– Пане Віталію, скажіть, будь ласка, чи важливо для сучасної людини мати хоча б елементарні навички медіаграмотності, щоб не стати жертвою неправдивої інформації?

– Людина живе в світі інформації з того часу, як хтось перший доповів Господу про те, що змій спокусив Єву. І завжди було питання, якому джерелу інформації довіряти, чи справді передано точну інформацію, хто винен у тому конфлікті, який стався, чи справді однаково винні обидва учасники події, чи це можна вважати результатом діяльності одного. Так що перший такий медіадокумент – це святе письмо. В людини завжди було бажання повідомляти інформацію ближньому, завжди були люди, які хотіли це робити, завжди були люди, які хотіли це вислухати. Це завжди було в різній площині. Були професіонали цієї справи, а були аматори. Ви знаєте, як у досить відомій книзі «Женитьба Бальзаминова» купчиха вислуховує подорожню, яка ходить і розповідає різні ужастики, які нічим не відрізняються від того, що ми можемо прочитати в сучасному інтернеті. А в той час уже були професійні засоби масової інформації, були газети, які не завжди таке повідомляли. Завжди було побажання, щоб аудиторія змінилася якісно: «Придет, придет ли времечко, приди, приди, желанное, когда народ не Боэра и не Милорда глупого, Белинского и Гоголя с базара весть принесет». Не прийшов цей час, не прийшов. Змінився просто.

– Він прийде коли-небудь?

– Звісно, не прийде, і не потрібно йому приходити. Суспільство тим цікаве, життя тим і цікаве, що в людей різні культурні інтереси. Хтось ходить залюбки на балет і на оперу, на класичні вистави. А комусь подобається сучасне мистецтво, комусь подобається футбол. Нормальне цивілізоване життя. Може бути людина, яка любить мистецтво і футбол водночас, це теж буває. Люди розвинуті різноманітно. Головне завдання сучасного суспільства (чим, до речі, трагічний соціалізм) – дати людині можливість мати доступ до всіх цих речей. Це досить важлива обставина, яка, мені здається, впливає на всі настрої в суспільстві. Ми живемо в інформаційному суспільстві, яке такі можливості дає. І це головне. А далі вже… ми починаємо цього боятися, починаємо думати, що носій інформації щось змінює. Я вважаю, що ні. Я вважаю, що носій інформації просто дає людині можливість самовиразитися більше, ніж це було раніше, дає можливість мати доступ до того джерела інформації, яке раніше було недоступним. Колись на Хрещатику, в кінці вулиці, де кінотеатр «Дружба», був єдиний у нашій республіці кіоск, де продавалися газети союзних республік, які приходили з 5-денним запізненням. Писалося там одне й те ж майже, хоча щось про культурну інформацію, про культурне життя Латвії й Азербайджану можна було з цих газет дізнатися, те, чого ми не могли дізнатися з київських чи московських газет, якими ми оперували. А тепер ці газети є в інтернеті. Але ж від цього ви не почнете щодня читати латвійську чи естонську пресу, якщо вона вам не цікава. От про що я вам кажу. Ви від цього не почнете читати якісь непрофесійні відгуки людей, які вам не цікаві. Тільки якщо це будуть ваші добрі знайомі або люди з поглядами, з якими ви погоджуєтеся, або люди, з якими ви хочете створити якесь спільне суспільство та ін.

– Але ж ви особисто, мабуть, якось відбираєте джерела для перегляду. Яким джерелам ви довіряєте найбільше? Яким чином ви їх відбираєте?

– Я читаю те, що я читав завжди. З появою інтернету в моєму житті нічого не змінилося.

– Назвіть 5 позицій, за якими ви відбираєте інформацію.

– Професійність, ефективність, швидкість, корисність у роботі, корисність у розвитку. Але для мене це взагалі не є головним. Для мене все-таки важливим у житті залишається, яку виставку я відвідаю, яку подорож я здійсню, з якими людьми я реально поспілкуюся, який фільм я подивлюся.

– Можливо тому, що ви вже перечитали стільки…?

– Чому? Я і зараз багато читаю. Але все це інше – це тільки допоміжне в нашому житті. Інформація не може бути центром уваги людини. Для чого людина живе? Для того, щоб удосконалюватися й реалізовуватися. Інформація може цьому тільки допомогти. Але вона не може стати центром життєвих інтересів. Тому люди, які проводять годину чи добу в інтернеті, просто читаючи інформацію і не роблячи з цього ніяких висновків для свого реального життя, – це люди, які не розвиваються, це люди, медіаграмотність яких на нулі.

