На думку Томпсона, британське телебачення зможе витримувати конкуренцію з інтернетом лише в тому разі, якщо відмовиться від однієї з головних своїх догм – тотальної безсторонності. Громадські мовники, які протягом десятиліть утримують своєрідну монополію на інформаційне мовлення в британському телепросторі, повинні потіснитись і дати місце каналам із визначеною політичною позицією на зразок американського FoxNews. У такий спосіб телебачення зможе задовольнити потребу аудиторії не лише у фактах (в цьому громадські мовники Британії досягли неабияких успіхів), але й у думках, оцінках та коментарях.

«Чому громадськість не може чути та бачити – так само, як зараз читає в інтернеті, - ширший спектр суб’єктивних журналістських думок та самостійно визначати свою позицію на їх основі?», - запитує Томпсон. У майбутньому, на його думку, полеміка має відбуватись не лише між сторонами конфлікту в рамках ефіру одного телеканалу, але й між полемічними телеканалами, кожен із яких обстоює певну політичну позицію. Не закликаючи Бі-бі-сі відмовлятись від безсторонності як свого кредо, Марк Томпсон вважає за необхідне дещо лібералізувати редакційну політику громадського мовника, дозволивши висловлювати в ефірі «екстремальні» погляди. Справді, фанатичне прагнення до балансу, безсторонності та перевірки фактів, поєднане із не менш фанатичною політкоректністю, часто перешкоджає донесенню до аудиторії тих думок, які в цю мить видаються радикальними - хоча, можливо, з часом стануть панівними. Адже ще сто років тому «екстремальними» могли видатись заклики до надання виборчого права жінкам, а двісті років тому – ідея звільнення рабів. Тож керівник Бі-бі-сі обіцяє організувати в ефірі теле- і радіостанцій корпорації обговорення таких досі небажаних дражливих тем, як, наприклад, іміграційна політика.

Що трапилось? Невже ми, ведучи вже не перше десятиліття боротьбу за журналістську безсторонність в українських ЗМІ, дожили до дня, коли в колисці демократичних медійних традицій розпочався зворотний процес? Що ж, в Україні теж нерідко доводиться чути аналогічні заклики. Журналістів, які демонструють ангажованість або здобрюють факти власними думками та оцінками, часто хвалять за наявність громадянської позиції. У відповідь на заклики до дотримання стандартів балансу та відокремлення фактів від коментарів дедалі частіше чуємо звинувачення в тому, що подібні обмеження роблять журналістику прісною та нецікавою. Знайома журналістка з Чернівців розповіла, що до редакції її газети звертаються читачі з претензіями: «Як ви можете просто так повідомляти подібні речі? Невже вам зовсім байдуже? Де ваша власна думка?».

Справді, серед аудиторії новин завжди є певна частина, що не бажає отримувати поживу для роздумів у вигляді чистих фактів. Однак, видається, між прагненням аудиторії, що звикла сприймати новини, створені за стандартами Бі-бі-сі, отримувати більше компетентних суб’єктивних думок, та бажанням пострадянської людини, вихованої на програмі «Время», аби до інформації докладалась інструкція щодо її правильного сприйняття, існує величезна різниця.

Перш за все - наявність у певного засобу масової інформації політичної позиції передбачає існування в країні політичної системи, в якій урівноважуються та змагаються певні концепції, бачення, напрямки майбутнього розвитку. Десь це ліві і праві, десь – ліберали і консерватори, десь – унітаристи, сепаратисти, націоналісти, глобалісти, фундаменталісти, секуляристи, «зелені» тощо. «Янукізм» і «тимошизм» до цього переліку, на щастя, не належать. Прихильність до певного політичного лідера в розвиненому демократичному суспільстві є наслідком відповідних політичних переконань, які цей лідер поділяє, - а не навпаки. У нас, на жаль, політичні погляди й симпатія до діячів, які з легкістю міняють свої переконання в залежності від політичної кон’юнктури, – одне й те саме. Таким чином, політично ангажований ЗМІ в Україні не стає виразником поглядів та інтересів частини суспільства, а лише включається в інформаційну війну між безнадійно відірваними від суспільства політиканами.

