаються висвітлити ситуацію з різних боків, інші — фактично її створюють.Не йде про те, що треба замовчувати громадянство, етнічну належність або походження людини, яку звинувачують у правопорушенні. Йдеться про те, що не можна зводити одні характеристики людей до інших, тепле до м’якого. І казати, що біженці нападали на жінок. На жінок нападали не біженці, навіть не чоловіки, а правопорушники. Мало хто сперечатиметься, щоє значно більше біженців, які представляють себе, свою країну і культуру і які ні на кого не нападали.Але схильність до недоречних порівнянь, узагальнень і спрощень — «у крові» дуже багатьох вітчизняних ЗМІ.

Що стосується того, що відомо із західноєвропейських медіа... Тут видається, що частково ситуацію спровокував, м’яко кажучи, величезнийпрокол поліції в новорічну ніч. Про це говорять надто мало. Зараз для мене це виглядає так, що міська влада або керівництво поліції намагається перекласти відповідальність за те, що сталося, навіть не на правопорушників, а на «чужих» і «понаєхавших». Поліція й міська влада не змогли забезпечити громадський спокій. За свідченнями очевидців, напади тривали півночі, до ранку, були залучені сотні людей, споживалася велика кількість алкоголю в публічних місцях. Але на системні порушення громадського порядку й напади на людей поліція не змогла вчасно відреагувати.

З огляду на останні події, чи не було це викликано тим, що збільшилася кількість людей, які потребують підтримки чи участі у програмах інтеграції?

Чесно кажучи, я не хочу за кількома інцидентами виносити якісь малообґрунтовані судження щодо цілої системи інтеграції. Недостатньо інформації. Я не знаю, ким була більшість правопорушників — як то кажуть, ми не були представлені один одному.

Але якби дискусія після того, що сталося, фокусувалася на здатності поліції захистити громадян; на необхідності покращення організації та фінансування програм інтеграції через збільшення кількості біженців та шукачів притулку; і на невикорінених, у тому числі насильницьких, аспектах сексистської поведінки чоловіків щодо жінок, — це була б, на мою думку, адекватна реакція.

А поки що для мене це виглядає, як blame shifting — перекладення відповідальності з поліції та груп гопників на всіх «понаєхавших». Низка політиків, ба навіть політичних партій, починаючи з пані Меркель (яка до недавнього часу гідно поводилася в дискусії щодо приймання сирійських біженців), і закінчуючи сумновідомою для України партії DieLinke, — зробили багато заяв, від поміркованих до відверто ксенофобних, намагаючись заробити на ситуації політичний капітал. Ось це дуже неприємно.

Якщо говорити про збільшення кількості шукачів притулку, тоді варто було б обговорювати, наскільки успішними й достатньо профінансованими є програми інтеграції. В контексті кельнського й інших інцидентів — продовження якісної та поінформованої дискусії слугувало би суспільному благу. Вона мала би конкретну й конструктивну мету, і всім зацікавленим принесла би тільки користь. А те, що відбувається зараз в інформаційному просторі, — приносить передовсім шкоду.

Тим більше дивує реакція російсько-українських ЗМІ, бо кельнський конфлікт напряму нас не зачепив. Однак у медіа, коментарях читачів, соцмережах чи не найчастіше бачу «дочекалася Європа», «хай вигрібає свою політкоректність і міфічну толерантність». Я розумію, звідки ноги ростуть, але як запобігати цій масовій мові ворожнечі…

Після багатьох років роботи з цієї темою, маю сказати: я не знаю. Хіба що роль освіти не можна применшити — бо два характерні моменти, які можна спостерігати, мають стосунок саме до освіти, чи то радше освіченості й способу мислення.

По-перше, те, що ми бачимо зараз у медіапросторі — це навіть не точка зору, а дискурс, понятійний каркас. Його підтримує те, що ксенофобські меседжі набагато легше сприймати й засвоювати, аніж зрозуміти, що ситуація є складнішою й неоднозначною. Значно більше обговорень, мовляв, ситуація проста: давайте просто перекриємо кордони, нікого не пропускаймо — і проблеми буде вирішено.