– Якщо ми говоримо про звичайного користувача, то для професійної діяльності чи просто для впевненості йому ж потрібно бути в курсі того, що відбувається?

– Це різні речі. Професійна діяльність – це одне завдання. Просто – це інше завдання. Нині відкривається мільйон можливостей, пов’язаних із самою сутністю функціонування мережі. Я повторюю: в людей має бути вільний вибір, не треба їм нічого нав’язувати. Хтось може читати свій улюблений сайт якоїсь своєї улюбленої газети чи телеканалу і довіряти йому. Будь ласка. Хтось має цікавитися саме новиною, і він у пошуковій системі знайде собі 50 варіантів цієї новини на різних сайтах і всі їх прочитає. А може, йому потрібно дізнатися, як у Польщі чи Ісландії цю новину коментують, то він за допомогою Ґуґла це перекладе. А так він не читатиме польських чи ісландських сайтів. Якщо йому цікава саме ця новина, а ніщо інше. Він може отримувати новини зі своєї спільноти в «Фейсбуку» чи «Твіттері». Це його право, якщо він довіряє цим людям, з якими він спілкується. Я не вважаю, що це нормальний спосіб отримання інформації, але він час від часу буває дієвим.

– Звідки ви берете новинну інформацію?

– По-різному. Я користуюся всіма можливостями. Найбільше, звичайно, не віртуальними розмовами з людьми, тому що я вважаю, що новина – це не те, що є в мережі. Це те, що відбувається в результаті спілкування. До речі, ви можете побачити, що 90% реальних новин ні в яку мережу не потрапляють. І ми, люди, які займаються політикою експертно, звичайно ж, не читаємо мережевих стрічок. Ми розмовляємо з тими, хто є ньюзмейкерами, або вони розмовляють із нами. І ми цього не оприлюднюємо. Я сьогодні писав про це коментар для інтернет-ресурсу «Грани.ру», намагався пояснити, що ми в такому становищі, коли змушені видавати справжню інформацію за домисел. Тому що ми не можемо її довести, не можемо видати джерело. А домисли маємо видавати за справжню інформацію. Тепер, після появи цих документів, можна принаймні повернутися до більш-менш реалістичної ситуації.

– Ви зачепили тему WikiLeaks. У зв’язку з конфліктом, який виник у результаті оприлюднення таємних документів, як ви думаєте, ця подія сприяє свободі слова, чи це щось інше?

– Мені здається, що це певною мірою повернення до реалій. Це не свобода слова. Свобода – це щось зовсім інше. Свобода слова для мене – це можливість суспільства реагувати на інформацію. А це просто оприлюднення секретних документів. Але сучасна політика давно ховається в площині лицемірства. Якщо ми тепер знаємо, можемо підозрювати, що в прем’єр-міністра Туреччини, який удавав із себе величезного народного заступника, є швейцарський рахунок, а в колишнього президента України, який теж грав народного заступника, є сумнівні зв’язки з одіозним бізнесменом, це ж не значить, що ми цього раніше не знали. Знали. Але не могли це оприлюднити, тому що, звісно, наразилися би на звинувачення в наклепі. Немає доказів. Тепер їх теж немає. Але тепер цю інформацію знає величезна частина людей, до якої ми ніяк не могли її донести. Тому що це тільки здається, що всі знають. Знають у колі спеціалістів.

– Чи варто всім знати? Чи виграє від того суспільство?

– Звісно, суспільство виграє, коли живе без ілюзій. Тому що суспільство собі любить створювати ілюзії. Спочатку одні, потім інші. А потім забувати навіть інформацію, яку прекрасно знали.

– Чи може цей факт якось змінити стан у суспільстві і зробити його більш свідомим, більш відповідальним?

– Сама публікація секретних документів суспільство змінити не може. Але більш реалістичне подання інформації – це важливий результат того, що може відбутися.

– Ви кажете, що це не є свобода слова. Свободу слова, я так розумію, варто розглядати в рамках певної держави, а від чого залежить вона: від влади, політики, суспільства?

