Володимир Рунець — кореспондент телеканалу «24», чиїми очима глядачі бачать війну з першого дня вторгнення в Україну російських військ. «Пройшов Іловайськ, Маріїнку, завершую документальний фільм про шахту Бутівка», — такі слова могли би бути його візитівкою. Автор короткометражного документальної стрічки про події в Широкиному, яку він пообіцяв надати для перегляду «Телекритиці».

Серед професійних якостей Володимира Рунця — гігабайти включень у прямому ефірі, впевнена англійська, досвід співпраці в Україні з європейським суспільним мовником.

У ці дні одесит Володимир Рунець перебуває в Нью-Йорку на запрошення Коледжу Моллой та Університету Нью-Хейвена. Для слухачів у США він підготував доповідь про воєнні події на сході України. Світлинами з-за океану журналіст регулярно ділиться зі своїми підписниками у Facebook.

А до цього дня на його сторінці можна було читати критичні відгуки про співпрацю українських воєнкорів і прес-офіцерів АТО. Володимир Рунець виступив одним із активістів журналістського протесту проти обмежень із боку керівництва штабу АТО на висвітлення і зйомку важливих подій на Донбасі.

«Я вже був вирішив, що годі їздити в АТО»

– Володимире, які ваші сподівання на зміни формату співпраці воєнкорів і прес-центру АТО після першого засідання робочої групи при Міноборони України?

– Головним підсумком стало те, що нас начебто почули. Ссподіваємося, що не повторимо практики інших ініціатив, які закінчуються створенням робочої групи. Бо створення робочої групи — це не вирішення проблеми.

На засіданні була присутня Оксана Гаврилюк (начальниця управління комунікації і преси Міноборони. — ТК), й вона пообіцяла, що зміни будуть. Там були присутні прес-офіцери, які мали їхати в прес-сектори найближчими днями. Ми ще раз нагадали, з якими проблемами стикаємося — зокрема, що ми маємо сьогодні до 18-ї знати, що знімати маємо завтра, коли події змінюються щогодини. Начебто нас почули, будуть говорити з Генштабом.

На засіданні був присутній і радник Генштабу. Він, коли почув про наші проблеми, був шокований. Я так розумію, його вперше поінформували про те, що справді відбувається під час висвітлення АТО. Побачимо — вони взяли таймаут поки що.

– Один із підсумків круглого столу щодо проблем у роботі з прес-офіцерами стало рішення про навчання українських воєнкорів. Ви б хотіли їх пройти?

– Звісно. Це міжнародні навчання, які проходять всі воєнкори з Європи та інших країн. Із таким сертифікатом наші кореспонденти зможуть висвітлювати події в гарячих точках і за кордоном.

Це дуже добре, що такі навчання будуть. Вчитися завжди є чого, незважаючи на досвід. Але група для навчання обмежена до ста осіб. Це дуже мало й проблеми не перекриє: лише від «ТСН» 30 осіб одночасно перебуває в зоні АТО. В них є група в кожному секторі.

Наш телеканал невеликий, і тому на схід завжди їздить одна група. В мене був напарник Артем Лисак. Зараз він пішов займатися іншою діяльністю. Прийшли новачки, які також намагатимуться їздити в зону АТО, щоб ми мінялися. Але все одно буде одна група. Тобто нам легше дві-три команди навчити, тобто десять людей. Але ж учасників для навчання з усіх телеканалів тільки сто.

Втім, можна обрати й інший курс. Наприклад, волонтер Аня Майборода проводить багато навчань для військових і вона завжди запрошує журналістів.

– Як ви стали одним із активістів журналістського флешмобу-протесту проти умов роботи журналістів на сході України?

– Це було на етапі, коли я хотів уже змінювати напрямок своєї роботи. Думав, що цей допис у фейсбуку і 20-хвилинний сюжет чи документальний мікрофільм про шахту Бутівка будуть останніми матеріалами на цю тему. Саме через те, що працювати доводиться якимось дивним чином.

Зараз подивимося, як складеться ситуація, чи підуть нам назустріч. Чи зрозуміють у Міністерстві оборони, у військовому керівництві, що ми не вороги своєї країни, чи дадуть нам працювати, висвітлювати події своєї країни так, щоб ми вигравали у цій війні.. Якщо «так», то я ще виконуватиму свої обов’язки.

Інакше не бачу сенсу. Я не бачу сенсу у власній країні їздити в багажнику й нелегально знімати те, що буде на користь Україні й за що мені тоді дякують і бійці, й керівництва військові, і всі інші.