По-друге, такі коментарі — з невігластва. Ті, хто найбільш упевнено розмірковують про те, що саме треба робити з новим населенням Німеччини, часто знають найменше про те, що таке сучасна Німеччина. Найбільші невігласи найбільш упевненні.

Не хочу нікого образити. Але погляньмо на сучасну Російську Федерацію: там, як не сумно це визнавати, такий дискурс дуже органічно вплетений у загальний дискурс «русского міра». Він, з одного боку, європофобний у тому, що стосується європейських цінностей, з іншого боку — намагається представити Росію як рятівника «європейської цивілізації» в найбільш «традиційному», консервативно-ксенофобному (якщо не расистському) значенні. Тож у цьому контексті «зі своєю толєрантностью Гейропа дождалась» лунає достатньо природно.

Українські журналісти і блогери, поширюючи саме такі меседжі, фактично працюють відлунням російських ЗМІ й ретранслюють дискурс «русского міра» — при тому роблячи вигляд, що вони проти цього дискурсу. І якщо ця кричуща суперечність не є очевидною для багатьох людей — тоді я не дуже розумію, як запобігати мові ворожнечі.

Вимушені мігранти — хто вони?

Максе, ми з тобою були в Будапешті. І на місцевому вокзалі Келеті бачили кілька тисяч шукачів притулку. І зустріли дуже багатьох мам із дітками. Але були й «відсортовані» біженці — групи чоловіків із торбами, яких, знаєш, дуже зручно фотографувати, а потім показувати цю картинку як «навалу мусульман». Чи ти маєш статистику, хто частіше втікає? Чи справді це натовпи чоловіків, які кинули напризволяще своїх дітей, дружин, а самі лякають Європу, якщо озвучувати черговий страх стосовно біженців?

Наскільки я знаю, протягом останніх кількох десятиліть у світі серед біженців близько половини складають жінки — іноді дещо більше 50 %, іноді менше. До речі, це правило найчастіше не працює з Україною — у нас більшість, зазвичай, саме чоловіки-біженці. Так само, як і в країнах Євросоюзу частіше про захист просять чоловіки — хоча відмінність у відсотках незначна.

Слід розуміти, що людей переслідують за різними ознаками — етнічна належність, мова, релігійні сповідування, сексуальна орієнтація, політичні погляди, громадянство… А ще біженці війни, які опинилися в зоні бойових дій і не бажають приєднуватися до жодного збройного угруповання, просто хочуть жити.

До України все-таки потрапляють або ті, кому треба здолати довгу і важку подорож, щоби потрапити сюди, або з ближчих країн походження, передовсім ті, кого переслідують за політичні переконання. У цих країнах такими видами діяльності частіше займаються чоловіки, що відображається на демографічних даних. У цілому ж по світу гендерний баланс зміщений у бік жіноцтва: біженок у середньому стільки ж (дещо більше чи дещо менше, на відсоток-два), як чоловіків.

Назви, будь ласка, дві-три тенденції, які актуальні щодо вимушених мігрантів із Близького Сходу?

Ситуація докорінно не змінюється. Два важливих фактори, більше зі сфери дипломатії, ніж системних змін. Це спроба запровадження квот для прийняття біженців між країнами Європейського Союзу і взаємні домовленості із цього приводу. До слова, не найгірше вирішення питання, — але треба пам’ятати, що воно тимчасове.

А також перемовини між ЄС і Туреччиною, за результатами яких Євросоюз надасть допомогу в облаштуванні біженців, яких багато на турецькій території. До того Туреччині не вистачало ресурсів, а владі — почасти бажання, аби зробити потрібні кроки для адаптації. Тепер Європа обіцяє допомогти. Це позитивне зрушення. Але переважна більшість біженців із того регіону — це сирійці, бо на місці конфлікт триває.