– Свобода слова взагалі більше регламентована законодавчими нормами. Вона залежить від суспільства. І суспільство має тяжіти до того, щоб влада і саме суспільство існували в межах цих норм. Я вже неодноразово пояснював, що будь-які зазіхання на свободу слова можуть бути пов’язані з намаганням приховати реальну інформацію. До речі, прекрасний приклад – історія з частотним скандалом навколо ТВі і 5-го каналу. Коли ми почали говорити, що це насамперед боротьба зі свободою слова як такою, багато хто з наших колег не погодився з такою оцінкою, став розповідати, що тут обидві сторони не виглядають добре, що це не наша війна, як написала одна з оглядачок «Телекритики», яка претендує на роль вільної журналістки. Тепер ми бачимо, що відбувається насправді, до речі, за допомогою тих же документів WikiLeaks. Насправді телеканал «Інтер» належить навіть не голові СБУ Валерію Хорошковському, а бізнесмену Дмитру Фірташу, який зацікавлений фактично в тому, щоб тримати владу на гачку, щоб проводити певні газові оборудки через нашу країну, яка є лише знаряддям для його фірми, для «Газпрому». І для того, щоб це робити безкарно, потрібно, щоб був контроль над всіма засобами масової інформації. І знищення тих засобів масової інформації, над якими немає контролю. І для цього можна використати будь-які важелі: Національну раду, суди. І можна використати суспільство, яке цього не усвідомлює, яке не здатне побачити всю ситуацію загалом. Тут виникає питання професійної відповідальності журналістів, які про це намагаються судити, громадських діячів. Це як лакмусовий папірець, реалістично людина дивиться на світ, чи вона все-таки або заангажована або некомпетентна.

– Тобто ви все-таки схиляєтесь до того, що маніпуляції можливі через засоби масової інформації?

– Якщо вони контролюються не суспільством, якщо вони не є бізнесом, якщо вони є допоміжником для якогось не дуже чистого бізнесу – звісно. Але суспільство має вибороти таку законодавчу базу, щоб це насправді був бізнес, щоб це була реальна можливість заробляти гроші. А для цього потрібна нормальна цивілізована країна, адже у невільній країні не буває вільних ЗМІ.

– А в Україні є незалежні засоби масової інформації?

– Сьогодні канал ТВі – такий засіб масової інформації, тому що наш власник не є громадянином України. Він є іноземним інвестором. І тому що ми не залежимо від влади, тому що вона намагається нас фактично знищити. І тому що в нас працюють журналісти, які репутаційно довели, що для них важливою є професія, а не заробляння гонорарів за будь-яку ціну. Але це так склалися умови. Я не кажу, що в цьому є наша заслуга. Тому що заслуги в цьому немає.

– Крім ТВі, ще можете когось назвати?

– Я можу говорити про ТВі, тому що я є головним редактором ТВі. А взагалі давати оцінку засобам масової інформації я не готовий. Можна виділяти одних, не виділяти інших. Але є абсолютне усвідомлення: якщо влада сьогодні фактично контролює бізнес, а власниками практично всіх телеканалів України є бізнесмени, для яких це допоміжний бізнес, а не центральний, які не гроші отримують на телеканалах, а використовують їх у своїх взаєминах із владою, значить, цій незалежності є кордон. Раз. Якщо суспільство не реагує на інформацію, яку в принципі з екранів оприлюднюють, значить, незалежності засобів масової інформації є кордон. Це два. Потрібно, щоб була реакція. Якщо з приводу кожної серйозної інформації люди б виходили на Майдан, як з приводу Податкового кодексу, зовсім інше було би ставлення до ЗМІ.

– Ви якось казали, що в Україні свободу слова розуміють як свобода висловлювання, і забезпечується вона розбіжністю кланових інтересів, чи ця обставина робить суспільство хоча б певною мірою відкритим?

– Розбіжність кланових інтересів спрацьовує тоді, коли різні позиції у владі. А коли одна… Проблема в тому, що коли є різні позиції, то й засоби масової інформації можна назвати вільними. Так умови складаються. А плюралізм має бути присутній не з цього приводу, а з приводу взагалі нормального висвітлення різних позицій. У Росії теж був плюралізм до моменту домовленості олігархів.

– А якщо брати до уваги регіональну різність позицій?

– Присутність різних точок зору завжди позитивна. Інша справа, що вона важлива, коли є обмін позиціями. А коли у Львові пишеться одне, а в Донецьку інше, і вони навіть не знають про це, не чують один одного, то це не має ніякого значення. Це значить, що існує одна позиція. Просто вона мінімізована на регіональному рівні.

– Ви часто говорите про необхідність суспільного запиту: на свободу слова, на професійну опозицію, чи не вважаєте, що з огляду на останні події (я маю на увазі майдан) цей запит з’явився?