«Інколи журналіст, який працює на місці,випереджує штаб АТО і прес-центр АТО»

– Розкажіть, будь ласка, про особливості роботи каналу «24» у висвітленні воєнних подій. Що вас цікавить насамперед?

– У нас щогодинні випуски. В мене не буває такого, що я сьогодні до 18-ї знатиму, що зніматиму завтра. Звісно, в нас є деякі теми, на які витрачається більше часу — інколи день, інколи тиждень можна виготовляти один матеріал. Але здебільшого це все одно оперативне інформування, прямі включення. Зараз одна з ключових тем — війна. Там гинуть люди і ми не можемо залишатися осторонь, нам треба оперативно висвітлювати. Інколи журналіст, який працює на місці, випереджує штаб АТО і прес-центр АТО. Ми маємо більше свіжої інформації, яка після того, як ми подаємо її в ефір, не подобається прес-центру.

– Які наслідки ви мали через це з боку прес-центру? Чи обмежували вони вашу роботу після таких випадків?

– Вони можуть її обмежувати й офіційно — як от позбавити акредитації, так і неофіційно. В мене були випадки, коли мені казали: «Ну, друже, ти не поїдеш, ти не проїдеш». Іде негласна вказівка на блокпости. Тоді ми їдемо в інший сектор, працюємо з іншими підрозділами, знімаємо інших військових.

Так у мене було з місяць тому в секторі М. Ну не сподобалася інформація, яку ми оприлюднили про кількість жертв. Але ж це моя робота.

– Які джерела інформації використовуєте під час підготовки матеріалів на військову тематику?

– Ми завжди намагаємося брати інформацію з першоджерел. Інколи ми беремо інформацію від вояків, які просять не розкривати джерел цієї інформації. Інколи в нас є час її перевіряти, й ми це робимо, ми їдемо у шпиталь перевірити кількість поранених чи в морг перевірити кількість загиблих, а інколи немає часу, й тоді ми кажемо, що в нас не було можливості перевіряти цю інформацію.

– В одному з ваших матеріалів із Бутівки ви згадуєте, що у вас під час прямого включення полетів фугас — терористи зреагували на світло. Які подібні інциденти з вами траплялися ще?

– Та інцидентів було багато…

У Бутівці того дня ми мали привітати з передової країну з Днем Незалежності. Включення мало бути довшим: ми хотіли, щоб бійці передавали вітання родинам, якісь святкові звернення зробили. Для них це важливо. Військові деколи забувають, що країна на них дивиться, що вони потрібні цій країні. Те включення було насправді важливим і його дивилися люди, як ми побачили по рейтингах.

Але ж завжди на війні є ризик. Навіть якщо б тієї лампи не було, то де гарантія, що з того боку б нас у тепловізор не побачили б і не стрельнули.

За два роки ми вже звикли до обстрілів і до несподіванок. Наприклад, я вилетів із Донецького аеропорту останнім літаком на Київ, а наступного дня його захопили.

– Тобто, події на сході України ви висвітлюєте від самого початку війни?

– Для мене АТО почалося в Слов'янську. Я ніколи не думав, що стану воєнкором, хоча досвід такої роботи в мене був — я працював на окупованих територіях у складі знімальної групи однієї з європейських телекомпаній (Назву Володимир не уточнює за умовами контракту з каналом «24». — ТК). Але тим не менше, АТО почалося для нас у Слов’янську, коли ми зрозуміли, що Cлов'янськ у кільці. А ми на той час перебували в Донецьку…

Я думав, що в моєму житті гіршого за Майдан нічого не буде. Там було страшне, там люди гинули за європейські цінності. Я думав, що все — нація вже пережила свою трагедію й ми вже змінимося. І тут починаються події на сході, мітинги проукраїнські, які переходять у проросійські, оці побиття постійні. Ми все це знімали, переживали все це, через себе пропускали.

І от для мене АТО почалася в Слов’янську, коли через «гради» ми не могли виїхати, водій автобуса буквально маневрував посеред тих ракет.

– Чи шкодували в цей момент, що поїхали туди?

– Ні. Краще шкодувати про те, що чогось не зробив.

Може, це трохи пафосно, але ми всі розуміємо, що живемо в час, коли твориться історія. Ще до перших бойових дій ми намагалися вести просвітницьку діяльність і намагалися пояснити людям, які виходять із плакатами «Путин! Введи войска!», що такі акції нічим добрим не закінчаться, що буде війна, а війна не буває чорно-білою й пухнастою чи рожевою, як зефір. Було дуже морально складно працювати. Вже тоді відчувалося, що Донбас, напевне, не буде українським.