Для порівняння. В Україні за неповні два роки конфлікту активні та масовані бойові дії відбувалися протягом менш як половини з цього часу. У Сирії — понад чотири з половиною роки триває постійна війна за участю багатьох сторін. Люди просто не можуть там жити, в цих абсолютно розорених війною регіонах. І активне втручання такої воєнної потуги, як Російська Федерація, на боці не найсильнішої, але однієї з найбрутальніших сторін, а саме військ Асада, звісно, погіршила ситуацію. Нічого дивного, що люди, які намагаються вижити, мають бажання звідти виїхати.

До Європи потрапляє більше друга хвиля цієї міграції — не із самої Сирії, а з країн, куди сирійські біженці прибули спершу. Наприклад, малесенький Ліван, який прийняв чи не більше біженців із Сирії, ніж весь Європейський Союз разом узятий, вже не може дати раду такій кількості людей. Інфраструктура цієї крихітної країни не спроможна витримати, і люди звідти мають рухатися далі. Те саме відбувається і в інших сусідніх країнах. Тож поки ситуація не зміниться в Сирії — не зміниться і в країнах прийому.

Про наслідки мови ворожнечі

Теракт у Стамбулі якось пов’язаний із переговорами Туреччини з ЄС щодо мігрантів?

Не думаю. Хоча теракт у Стамбулі — це, напевно, окрема тема для розмови. Однак слід зважати, що «Ісламська держава» (ISIS) дотепер була однією з найіннованційніших у пропаганді (не в хорошому розумінні, а в тому, що стосується ефективності, на жаль). І тепер, вочевидь, ІSIS намагається перехопити пальму першості в новітній історії в «Аль-Каїди» в застосуванні так званих неконвенційних методів ведення війни. Тобто саботажу, тероризму на території актуального чи потенційного супротивника із залученням несподіваних, але дуже реалістичних загроз.

Вони намагаються стати загрозою для тих, хто проживає на території своїх ворогів. ISIS хоче, щоб їх боялись. І, напевно, прагне, щоб і на мігрантів із Близького Сходу, й на місцевих мусульман в інших країнах реагували так, наче вони потенційні прихильники «Ісламської держави».

Як не дивно, але найперше від хвиль мігрантофобії, яка, виглядає, здіймається в Західній Європі, виграють найбільше навіть не європейські крайні праві, і навіть не їхній друг Володимир Путін (хоча вона й тих, і іншого тішить і грає їм на руку). Найбільше виграє «Ісламська держава». Тому що ISIS отримає нових рекрутів. Тому якщо імігранти або місцеві мусульмани, які живуть у європейській країні, будуть почуватися приниженими, упослідженими й дискримінованими, вважатимуть, що суспільство проти них, — вони почнуть роздумувати, чому б не приєднатися до лав «джихадистів»…

Коментар Наталі Міриманової, міжнародної експертки з конфліктології, Франція:

Як висвітлювати конфлікт? Усе залежить, яку нішу прагне зайняти медіа. Не забуваймо, що ЗМІ — це в першу чергу бізнес. Одначе дуже важливою є розробка етичних норм. ЗМІ визначає суспільство — чи суспільство визначає те, що транслює ЗМІ? І якщо немає об’єктивних ЗМІ, то спираймося на «позитивний порядок дня», те, що називають peace-journalism. Сьогодні ж мейнстрім у журналістиці — тут і зараз, нам потрібна картинка, кров, проблеми.

Слід також зважати, що окрім журналістики, є величезний імператив — питання національної безпеки. Але політичний устрій держави якраз і визначається, наскільки свобода слова є цінністю для держави. І де закінчується свобода слова й починається принцип «не нашкодь»? Якщо робити грубо — це пропаганда. Чи розумніше — і розвивати критичне мислення у своїх читачів, глядачів. Аналізувати «вкинуті меседжі», змусити аудиторію сумніватися, виправдовуватися, розізлитися — залежно від завдань редакції. А не тому, що так правильно чи неправильно для держави. Звісно, які терміни використовувати — це вибір журналіста. Але чим природніше для вас етичні норми, тим краще. Інакше помилитеся.

Фото авторки

Матеріал створено в рамках проекту «Діалог між представниками медіа України та Росії за участю колег з країн колишньої Югославії» за підтримки Благодійної організації «Комітет Медичної Допомоги в Закарпатті» та Європейського громадського форуму.