Учасниками дискусії стали партнер агентства pro.mova Євген Глібовицький, виконавчий продюсер телеканалу Ukraine Today Тетяна Пушнова та радник міністра інформаційної політики Іветта Делікатна.

«Сьогодні традиційні та нові медіа часто стають не способом вирішення проблеми, а навпаки, самі перетворюються на проблему, — розпочала обговорення модераторка дискусії, шеф-редактор «Телекритики» Наталя Лигачова. — По-перше, це пов’язано з пропагандою, яка наявна в деяких ЗМІ — вона має здатність швидше впливати на аудиторію, ніж інформація. Крім того, останні події, зокрема 31 серпня, показали, що самі журналісти можуть провокувати істерію в суспільстві. Замість підштовхувати аудиторію до пошуку конструктиву, вони в гонитві за рейтингами поляризують суспільство».

Одна з причин такої ситуації — недостатній професійний рівень журналістів та редакторів, що часто не відповідає масштабу проблем, які треба вирішувати, вважає пані Лигачова. Так, не лише українські, але й іноземні медіа стикнулися з необхідністю висвітлити таке складне питання, як міграційна криза в Європі. А вітчизняні ЗМІ не змогли організувати змістовної дискусії щодо надактуального для українців питання — децентралізації влади.

Наталя Лигачова

Проте ще серйозніша проблема — це олігархізовані ЗМІ й відсутність конкурентного медіаринку, який би орієнтувався на запит аудиторії, а не на медіавласника. «Ми дійшли до стану, коли можемо узагальнити модель, у якій опинились — у нас майже не лишилося комерційних медіа, оскільки вони виходять із ринку реклами й заходять у ринок політичних впливів, — зазначив Євген Глібовицький. — На жаль, сьогодні ЗМІ не підзвітні своїй аудиторії, як це мало би бути, а підзвітні лише своєму власнику». Щоби покласти край такій ситуації, слід розвивати комерційні ЗМІ — тобто такі, що приноситимуть достатні прибутки від реклами та передплати, вважає пан Глібовицький.

Іветта Делікатна

Іветта Делікатна розповіла, які кроки планує зробити Міністерство інформаційної політики, щоби сприяти незалежності колективів ЗМІ від їхніх власників: «До кінця року ми би хотіли зробити зміни в законодавстві, щоби збільшити квоту журналістів у редакційних радах (комерційних телерадіокомпаній. — MS). Сьогодні редрада формується за принципом: 50 % журналістів колективу, 50 % — власники й топ-менеджмент. Ми хочемо зробити 75 % і 25 %, де 75 % — це журналістський колектив. Це дозволить журналістам почуватися більш захищеними».

«Насправді в будь-якій країні світу — розвиненій чи ні — медіа залежні від трьох факторів: це бізнес, пропаганда і людський фактор, і наша країна не виняток, — зазначила Тетяна Пушнова. — Порятунок у тому, що медіа хочуть бути бізнесом — прагнуть бути незалежними. Але в цьому й біда — заради рейтингів вони готові не виконувати своїх функцій. А якраз одна з функцій — синхронізація диверсифікованих кіл суспільства. Замість цієї синхронізації, ЗМІ можуть розпалювати ворожнечу, аби здобути рейтинг».

Тетяна Пушнова, Євген Глібовицький

Наталя Лигачова погодилася з тим, що комерціалізація, з одного боку, приносить конкретному ЗМІ більше свободи, але, з іншого боку, становить загрозу для соціально відповідальної журналістики, зокрема, продукує такий контент, який називають інфотейнментом. Учасники дискусії по-різному ставляться до цього явища. Євген Глібовицький назвав інфотейнмент «раковою пухлиною», яку фактично неможливо викорінити зі ЗМІ. Щоби зменшити його популярність, потрібно виховувати іншого глядача/читача, який мав би критичне мислення, вважає він: «Для того, щоб інфотейнмент не був шкідливим, має бути суперсуб’єктне суспільство — а для цього, зокрема, потрібна освітня реформа, яка б виховувала це критичне мислення вже в дітей».

Інфотейнмент — не таке вже й зло, переконана пані Пушнова. Вона зауважила, що в сучасному медіабізнесі розважальний контент лишається ефективним способом підвищити рейтинг, однак головне, щоби ЗМІ не формували весь свій контент лише таким чином: «Зараз потрібно, щоби ті телеканали, які занадто вдарилися в інфотейнмент, повернулися до консервативних методів. З іншого боку, треба трохи розворушити і зробити привабливішими зародки суспільного телебачення, які в нас є».