– А подальші поїздки в зону АТО були завданням редакції чи вашою власною ініціативою?

– У мене спитали: «Ти будеш їздити в АТО?». Я відповів: «Звичайно, буду. Це робота журналіста їздити й висвітлювати важливі події». І ми їздили й висвітлювали. Не заради сенсацій. Моє завдання — показати, які ситуації в кожного солдата в окопі — щодня, щогодини, щохвилини.

Ми маємо приїхати й пережити те, що переживає солдат, який стоїть на позиції, чи мешканець прифронтової зони.

Навіть якщо ми бачимо, що сюжет повністю складено зі стрілянини, з таких драматичних кадрів, то й це навіть на 10 % не показує, що переживають люди, які перебувають у тій зоні.

– Чи правду кажуть, що бути там не так страшно, як на це дивитися?

– Ні, неправду. Не бояться тільки дурні. По-перше, ти розумієш, що біля тебе є люди, за яких ти відповідаєш. Це знімальна група, це оператор, це водій. Це живі люди, в них є сім’ї й діти.

В полі лише від мене залежить, поїдемо ми туди чи не поїдемо. Ми можемо під’їхати максимально близько, подивитися, розвернутися й поїхати. Але ж це колегіальне рішення: «Їдемо?» . «Їдемо!». І всі разом їдуть. Окрім камери в нас немає зброї, ми розуміємо, що можемо повернутися каліками або не повернутися. Так щоб це було якось драматично-поетично, то ні. Це просто страх.

– Яких заходів безпеки може вжити знімальна група, наприклад, під час обстрілу в Бутівці?

– Там дуже часто гинуть люди. Напевне, після Донецького аеропорту це найнебезпечніша точка в зоні АТО, про яку ми знаємо.

Перше правило — слухатися солдата, який віддає за тебе життя. В солдатів це просто в крові: захистити цивільних, потім себе і своїх побратимів. Тому дуже відповідально треба ставитися до своєї поведінки на фронті.

Важливо дотримуватися правил безпеки разом із усіма. Наприклад, під час хаотичних обстрілів треба вибігти з машини, лягти на землю й не вставати, доки артобстріл не припиниться.

– Тільки як це можна витримати?

– Про страх у такі моменти не думаєш. Думки якісь ідіотські: «Приїду в Київ, треба кран поремонтувати в квартирі, треба дознімать тему». Ти розумієш: те, що ти лежиш на землі, тебе не врятує, це твої 50 на 50: прилетить — не прилетить. А якщо встанеш, точно загинеш. Ти намагаєшся думати про щось високе, молитися, але про таке чогось не думається.

«Наші військові вибороли своє право зустрічати День Незалежності в капцях»

– Ви на День Незалежності перебували на сході України. Це, мабуть, перше свято у вашому житті, яке пройшло під кулями. Яким був цей день?

– Цього року була дуже велика дискусія щодо того, потрібен парад чи не потрібен. І ми хотіли також спитати у хлопців (військових. — ТК), що вони про це думають, чи потрібен цей парад під час бойових дій, чи потрібно на це витрачати кошти, коли в декого з них досі немає форми.

Але коли ми туди приїхали, все це стало настільки неважливим... Стало важливо, що вони, слава богу, всі живі, що той день був більш-менш тихий, що нікого не поранено, що ми змогли випити з ними чаю. Ми хотіли привезти з собою кілька пляшок шампанського, випити по 30 чи 40 грамів. Але командир сказав: «Сухий закон є сухий закон». Тож ми випили чаю, повечеряли з ними, познімали трохи, просто поспілкувалися.

У всьому цьому є дуже значна особливість: ти завжди бачиш набагато більше, ніж ти можеш розповісти в одній телевізійній історії, чи в сюжеті, чи в прямому включенні. Це навіть не 1 %. Ти розповідаєш завжди про те, що цікаво побачити людям у новинах, а там же тисячі життів справжніх, реальних людей, які переживають ту війну там!

– Чи почувалися 24 серпня українські військові святково?

– «Параду» тут не було.

Саша Моторний (журналіст «ТСН» каналу «1+1». — ТК) торкався, здається, на круглому столі цього питання, коли Міністерство оборони зробило зауваження, що в нього в сюжеті бійці були в капцях, не по формі, не за уставом.