Натомість Fox News, згадуваний Марком Томпсоном як еталон «ЗМІ з позицією», - це, канал, що презентує погляд на події, який поділяє майже половина суспільства. Друга половина вільна дивитись і плюватись («ворога треба знати в обличчя») або задовольнятись новинами інших телеканалів, які дотримуються принципів безсторонності. Або робити й те, й інше.

Обираючи політичну позицію – як правило, під впливом особистих переконань власника або топ-менеджера, - засіб масової інформації обирає й аудиторію, до якої апелюватиме в першу чергу. В Україні це відбувається дещо інакше: «позиція» ЗМІ коливається разом із «генеральною лінією» власника, легко розвертаючись на 180 градусів за одним помахом його руки. На погляди аудиторії при цьому зважають в останню чергу. Одним із найяскравіших прикладів є радіо та телеканал «Ера», що належить Андрієві Деркачу, – в 2004 році з лояльних до влади ці ЗМІ стали помаранчевими, потім, коли власник прибився до Соцпартії, – «рожево-помаранчевими», коли Соцпартія вступила в альянс із Партією регіонів – «рожево-блакитними», коли ж Деркачеві знайшлося краще місце у лавах ПР – остаточно поголубіли. Звісно, не кожна газета, радіостанція чи телеканал зазнає аж таких кардинальних струсів політичної платформи, одначе навіть без зміни партійної вивіски погляди політичних патронів і власників на ключові політичні та економічні питання можуть радикально змінюватись необмежену кількість разів. А вслід за ними трансформується й так звана позиція їхніх медіа.

Отже, до того, як в Україні виникне бодай якась система політичних поглядів, виразниками яких стануть справжні політичні партії, будь-які ЗМІ, що претендують на політичну позицію, виконуватимуть роль агітаційно-пропагандистських засобів у руках окремих груп чи діячів. До чого це призводить, можна бачити на прикладі новин українських телеканалів: вони, будучи заангажованими, аж ніяк не прагнуть донести до своєї аудиторії цінності лібералізму, солідаризму, суверенної демократії чи будь-якої іншої системи поглядів на політику та економіку. Яка, до біса, ідеологія? Впіймайте першого-ліпшого регіонала, хоч би й одного з найрозумніших, та запитайте, якою є ідеологія Партії регіонів – почуєте щось про благо народу, міцну вертикаль та демократичні принципи, нічого конкретнішого. Те саме станеться, якщо запитати будь-якого тимошенківця, ющенківця, литвинівця – комуніст, хіба що, додасть щось про класову боротьбу. Мета заангажованих теленовин значно більш приземлена: відбілювати та вихваляти владу, приховувати її поразки та прорахунки, вигадувати та роздмухувати її успіхи, «опускати» та добивати її опонентів.

Чи зміниться ситуація на краще, якщо один канал робитиме це на користь Партії регіонів, другий – на користь БЮТ, третій – Литвина, четвертий – Компартії, а ще НУНС, Тігіпка, Яценюка, «Свободи»? Вельми сумнівно. Адже в цьому разі кожен телеканал прагнутиме спотворити дійсність у спосіб, найбільш вигідний його політичним патронам, і «середнє арифметичне» їхніх версій аж ніяк не тягнутиме на об’єктивну картину. Глядачеві залишатиметься або триматись джерела, позиція якого найближча особисто йому, та свідомо отримувати спотворену інформаційну картину (що й роблять, наприклад, глядачі «Інтера», читачі «Сегодня» або «України молодої» тощо), або ж іти по факти в інтернет.

Отже, перескочити одразу до етапу «полемічних ЗМІ», не пройшовши катарсису й перевиховання безсторонньою інформаційною журналістикою, в нас не вийде. Щоб дорости до рівня, коли аудиторія стає здатною самостійно відокремлювати зерна від полови - не «читати між рядків», куди також часто вписуються сугестивні маніпуляції, а обирати найближчий їй варіант істини шляхом аналізу кількох суб’єктивних версій, - вона повинна спершу призвичаїтись до якісної інформації, створеної за цивілізованими стандартами.

Отар Довженко для "Главреда"