Про суспільне телебачення учасники дискусії згадували не раз — і наголошували, що потрібно багато кроків, аби українське суспільне мовлення сягнуло рівня вдалих європейських зразків: коли воно не залежатиме від жодних політичних факторів і громадяни справді відчують його своїм.

«Суспільне мовлення лише починає зароджуватися. Думаю, що в парламенті жодна політична сила насправді або не хоче суспільного мовлення, або не розуміє, що це», — сказав Євген Глібовицький. Він наголосив, що суспільне мовлення має бути своєрідним еталоном дотримання журналістських стандартів, куди глядач може перемкнутися в будь-який момент і «звірити» висвітлення певних тем — наразі український глядач не має такого джерела якісних новин. «Ми маємо розуміти, що суспільне — це мовлення не для всіх, а для меншин, для упосліджених. І найбільш упослідженою меншиною в нас є середній клас», — зазначив Євген Глібовицький.

Інформаційні бульбашки

Як зауважила Наталя Лигачова, ще нещодавно всі погоджувалися з тим, що радянська модель медіа, яка повідомляє аудиторії набір смислів, є неправильною — запотребуваною є більша кількість плюралістичної інформації, яку глядач сам проаналізує: «Але зараз, у поляризованому світі, постає питання: можливо, все ж таки смисли потрібні. І якщо так, то яким смислам вірити? Тим, що повідомляють олігархізовані ЗМІ? Чи суспільні медіа, соцмережі?»

Учасники дискусії погодилися, що нині спостерігається криза довіри до медіа. В результаті постає ситуація, коли громадяни вірять більше не тій інформації, що продукується інституціями — чи то ЗМІ, чи то органами влади, а тій, яка йде від конкретних осіб. Про це яскраво свідчить популярність окремих лідерів у думок у Фейсбуку. Соціальні мережі в Україні є значно медійнішими, ніж в інших країнах — активні користувачі соцмереж тут діляться великою кількістю політичних новин, але при цьому здебільшого читають акаунти тих людей, думки яких збігаються з їхніми поглядами. «Таким чином ми утворюємо бульбашку одноманітності навколо себе, ми атомізуємось, і в нас складається враження, що всі думають так, як ми», — вважає Євген Глібовицький. Він зазначає, що наразі українці роблять із медіа те саме, що й із іншими сферами, які не працюють (персональна безпека, медицина) — створюють паралельні інституції. «З’являється новий тип медіа, який можна назвати “ком’юніті медіа”, вони підзвітні певній нішевій аудиторії чи вузькій громаді, існують за рахунок фандрейзингу», — каже він.

Щоб донести свої меседжі, органи влади можуть використовувати нові способи, зауважила Іветта Делікатна. Прикладом може слугувати новий проект Арсенія Яценюка — «10 хвилин із прем’єр-міністром», що буде виходити на декількох каналах. «Такий прямий спосіб донесення своїх меседжів зручний, оскільки тут представники влади можуть бути впевнені, що їхні слова не буде перекручено чи інтерпретовано в довільний спосіб», — зауважила пані Делікатна.

Тетяна Пушнова вважає, що журналісти в своїй роботі мають максимально зменшити вплив особистого — людського фактору, який може викривити зміст інформації. Вона навела приклад редакції Ukraine Today, яка працює для іноземних аудиторій: «Як українці мені хочеться заявляти про свою позицію — що Україна найкраща країна у світі, що я хочу, щоб ми перемогли… Це і є людський фактор. Щоб позбутися його, ми зробили так, що редакція складається не з українців — і ці журналісти знають, як подати інформацію, щоб було зрозуміло іноземним аудиторіям. Наприклад, ми не вживаємо слова “терористи” відносно бойовиків на Донбасі, хоча особисто я вважаю їх терористами. Але ж є професійні стандарти».

Суспільне мовлення, в свою чергу, має достукатися до всіх громадян (адже не всі сидять у тому ж Фейсбуку) і, як зазначили учасники дискусії, доносити не лише цікаву інформацію — але й потрібну, яка далеко не завжди є цікавою, а також  не завжди збігається із їхньою думкою.

Нагадаємо, що напередодні Давоського форуму «Телекритика» провела опитування комунікаційних та медійних експертів, поставивши їм питання: як зміняться світові та українські медіа через п’ять років.

Фото Максима Поліщука