Ці люди під обстрілами 24 години на добу. Коли я до них приїжджаю, мені байдуже, що вони брудні, що в них немає води, мені добре від того, що мені є кого обійняти, кому потиснути руку, що вони всі живі, що вони дихають, сміються, в них є якісь жарти.

Але в їхніх очах, навіть коли все добре, втома. І той день, День Незалежності, був такий самий, як і всі інші дні — відчувалася більше втома. І змушувати їх одягатися якось по уставу перед тим, як вмикаєш камеру, — це викривлення, ми хочемо показати, що це люди. І в штабі мають розуміти, що зрештою це люди, які сидять під обстрілами, вони не на параді. Вони гарно виглядають, вони в гарній спортивній формі, в доброму бойовому дусі, але якщо вони цілу ніч сиділи в окопах і по них стріляли, то треба розуміти, що вони можуть бути і в капцях, вони собі вибороли це право.

«Героя мого фільму вбило 120-ю міною»

– Розкажіть, будь ласка, про ваш 20-хвилинний фільм на тему Бутівки.

– Це просто шматок війни, історія про те, як трансформується особистість звичайної людини. В нас воюють програмісти, письменники, інженери, будівельники… В Україні ж не було професійної армії, й на початку бойових дій на сході України були мобілізовані хлопці, які не мали військового фаху. Фільм про те, як вони змінилися, коли вони побачили війну, що вони про неї думають.

В межах 20 хвилин ми не можемо розповісти всього детально, але отакі їхні фрази, натяки, я думаю, підкажуть глядачу, що саме вони відчувають і як вони це бачать своїми очима. Він уже майже готовий і, сподіваюся, найближчим часом вийде в ефір.

Події розгортаються в шахті Бутівка. Ми кілька разів приїздили туди, щоби теж пережити все те, що й солдати. Один із них просив нас його не показувати. Сепаратисти опублікували його дані на сайті «Трибунал» як «карателя», і його дівчина дуже переживала. Там публікуються світлини й детальна інформація про українських військових і їхні родини — адреси, телефони...

Цей молодий хлопчина з Грузії, нещодавно отримав українське громадянство. А коли ми вдруге приїхали дознімати, він уже загинув, його вбило 120-ю міною. Тепер уже я просто маю право, а змушений зробити цей фільм про нього і його товаришів.

– Ким був цей юнак?

– Він працював кухарем у ресторані в Дніпропетровську, в нього була наречена. Якщо я не помиляюсь, йому було 23 роки. Він був патріотом, дай Бог, щоби українці мали такі ж почуття до нашої країни, як той хлопець, який віддав за неї життя.

– Хто виступив оператором стрічки?

– Мій колега Олександр Тупік.

«Часу писати текст для прямих включень немає»

– Які умови воєнних відряджень на телеканалі «24»? Чи надає канал страховку групі, які їде туди?

– У нас є всі заходи безпеки: в нас є бронежилети хорошого класу, в нас є найвищого класу каски, в нас є натовські аптечки і все необхідне для того, щоби працювати в зоні АТО.

– Чи надають вам страховку?

– Я не можу розголошувати конфіденційну інформацію.

– Чи передбачені для таких відряджень додаткові кошти?

– Я підписував контракт із каналом.Якщо ви поставите питання, чи заробляю я більше грошей у зоні АТО, то ні. В мене однакова зарплата і в Києві, і в зоні АТО.

– Скільки у вас часу на підготовку сюжету?

– Інколи година, інколи 40 хвилин, інколи три години.

Тут багато показників, які треба враховувати. Треба враховувати, що в зоні АТО немає вільного доступу до інтернету, а тобі треба переграти дуже велику кількість відео. Більше того, дуже великий час займає те, що ми переглядаємо відео завжди, і по телефону я координую режисера монтажу тут у Києві: які плани брати, яких не брати, щоб ми не засвітили позиції.

Ми намагаємося не робити критичних помилок. Навіть попри те, я вже казав, що інколи це абсурдна вимога, бо безпілотники бачать усе. Але ми погоджуємося на це, переглядаємо відеоряд повністю, інколи з солдатами, й командир позицій каже: «Оце показуйте, оцього не показуйте або зробіть із цим що-небудь, аби видно не було». Все залежить від того, наскільки тривалий сюжет, наскільки хороший інтернет, наскільки швидко ми можемо дістатися туди, де є можливість просто сісти й написати текст.

В годину можемо вкластися, якщо беремо просто підготовку тексту без технічного монтажу тощо. Включення завжди оперативніші, тут писати ніколи — одразу стаєш і розповідаєш про все в прямому ефірі.