– Звісно, це початок акції протесту. Я завжди казав, що сильною є тільки та держава, в якій суспільство контролює владу за допомогою акцій протесту. Причому ці протести не обов’язково проти тієї влади, проти якої вони голосували. Насамперед суспільство має контролювати ту владу, за яку воно голосувало. Для мене важливий не львівський виборець у Києві, а донецький і луганський. Він голосував за Януковича, за Партію регіонів, він очікував виконання обіцянок, і він має стояти і протестувати, коли ці обіцянки не здійснюються. Тому що львівський виборець, у принципі, нічого від цієї влади не чекає. Він голосував за інші політичні сили і готовий проголосувати за інших на наступних виборах. А донецький виборець хоче цим людям довіряти. То він має зробити так, щоб вони працювали на нього, а не на себе. Зробити як? За допомогою акцій протесту, за допомогою страйків, за допомогою створення громадських організацій, за допомогою створення сильних профспілок, за допомогою створення самої системи постійного громадського реагування. Тоді влада не зможе і на один день заспокоїтися.

– Це позитивне явище. Економічні майдани були і на сході, і на заході, і в центрі, вони між собою узгоджувалися, об'єднувалися спільною метою. Це може стати головним об'єднавчим фактором?

– Звісно. Тому що насправді люди мають дбати про те, як вони житимуть завтра. Коли людей виводять на вулиці захищати російську або українську мову – це вихід із принципових політичних питань чи гуманітарних. Але всі прекрасно розуміють, людина, яка виходить захищати російську мову, точно знає, що її діти завтра будуть розмовляти цією мовою, і люди, які виходять захищати українську мову, знають, що завтра їхні діти будуть говорити українською мовою. Вони виходять захищати якесь не дуже близьке для них самих майбутнє. Можливо, важливе, але не завтрашнє, а, можна сказати, післязавтрашнє. А люди мають навчитися захищати своє завтра, і тоді вони домовляться про післязавтра. Тоді не буде ніяких сумнівів у тому, як має бути післязавтра. Багато речей, які здаються зараз ідеологічними, важливими, будуть виглядати неважливими.

– Можливо, цей майдан стався тому, що постали економічні питання на рівні виживання?

– Але без вирішення економічних проблем неможливо побудувати нормальну країну ані з питань гуманітарних, ані з питань історичних, ані з питань мовних.

– Тобто, спочатку в нас реформи економічні мають статися, а тоді вже свобода слова і все інше?

– Ні, я не про це кажу. Свобода слова має супроводжувати економічні реформи, інакше не буде ніяких реформ. Я вам скажу, що бідна держава, немає грошей на гуманітарну політику, й у суспільства немає бажання займатися гуманітарною політикою насправді. Якщо ми з вами будемо витрачати час і гроші на проведення мітингів на захист української мови, а в цей час інтелігентна людина у Львові, вчитель, лікар, інженер не буде мати грошей на українську книжку, то яка ціна всім нашим розмовам, що ми зараз українізуємо Донбас?

– Повертаючись до медіаграмотності: скажіть, чи залежить інтерес суспільства до того, що відбувається в медійному просторі, від рівня журналістики?

– Я вважаю, що залежить. У нас багато хто переконує, що взагалі журналістика помирає, що журналістів замінять блогери. Це все від лукавого. Люди, які так кажуть, просто не можуть уявити собі різниці, самі не можуть собі уявити різниці між професійним і непрофесійним узагальненням. Я весь час намагаюся пояснити, що журналістика – це досить складна професія, яка починається з репортажу й новини, продовжується на інтерв’ю, переходить до статті і закінчується узагальненням. Для узагальнення треба мати певний життєвий і культурний досвід, знати інші позиції, мати відповідальність за своє слово. А блогер – це людина, яка починає з узагальнення, якщо ви помічаєте. Причому це узагальнення виглядає, як правило, абсолютно банальним у цій ситуації. В принципі, він сам, його сусід і сусід його сусіда – всі знають, що ця кішка чорна. І людина пише в своєму щоденнику: кішка чорна, – і певна, що всі мають це читати залюбки. Але насправді всі це знають. Один раз це можна прочитати: кішка чорна. Другий раз прочитати: кішка чорна. На третій раз виникне питання: і що? Аналітичне узагальнення відрізняється від банального тим, що людина, яка цим займається професійно, каже: кішка чорна тому, що вона вивалялася в бруді, або кішка чорна тому, що вона такою народилася. І далі продовжується думка, що брудну кішку можна відмити, а народжену чорною кішку можна тільки сприймати такою, як вона є. Це відрізняє аналітика від блогера. В цьому розумінні, на цьому прикладі ми можемо розглянути вже самі рівні журналістики як такої. Репортер просто повідомляє вам, що кішка чорна, тому що вона вивалялася в бруді. Інтерв’юер запитує у вас, що ви думаєте про чорних кішок і чи не боїтеся ви зустрічатися з ними на дорозі. А аналітик робить висновок, що якщо всі люди бігають від чорної кішки, тому що вона потрапила до калюжі, то це забобонне феодальне суспільство, в якого немає перспектив. Треба усвідомити, скільки в нас людей може зробити цей останній висновок.

