Святкувати 8 березня чи ні — в цьому питанні погляди українок та українців різняться. Частина вважає, що його необхідно позбутися, як було зроблено із 23 лютого. Інша частина переконана, що жіночий день має відзначатися — бодай раз на рік. Мабуть, у перших несприйняття виникає через радянський присмак цієї дати й дещо викривлене розуміння її суті. Із цього приводу влучно висловилася Катерина Левченко, президент Міжнародного центру прав жінок «ЛаСтрада», під час «Конференції з питань насильства щодо жінок та гендерних стереотипів у ЗМІ», організованої Офісом Ради Європи в Україні. «8 березня — це не день, коли чоловіки раз на рік миють посуд, а жінки чекають від них квітів. Це зовсім інший день, коли жінки говорять про свої права», — наголосила вона. Справді, Міжнародний жіночий день від початку був днем протесту проти дискримінації жінок. Його історію пов’язують із демонстрацією в Нью-Йорку 8 березня 1857 року, коли робітниці текстильної фабрики вимагали рівної зарплати із чоловіками й покращення умов праці.

Учасники згаданої конференції, яка нещодавно відбулася в Києві, закликали журналістів активніше висвітлювати гендерну проблематику, залучаючи при цьому коментарі фахівців. Скаржилися, що таких матеріалів мало. Проте гендерна проблематика постає в кожному журналістському матеріалі — найчастіше автор і не підозрює про це. Адже не обов’язково писати про нерівні права жінок і чоловіків, достатньо подивитися, наскільки ця рівність дотримується в ЗМІ. Й тут ситуація неоптимістична. Баланс не дотримується — цей феномен отримав назву «невидимість жінки у медіа». Отже, про що йдеться?

Герої та експерти публікацій і сюжетів — переважно чоловіки. Про це регулярно свідчать моніторинги різних організацій. Зокрема, моніторинг Академії української преси та моніторинг Інституту масової інформації. Згідно з останнім, жінки виступають героїнями лише в кожному четвертому матеріалі, а експертками — лише в кожному п’ятому. Жінки коментують побутові теми, тему моди й краси, сім’ї та дітей, рідше освіту та медицину. «Серйозні» теми — на кшталт політики чи економіки — царина чоловіків. Коли ж фахівці цікавились у журналістів, у чому причини такої дискримінації, ті відповідали, що іноді й намагаються знайти більше експерток, але в багатьох сферах це складно зробити. Недопредставленість жінок на топ-посадах справді існує, з іншого боку, далеко не завжди журналісти взагалі замислюються над гендерним балансом. Факт лишається таким: голос жінки в медіа представлений рідше, ніж чоловіка — і це попри те, що половина аудиторії — саме жінки.

Мати, берегиня. Саме в цих ролях та образах найчастіше виступає жінка у ЗМІ. Цікаво, що деякі науковці називають образ Українки-Берегині штучно створеним. Так, дослідниця Оксана Кісь зазначає: на тлі практично повної відсутності ґрунтовних етнографічних досліджень становища жінок в минулому, з’явилися науково-популярні публікації, які легітимізували цей образ у суспільному дискурсі. «Подвійна шкода, що її завдають жіночій свідомості подібні тексти, полягає в тому, що вони, з одного боку, репродукують консервативні гендерні стереотипи з характерним прикріпленням жінки виключно до приватної сфери (сім’ї, дому), з іншого ж — під гаслом “відродження традиції” насаджують штучну модель жіночої ідентифікації, що насправді має небагато спільного з українською минувшиною», — пише вона. Українські журналісти постійно посилюють цей стереотип, акцентуючи увагу саме на сімейному статусі жінки.

Культ зовнішності та одягу. Як уже було сказано, жінки найчастіше є героїнями матеріалів про красу та моду. Є ще й інша тенденція — тема моди й краси недоречно вплітається в повідомлення іншої тематики, якщо в них героїня жінка. Йдеться, наприклад, про політику. Як засвідчують експерти ІМІ, жінки-політики скаржаться, що журналісти акцентують увагу не на їхніх професійних якостях, а лише на тому, в якому магазині вони купували свій одяг. Яскравий приклад — заголовки на кшталт «Гонтарєва прийшла на Давоський саміт в уггі та діловому костюмі». «Очевидно, що голову Нацбанку потрібно оцінювати не за уггі та одяг, а за її професійні якості», — підкреслює Оксана Романюк, виконавчий директор ІМІ.

Директор чи директорка. Невидимість жінки у ЗМІ проявляється не лише в малому відсотку експерток та героїнь, а й у лексичній невидимості. Серед українських журналістів непопулярні фемінітиви — словотвірні форми, які вказують на приналежність до жіночої статі. Фактично це один із лінгвістичних прийомів забезпечення гендерної рівності. 

Сексистська реклама. Це складне явище, яке потребує окремого розгляду. Сексистська реклама — це такі повідомлення, в яких міститься дискримінація за ознакою статті — тобто обмеження прав та/або надання привілеїв особі чи групі у будь-якій сфері на підставі їхньої статі, а не особистих рис чи вчинків. В українській рекламі переважає дискримінація жінок. Проявом сексизму, наприклад, є реклами, коли оголена жінка не має ніякого відношення до рекламованого продукту. Це можна побачити в рекламі різних товарів: автомобілів, годинників, алкогольних напоїв і дуже часто — будівельних матеріалів.

