Журналістські стандарти в умовах збройного конфлікту — одна з найбільш актуальних тем для українського медіасередовища. Суспільство не було готове до нинішніх подій, не були готові й журналісти — тому етичні дилеми редакції та кореспонденти часто вирішують шляхом навчання на власних помилках. За час збройного протистояння на Донбасі журналісти виробили для себе певні правила, які, проте, далеко не єдині для всіх. Це засвідчив круглий стіл «Стандарти журналістської діяльності під час конфлікту», який організували Координатор проектів ОБСЄ в Україні, ГО «Телекритика» та Комісія з журналістської етики.

«Щоб “відключити” емоції, варто уявити себе іноземним кореспондентом»

Коли журналіст висвітлює війну у власній країні, ким він є в першу чергу — громадянином чи журналістом? І чи можливо поєднати ці ролі? Голова Комісії з журналістської етики Володимир Мостовий перефразував відомий вислів «журналістом можеш ти не бути, а громадянином бути зобов'язаний», вважаючи, що в ситуації фактичної війни журналісти мають називати речі своїми іменами. Водночас, на думку Володимира Мостового, найбільша небезпека в тому, що, займаючи певну позицію, журналіст легко може стати пропагандистом. Учасники круглого столу обговорювали, чи має право журналіст іноді переступати цю межу. З’ясувалося, що думки журналістів розходяться.

Володимир Мостовий, Наталя Лигачова

Цікавими були поради іноземної учасниці заходу Мердіжани Садовіч, яка є регіональним директором лондонського Інституту воєнної та мирної журналістики у країнах Західних Балкан. В 1995–2004 роках вона висвітлювала війну в Боснії, на той час працювала місцевим продюсером у редакції новин ABC News.

Мердіжана розповіла, що під час боснійського конфлікту багато журналістів так само не були готові до війни й робили багато помилок, у тому числі ставали інструментами пропаганди. «Але це неправильно, бо ваш найкращий інструмент — правда, — переконана Мердіжана. — Зрозуміло, що ви як місцеві жителі емоційно залучені у конфлікт, природно займаєте певну сторону, бо впевнені, що знаєте, хто поганий, а хто хороший. Але повірте, іноді правда війни відкривається через багато років. Щодо Боснійського конфлікту, то лише зараз, через 20 років, все складається у пазл».

 Мердіжана Садовіч

Мердіжана дала декілька порад українським медійникам. Щоб «відключити» емоції, можна уявити себе іноземним кореспондентом — подивитися на ситуацію збоку, оперувати лише фактами, а не власними переконаннями. Ще одне «золоте правило» — всю інформацію перевіряти з декількох джерел: якщо у вас є одне джерело і ви не можете знайти підтвердження з іншого, не слід оприлюднювати її. Також Мердіжана радить висвітлювати події, пам’ятаючи про необхідність вирішення проблеми, тобто журналіст має бути орієнтований на розв’язання конфлікту. Це підкреслив і посол Вайдотас Верба, Координатор проектів ОБСЄ в Україні: «Журналісти мають об’єднувати, а не роз’єднувати, не провокувати напругу, а, навпаки, ініціювати національне обговорення, підтримувати мир».

Наталя Лигачова, Вайдотас Верба, Андрій Лисенко

З думкою, що журналіст не повинен займати чиюсь сторону, погоджується й журналістка «Громадського телебачення» Анастасія Станко: «Якщо є правдива інформація, то ти її подаєш незалежно від того, в якому світлі вона виставляє твою державу. У кожного є особисті історії, в мене загинув друг на цій війні, в мене немає жодного знайомого, який воює на іншій стороні… І що? Все-таки я залишаюся журналістом, наша робота — показувати речі такими, як вони є». Тому, як пояснила Анастасія, журналісту важливо подавати різні погляди, в тому числі тих жителів Донбасу, які вважають винною українську армію. І сам кореспондент не повинен переконувати цих людей у чомусь, навіть якщо він як громадянин не погоджується з їхніми висловлюваннями. 

«На сході я брав коментар у чоловіка, у двір якого потрапив снаряд бойовиків — він переконаний, що це українські військові, а “Путін все робить правильно”, — розповів Роман Бочкала, тележурналіст “Інтера”. — Кілька інших свідків події дали протилежні коментарі, я сам не згоден із його точкою зору, але я подав її». Бочкала вважає, що не можна вводити глядачів в оману, і потрібно показувати, що населення на сході підтримує різні сторони.

Більшість учасників круглого столу погоджується, що необхідно висвітлювати помилки керівництва української армії, а також такі випадки, коли українські ракета чи снаряд влучили у цивільні об’єкти. Якщо про ці випадки не говорити, то ЗМІ втрачатимуть частину аудиторії — місцеві жителі припинять вірити центральним українським телеканалам. Як свідчать дані Інституту соціології НАН України, довіра вже суттєво знизилася.