– Нині багато обговорюють проблему джинси в журналістиці. Що є основною причиною цієї проблеми?

– Я вже казав: спочатку економічні реформи, створення законодавчих умов для функціонування вільної преси. Потім преса як бізнес. Потім створення гідного життя для тих, хто в цих засобах масової інформації працює. А потім уже розмови про джинсу. Тим більше, я думаю, з часом з’явиться розуміння, воно вже з’являється, що ніяка джинса не допомагає, умовно кажучи, зробити велику ніжку маленькою, як у «Попелюшці». Тому що можна скільки завгодно замовляти статей про те, що Податковий кодекс – це прекрасний документ, але якщо людина розуміє, що до неї щотижня буде приходити інспектор і стягати з неї хабара, то що би ти не писав про боротьбу з корупцією, скільком би журналістам ти за це не заплатив, дурь твоя буде видна все одно, люди все одно вийдуть. Це вже ясно. Навіщо спотворювати реальність, коли в це все одно ніхто не вірить? Я погоджуюся, що є різні ситуації спотворення реальності. Скажімо, в Росії було витрачено величезну кількість грошей на створення такої соціальної перспективи, за умов якої люди просто не звертають уваги на реальність. Тому що їм у принципі це не важливо, вони живуть окремо від держави. Вони собі заробляють гроші на певний добробут, вони не хочуть замислюватися над тим, як держава функціонує. По телевізору їм показують, що все добре. Питання не стоїть, вірять вони чи ні, чи їм узагалі байдуже. Їм потрібно, щоб їх не чіпали. Вони фактично від держави відгородилися. Вони поділяються на тих, хто знає, що ситуація ганебна, і на тих, хто вважає, що ситуація непогана. Але й ті, й інші фактично живуть поза Росією, в своєму власному світі. І так живуть усі росіяни, від президента до звичайнісінького громадянина. Як тільки тому звичайнісінькому громадянину стає гірше, він виходить, до речі, на мітинг, як у Калінінграді. Коли притримується певного стандарту влада, він собі спокійно сидить і може її лаяти або хвалити. А в Україні немає такої можливості і грошей для створення соціальної перспективи, тому тут доводиться з суспільством розмовляти реалістичніше.

– На конференції «Що таке свобода слова?», яка нещодавно відбулася в Києві, Познер сказав: що менша аудиторія, то більша свобода («Эхо Москвы»), що в Росії немає цензури, а є самоцензура, що в Росії розуміють свободу слова «что хочу, то говорю, но ведь СМИ должны быть ответственны. Самый безответственный человек – это раб». Ви з цим погоджуєтесь?

– Люди, які щиро впевнені, що свобода, честь і правда – це приналежність певного елітарного кола, до якого вони самі себе зарахували з невідомих причин, можуть казати вам усе що завгодно. Тому що такі люди вимагають від влади одного-єдиного: щоб вона їм дозволила зберегти лице в умовах, коли будується інформаційна країна брехунів. Тобто, в цій інформаційній країні брехунів я готовий працювати, але хочу виглядати порядною людиною. Цитата Познера це підтверджує. Це підтверджує й недавній виступ Леоніда Парфьонова.

– Що ви з цього приводу думаєте?