Джерело: Міжнародний центр прав жінок ЛаСтрада

Соціально відповідальні маркетологи та рекламісти борються з цим явищем. Так, було створено Індустріальний гендерний комітет із реклами, який розглядає скарги на дискримінаційну рекламу та на підставі стандарту визначає, чи є реклама дискримінаційною, після чого вживає заходів щодо запобігання її поширення.

Які наслідки для суспільства має описана медійна ситуація? По-перше, в жінки (в першу чергу навіть дівчинки) може сформуватися почуття меншовартості, оскільки вона бачить кількісне переважання чоловіків на екранах та сторінках видань. У хлопчика, а згодом чоловіка може відповідно формуватися зверхнє ставлення до жінки, особливо після споглядання реклами, де жінка часто позиціонується як об’єкт, а не суб’єкт. На цю тему цікаво висловився Андреас вон Бекерат, Надзвичайний і Повноважний Посол Королівства Швеція в Україні, який виступав у Києві на конференції. Він розповів, що має двох дітей, 8-річного сина і 10-річну дочку, і мріє, щоб вони виросли в суспільстві рівних прав і рівних можливостей. «Згідно зі статистичними даними, я розумію, що в мого сина більше можливостей бути успішнішим та реалізованим, аніж у доньки, — сказав він. — З повідомлень ЗМІ я читаю, що від жінки очікують, аби вона була красивою, добре ставилася до дітей. Від чоловіка — щоб він був сильним та мужнім. Я не проти, якщо син чи дочка оберуть такий шлях. Але я проти, щоб це було рішенням, яке нав'язує суспільство».

Гендерні стереотипи та сексистська реклама можуть впливати на збільшення насильства щодо жінок. Під час конференції експерти закликали журналістів, навпаки, допомогти у зменшенні насилля. Зокрема, була представлена Стамбульська конвенція Ради Європи про запобігання насильства щодо жінок і домашнього насильства та боротьбу з цими явищами. Конвенція не була ратифікована в Україні, оскільки необхідно впровадити її положення у національне законодавство, зокрема криміналізувати низку статей. Конвенція також передбачає забезпечення належного і достовірного висвітлення у медіа різних форм насильства щодо жінок.

«Журналісти, ми потребуємо вашої фахової допомоги — необхідно, щоб у суспільстві всі зрозуміли, що насильство не є приватною справою», — зазначила Наталія Федорович, директорка Департаменту з сімейної, гендерної політики та протидії торгівлі людьми Міністерства соціальної політики України. Вона нагадала, що понад 75% жертв домашнього насильства не звертаються по допомогу.

Замало висвітлювати тему насильства — важливо ще і як її висвітлювати. Всі добре пам’ятають історію Оксани Макар та Врадіївку, але наскільки професійним було висвітлення цих злочинів у ЗМІ? Адже начебто привертаючи увагу до певної проблеми, журналісти своїми ж матеріалами можуть сприяти посиленню гендерних стереотипів. І це притаманно не лише українським ЗМІ — відомі світові видання теж припускаються помилок. Показовою є історія New York Times, яка опублікувала статтю авторства Джеймса МакКінлі про групове зґвалтування 11-річної дівчинки в маленькому техаському місті. МакКінлі писав, що мешканці міста не могли зрозуміти «Як їхні хлопці могли в це потрапити?». Перша особа, яку цитує автор статті, каже: «Цим хлопцям доведеться жити з цим до кінця життя». Про жертву майже нічого не сказано. Газету розкритикували через таке висвітлення. Через деякий час видання виправилось і висвітлило історію по-новому — цього разу окрім підпису МакКінлі з'явився ще один: Еріка Ґуд. У центрі історії вже була дівчинка та її незаможна сім’я. Розповідалося про особисті якості дівчинки — вона була розумною й веселою, швидко розвивалася фізично, але на її ліжку ще лежало повно м'яких іграшок. Ракурс розповіді та додаткові деталі відразу змінили сприйняття історії. Про цей випадок розповідала журналістка Меган Камерік, на лекції TEDx. Вона зазначила — моніторинг медіа дійшов висновку: історії, що їх розповідають кореспонденти-жінки, частіше розвінчують стереотипи, ніж ті, що написані чоловіками.

Цікаво, що ключовий момент у випадку з New York Times — це осуд з боку громадськості. Чи звертає увагу українська аудиторія на гендерні стереотипи у ЗМІ? Їх можна побачити не лише в кожному виданні, але часто почути з вуст телеведучих у програмах. Під час конференції лунала думка, що важлива медіаграмотність аудиторії, яка би помічала непрофесійне висвітлення та реагувала б на нього. Виходить, маємо взаємопов’язаний процес, коли просвітою аудиторії повинні займатися журналісти, які самі перебувають під впливом стереотипів.

Утім, експерти вважають, що виходом із ситуації має бути тісна співпраця ЗМІ з профільними громадськими організаціями, в тому числі й тими, які захищають права жінок. Інші рекомендації для медійників — регулярно брати участь у навчальних семінарах із питань гендерної нерівності та дискримінації, редакціям також радять запроваджувати внутрішньо-редакційній гендерний моніторинг. Нещодавно було видано посібник для медійників із питань гендерної рівності та засновано сайт «Повага», спрямований на протидію сексизму в ЗМІ.