Роман Бочкала

Іншу позицію щодо пропаганди має Христина Бондаренко, журналістка 5-го каналу: «Ви собі уявляєте сюжет на CNN, де повідомляють, що американська армія кудись не туди влучила? Коли країна у стані війни, а державні органи не вміють вести інформаційну війну, центральні канали можуть бути пропагандистськими — це моя особиста думка». Журналістка зазначила, що є частина населення у східних областях, яка вагається, яку сторону підтримувати — тому журналісти мають запобігти тому, щоби вони підтримали Росію.

З такою позицією категорично не погодилася Мердіжана Садовіч, вона вважає, що будь-яка пропаганда нашкодить аудиторії: «Люди під час війни дуже вразливі й схильні вірити тому, чому б не повірили у звичайних умовах». Мердіжана розповіла, що під час боснійського конфлікту журналісти часто своїми діями розпалювали насильство й провокували військові злочини. Наприклад, через те, що ЗМІ перебільшували агресію іншої сторони, повідомляли про жертви, яких насправді не було — багато людей вирішували брати в руки зброю.

Слово як зброя

Питання термінології в умовах збройного протистояння вже порушувалися неодноразово, громадські організації публікували порадижурналістам, щодо того які терміни є прийнятними, — нагадала модератор дискусії Наталія Лигачова, шеф-редактор «Телекритики». Багато учасників круглого столу вважають, що сама назва «АТО» не є правильною, вона образлива для тих, хто воює зараз на Донбасі. Як розповіла Настя Станко, на «Громадському» прийнято рішення називати це «збройним конфліктом» чи «так званою АТО». Крім того, вона вважає неправильним використання таких слів, як «герої» й «вороги», оскільки глядач сам має вирішувати, хто для нього ворог, а хто герой.

Неприпустимою в журналістських матеріалах є мова ворожнечі — вживання таких слів, як як «вата», «колоради», «укропи». Інна Терещенко, експерт із медіації та розв’язання конфліктів, наголосила, що стиль та мова журналістських матеріалів можуть сприяти як ескалації конфлікту, так і його вирішенню. Зараз в українському суспільстві простежується велика напруга, існує чітке розділення на «ми» й «вони», зауважила пані Терещенко: «Причому той, хто не патріот, автоматично вважається сепаратистом». Крім того, нинішня ситуація в Україні, як і будь-який соціальний конфлікт, супроводжується таким явищем, як дегуманізація, яскравий приклад тому — висловлювання на кшталт «душити колорадів». Журналісти не мають посилювати протистояння між групами, оскільки це призведе до ще серйозніших конфліктів в Україні. Головна роль медіа сьогодні — схиляти різні групи українців до діалогу, персоналізувати подачу інформації та не узагальнювати, зазначила пані Терещенко.

Індивідуалізація та конкретика

Під час круглого столу неодноразово наголошували саме на такій помилці журналістів, як узагальнення та відсутність конкретизації. Наприклад, журналісти часто не заглиблюються в деталі щодо того, як населення Донбасу реагує на нинішні процеси, не пояснюють, що це населення не все однакове, є різні групи людей. «Бажання журналістів узагальнювати багато чого псує, ми все більше перетворюємося на пропагандистську машину», — зауважила Настя Станко.

Експерти підкреслювали, що журналістам треба більше уваги звертати на конкретних людей у зоні конфлікту, говорити про них індивідуально. Майкл Боцюрків, речник Спеціальної моніторингової комісії ОБСЄ, наголосив, що медіа окремо мають висвітлювати життя соціально незахищених верств населення, які проживають на Донбасі — це люди похилого віку, інваліди, а також загалом ті умови, в яких вони опинилися.

«Журналісти мають кліпову свідомість, вони вихоплюють яскраві речі і транслюють їх, — зазначила Зоя Казанжі, експерт із медіа та комунікацій, радниця голови Одеської обласної державної адміністрації. — А повинно бути багато коротких історій, як живуть люди. Ми маємо таку серйозну проблему, як полонені. Я знаю про тих, чиї сiм’ї в Одесі, бо спілкуюся з ними. Полонених утримують не деенерівці, а різні угрупування, вони не висувають вимог — і от із 23 серпня шість десятків людей із Одеси в полоні, їх сім’ї зараз сходять з розуму, але з ними ніхто не спілкується — ні влада, ні журналісти». 

Конкретики бракує і в інших повідомленнях. Наприклад, журналісти, подаючи інформацію про проблеми із забезпеченням армії, часто глобалізують їх — переносячи проблеми конкретних блокпостів на всю армію. «Журналістам часто бракує конкретного посилу — вони звинувачують усі органи влади загалом, не розбираючись у проблемі, не проводячи розслідування, хто винуватий», — зауважила Наталія Лигачова.