– Те саме. Леонід Парфьонов сказав, що в Росії рейтинг президента Медведєва і прем’єр-міністра Путіна – 75%. І не погодився з тим, що думка 10% населення не висвітлюється в засобах масової інформації і треба зробити так, щоб її висвітлювати. Але ж це неправда. Правда полягає в тому, що рейтинг прем’єр-міністра Путіна і президента Медведєва такий, тому що телебачення створює спотворену картину реальності. Якщо би телебачення проводило вільні дебати, якщо би воно чесно розповідало про те, що відбувається, якщо би воно ставило гострі запитання, якщо би перед президентськими виборами президент Медведєв дискутував би зі своїми опонентами серйозно, якщо би телебачення демонструвало різні стрічки, як прихильників, так і опонентів нинішньої влади, рейтинг влади був би не 75%, а, може, 40 чи 20%. В цьому сутність проблеми. А люди, які працюють на російському телебаченні, декларують необхідність, щоб їм дали можливість показувати незгодних із цією системою, яка вже існує. Сама система непогана, просто є з нею незгодні, і для плюралізму треба їх показувати. Тоді ми будемо чесними людьми. Я думаю, що це філософія цього так званого провокаційного середовища, яке склалося в Росії впродовж 20 років штучного функціонування, я би сказав, напівпрофесії, яке почалося на початку 1990-х років після розстрілу Білого дому. Ще тоді з’явилися чорні списки.

– Це продумана дія?

– Це продумана дія влади, звісно.

– А щодо виступу Парфьонова, це свідома акція однієї людини?

– Я не знаю, це не має ніякого значення. Я просто в цьому бачу філософію цієї групи людей. Я цих людей багато років знаю, я починав працювати в російських засобах масової інформації. Я бачив, як ця селекція відбувалася. Я бачив, хто там міг залишитися. Звісно, когось виштовхували, когось залишали. Парфьонов не з тих людей, кого залишали, тому що він є яскравою особистістю, а в суспільстві, де цінується виключно покора, таких людей теж не люблять. І, я би сказав, непомітність. Ви не згадаєте обличчя жодного російського телевізійного ведучого сьогодні. Звісно, Парфьонов, чи Євген Кисельов, чи Сергій Доренко на цьому тлі виглядають наполеонами. Але навіщо потрібні наполеони в державі, яка оголосила наполеоном Володимира Путіна чи Дмитра Медведєва?

– Повертаючись до професіоналізму і до репутації журналіста. Чи в Україні є репутація журналіста капіталом?

– Журналістика як така може не мати довіри в суспільстві. Але сам журналіст здатен напрацювати свій капітал просто нормальною, чесною, професійною роботою. Ви це прекрасно знаєте. Це залежить від журналіста. Я вважаю, що українська журналістика так чи інакше кілька разів здавала цей іспит, якщо не на зрілість, то принаймні на відповідність суспільним побажанням. Це було на різних етапах. Це було і коли журналісти не погоджувалися з тим, що їм диктували, що говорити в новинах, і коли вони намагалися зняти маски з тих так званих вождів Помаранчевої революції, які відразу після свого приходу до влади почали діяти так, як їхні попередники. І навіть реакція цих людей на журналістські виступи допомагала суспільству більш реалістично дивитися на ситуацію. Суспільство має подорослішати і прокинутися. Воно має тут свою функцію.

– А суспільне мовлення для України – реалістичний проект?

– У суспільного мовлення може бути перспектива, якщо влада сама по собі буде створювати не потьомкінські селища, а серйозно розмовляти з суспільством, і дати самому суспільству реальну можливість контролювати цей момент. Поки що таких передумов я не бачу. Це як із Податковим кодексом – ніхто не знає, якою буде реальність.

– Чи є правильним рішення зробити суспільне телебаченняна базі Першого національного?

– Проблема не в тому, на базі чого це робити. Проблема в тому, з якою метою це робити. Наскільки це суспільне телебачення буде плюралістичним. Наскільки воно буде віддзеркалювати потреби тих людей, які не дуже цікавляться комерційним телебаченням, в яких культурні, історичні, політичні інтереси. Суспільне мовлення – для цього. Воно не для того, щоб заробляти гроші, а для того, щоб показувати все різноманіття думок, яке є в суспільстві. Наскільки влада до цього готова, я не знаю.

– А суспільство?

– Суспільство завжди до цього готове. В будь-якому суспільстві є люди, які би хотіли бачити на телеекрані не тільки те, що диктується рекламою, а й просто цікаву інформацію. Тому, до речі, в усьому світі є державні телевізійні канали чи суспільні телевізійні канали, які це і показують. Але ці канали не може бути монополізовано, ними не можна маніпулювати. Бо інакше їх просто ніхто не буде дивитися.

– І наостанок: скажіть, який головний стандарт журналіста, на вашу думку?

– Головний стандарт журналіста – це професійність і чесність.