«Совковість інколи й заважає

перемогти в інформаційній війні»

– Які важливі теми насамперед перешкоджає висвітлювати прес-служба АТО й представники Міноборони?

– Вони не забороняють знімати нам конкретні теми, але через те, що ми стикаємося з обмеженням руху, через те, що ми маємо повідомляти про свій маршрут, я підозрюю, що деколи їм невигідно, щоби знімальна група опинилася в тому чи іншому населеному пункті… Може, там фури йдуть із контрабандою на Донецьк чи Луганськ, може, ще якісь нехороші речі.

Інколи буває таке, що солдати не дуже добре поводяться. Знову-таки, це проблема офіцерів, бо дисципліну солдатів вони мають контролювати. Напевне, це не подобається Міністерству оборони, але ж ми маємо показувати реалії. Всі наші військові для нас герої, але якщо є проблема, ми маємо про неї говорити.

– Чи згодні ви зі спостереженнями документалістівстосовно того, що Генштаб і Міноборони намагаються приховати справжній стан речей в армії?

– Так, вони дуже не люблять, коли ми показуємо солдатів у капцях, бо якість і кількість того взуття, яке видає Міністерство оборони, заслуговує окремої теми. Одна справа —  видати таке взуття солдату, який сидить у частині й марширує по плацу. А якщо побігати два дні по тих вибоїнах і вирвах, які в зоні АТО, інколи через два тижні взуття вже немає, солдат босий. І тоді знову на допомогу приходять волонтери.

Це не волонтери в нас, це постачальники. Волонтери — це ті, хто їздить у магазин бабці за її гроші продуктів купити, а в нас на сході це постачальники. Не було б волонтерів — не було б війни, ми б уже давно програли й Путін був би вже в Києві.

Вони (чиновники військових відомств. — ТК) справді цього не люблять — уваги до того, що є й чого нема. Інколи, я так розумію, вимога не знімати техніку звучить не тому, що це якась заборонена або секретна техніка, а тому, що ця техніка за царя Гороха була зроблена, і може вже давно списана, але вона на передку. В нас дуже люблять хизуватися: «Відремонтували багато одиниць! Зробили! Купили!». Де вся та техніка на передовій, яку «купили»?

– Які факти щодо стану української армії вам запам’яталися найбільше?

– Дуже вразив Краматорськ у період захоплення військових частин на початку війни… Наші військові були хто в шортах, хто в спортивних штанях, хто в чому. Шок, тоді відчувалося, що, напевне, ми програли, й ми ніколи не дійдемо до того рівня, який є зараз.

Вражало й меню наших солдат. Вони моляться, коли волонтери привозять польські сухпаї, дякують, що Польща перейшла в НАТО, в них тепер натовські сухпаї, а волонтери їх передають. Такі паї ще можна їсти. Єдине, що шоколадки виймають — може, поляки самі виймають, бо їм шкода, або, може, наші десь виймають. А ті сухпаї, які приходять від Міноборони, їстівними назвати дуже важко.

– Не можу не погодитися, як, напевне, й решта читачів блогу Майкла Щура. Часто на його світлинах із їдальні найапетитнішою є церата на столі. Але наскільки часто про свої проблеми відверто говорять самі солдати?

– Самодурства, як і совковості,в армії не бракує. Совкові офіцери так і залишилися совковими. Починаючи з того, що вони в мережі «Вконтакте» переписуються зі своїми однокурсниками про те, що «ми вас уб’єм», чи закликають зустрітися «десь там на рову».

Оця совковість інколи й заважає перемогти в інформаційній війні. Вже мали б її позбутися, вже створили Міністерство інформаційної політики, вже воно б мало якось розрулити…

Інколи тобі навіть не треба для ефіру якогось відео. Інколи ти приїжджаєш, кажеш: «Хлопці, давайте ми познімаємо й не будемо цього показувати. Я можу включитися в прямий ефір і просто про якісь події розповісти сам, без відеоряду, якщо це якийсь секретний об’єкт. Пройшов Іловайськ, ви тепер всі просите відео, де воно, його немає, туди не пустили. Маріїнка, туди не пустили!»…

Іноді просто важливо для того, аби відео з війни було в тебе в архіві, для хроніки. Вони самі просять, я завжди залишаю свій телефон особистий, редакція ніколи не була проти, щоб ми вирізали комусь із бійців шматочок відео, де він щось розповідає або щось робить. Нам не шкода, неважко, це ж для хроніки, для сім’ї, може, для дітей-онуків…

Фото Максима Лісового