Відносини журналістів і влади в контексті конфлікту

У круглому столі взяли участь представники державних органів, які обговорювали комунікацію влади й медіа. Так, Антон Геращенко, радник Міністра внутрішніх справ України, порушив питання висвітлення діяльності правоохоронних органів — на його думку, ця інформація подається незбалансовано: «Останній приклад — знесення паркану біля будівництва на Осокорках. Багато які ЗМІ писали про звірства міліції, яких насправді не було, але ніхто не писав, що будівництво законне й міліція повинна була охороняти громадський порядок. Тому я просив би наші медіа завжди запитувати іншу точку зору, в тому числі в правоохоронних органів теж. У нашому суспільстві не діє інститут відповідальності журналіста за які-небудь обвинувачення, але якщо ми хочемо йти в Європу, має бути певна стриманість журналіста».

Звинувачувати в усьому медіа — це поширена помилка в суспільстві — заперечила Зоя Казанжі. Вона підкреслила, що влада сьогодні неефективно комунікує із суспільством і не використовує всіх можливостей для донесення своєї позиції: «У влади багато способів донести свою точку зору: наприклад, я пишу пост у Фейсбуці і він стає новиною, можна організувати брифінг, а можна просто вийти під адміністрацію і запросити журналістів. До речі, як тільки щось трапляється, всі в першу чергу біжать до ЗМІ». Державні органи мали би займатися більш глибокими речами — організовувати діалог у суспільстві між різними групами, працювати з мовою ненависті та ворожнечі, а також створювати такі умови, щоби люди могли об’єднуватися — наголосила пані Казанжі. Вона акцентувала, що найефективнішим є об’єднання не навколо переконань, а навколо цінностей, які насправді спільні для багатьох українців.

В умовах конфлікту особливо гострою стала вже давня проблема — відсутність реакції влади на критику в медіа. Журналісти можуть писати про помилки державних органів, у тому числі щодо забезпечення армії, але чиновники в більшості випадків просто ігнорують такі публікації чи сюжети. Українським медійникам варто було б використати досвід польських колег, вважає Тетяна Котюжинська, головний юрисконсульт та секретар НСЖУ: «У Польщі були мітинги журналістів, на яких вони вимагали законодавчої норми, що зобов’язували б владу давати відповідь на критику, і вони домоглися свого».

Акредитація в зоні АТО

Окремо обговорювалася взаємодія органів влади і журналістів під час висвітлення збройного конфлікту. В круглому столі взяв участь речник Ради національної безпеки та оборони (РНБО) Андрій Лисенко, який дорікнув журналістам, що вони часто не дотримуються воєнної таємниці, висвітлюючи події в зоні АТО: «У своїй роботі наші журналісти, як правило, керуються тим, щоб дістати як можна більше деталей. Показуються карти з грифами, дислокацію наших підрозділів, рух наших колон, тобто видається дуже багато інформації безкоштовно для нашого ворога, який на це мав би витрачати дуже великі кошти, засоби і навіть своїх кращих співробітників».

Журналісти, у свою чергу, скаржилися на те, що після акредитації в зону АТО їм не видається ніякого посвідчення чи документа. «На руки нічого не отримуємо, немає нічого, що би підтверджувало наш правовий статус, що ми маємо право тут працювати, — зауважив Роман Бочкала. — Заламінований пластик журналістського посвідчення на блокпостах не допомагає. Я працював у Сомалі, Конго — там скрізь видають документ після акредитації, дуже дивно, що в нас цього немає». Олександр Загородний, тележурналіст «1+1», підтвердив, що траплялися такі ситуації, коли з великими труднощами та ризиками знімальна група доїжджала до певного місця, і виявлялося, що далі їх не пропускають через відсутність «папірця».

Загалом журналісти скаржилися на труднощі комунікації з прес-центром АТО, отримання недостовірної чи неточної інформації звідти. Сергій Галушко, заступник начальника Управління інформаційних технологій Міністерства оборони України, розповів, що з приходом нового міністра оборони Степана Полторака було вирішено розширити діяльність прес-служб Міноборони й Генштабу. Крім того, заплановано розширення можливостей речника АТО Владислава Селезньова, який зараз працює у складних умовах.

«Прийнято рішення розгорнути інформаційний центр в зоні АТО, щоби при кожній бригаді та при кожному полку з'явився офіцер у зв'язках із громадськістю — щоб він зустрічав журналістів та супроводжував їх», — сказав пан Галушко. 

Під час круглого столу учасники розглядали проект «Стандарти й етика журналістики в умовах конфлікту та кризових ситуацій», розроблений медіаекспертом Ігорем Кулясом. У ньому прописано особливості застосування стандартів оперативності, точності й достовірності та повноти інформації. З цим проектом можна ознайомитися тут.