На Заході журналісти використовують псевдоніми передусім як засіб убезпечення від тиску, погроз чи переслідування. Те саме ви, скоріш за все, почуєте від українських експертів та викладачів журналістики. Натомість, на практиці в Україні все інакше.

В ході підготовки до цього матеріалу було опитаноз десяток журналістів різних вітчизняних медіа, які активно користуються одним або кількома псевдонімами. Жоден із них не вважає псевдонім засобом гарантування безпеки. Адже, маючи бажання, зовсім не важко встановити особу автора будь-якої публікації. По-перше, через недосконалість українського законодавства, за яким засіб масової інформації зобов’язаний розкрити таємницю авторства на вимогу суду. По-друге, через людський чинник і правову неосвіченість самих журналістів. «Коли до нашої редакції зайде незнайома людина й запитає, хто пише під таким-то псевдонімом, увесь ньюзрум повернеться й покаже пальцем», - розповіла мені журналістка одного регіонального ЗМІ. Натомість, українські журналісти знаходять для псевдонімів інші варіанти застосування. Ось найпоширеніші з них.

Засіб психологічного комфорту. Псевдонім допомагає уникнути неприємних емоцій у разі, якщо ти пишеш щось критичне про організацію або людину, з якою перебуваєш у дружніх стосунках. Тоді джерело або герой не образиться, не перестане давати тобі та твоєму виданню інформацію та коментарі. При цьому й герої публікації, і аудиторія намагаються вгадати – не завжди успішно – хто ховається за псевдонімом. Але формальних приводів для особистих претензій нібито немає.

Інший варіант можливий, коли журналіст потрапляє до офіційного пулу, налагодивши добрі стосунки з прес-службою, одначе, крім висвітлення «паркету», має редакційне завдання описати щось цікаве. «Цікаве» в цьому випадку зазвичай означає те, чого прес-служба воліла б не виносити на публіку, тож у разі публікації можна втратити доступ до джерел і більше ніколи не потрапити до пулу. Тоді «родзинка» публікується окремим матеріалом під псевдонімом. «Маскування» журналіста в цьому випадку також досить умовне, адже прес-служба добре знає, кого саме з якого ЗМІ вона запрошувала. Останнім часом подібна ситуація майже неможлива, адже пули керівників держави комплектуються лояльними журналістами, які пишуть прогнозовано позитивні матеріали під власними іменами.

«Комерційні» псевдоніми. Журналісти майже ніколи не підписують замовні матеріали справжнім іменем, намагаючись таким чином уберегти свою репутацію. Особливо цьому сприяють громадянські кампанії, спрямовані проти джинси, які пропагують демократичні уявлення про неприйнятність такого способу заробітку. Усвідомлюючи, що цей вид діяльності суперечить професійним стандартам і має мало спільного з журналістикою, джинсописці прагнуть якомога ретельніше «зашифруватись». Псевдонім, яким підписують джинсу, може бути або максимально нейтральним (найпоширеніше ім’я і прізвище, часто протилежної статі), або, якщо журналіст не в захваті від покладеної на нього функції, жартівливим чи знущальним (Задовбана, Обломова, Хробатюк). Замовники, зі свого боку, прагнуть купити не лише публікацію, але й чесне ім’я журналіста, а в ідеалі – провідного публіциста чи навіть головного редактора, якому аудиторія довіряє. Щоправда, довіра не є виробом багаторазового використання.

Прикриття для багатостаночників. Деякі редакції дуже суворо, аж до штрафів і звільнення, ставляться до спроб своїх співробітників дописувати «наліво». Тож, отримавши халтурку від іншого видання, журналіст вимушений ховатись під псевдонімом. Щоправда, негативні наслідки подібних хитрощів можуть датися взнаки згодом, коли журналіст включає видання, де публікувався під псевдонімом, до свого резюме. Потенційний роботодавець шукатиме і не знаходитиме прізвища претендента на вакансію в архівах зазначених видань, а довести, що отой Василь Нетребко – це саме він, нелегко й не завжди можливо.

Розмноження особистостей. Невеликі медіа використовують псевдоніми, щоб не підписувати одним прізвищем багато матеріалів. Ситуація, коли газету або сайт роблять одна-дві людини, вимушені писати або компілювати матеріали на найрізноманітніші теми, досить поширена, особливо у регіонах. Якщо в одному випуску матеріали про політику, металургію, тваринництво та культуру підписані одним прізвищем, у читачів може виникнути запитання, як цей журналіст може бути аж настільки універсальним експертом. Натомість, колектив віртуальних авторів начебто піднімає престиж видання, демонструючи, що воно спроможне оплатити працю багатьох журналістів. 

Демонстрація протесту. У разі, якщо журналіст не згоден із редакторським втручанням до свого тексту, він може відмовитись підписувати його своїм ім’ям.

Іміджевий псевдонім. Рідше трапляються випадки, коли журналіст не ховає свою ідентичність за псевдонімом, а просто обирає собі для роботи яскраве, промовисте ім’я, яке відповідає громадянській позиції, роду діяльності, естетичним принципам тощо. У такому разі він стає знаним аудиторії саме під псевдонімом, який «витісняє» справжнє ім’я, одначе залишається публічним і відповідальним за свої матеріали.

На перший погляд, псевдонім може захистити автора від певних юридичних неприємностей. За українським законодавством, до суду притягають і засіб масової інформації, і автор матеріалу – вони є солідарними відповідачами, і позивач може вимагати від обох значних сум відшкодування. Однак, як уже було зазначено вище, згідно із статтею 26 Закону «Про друковані засоби масової інформації» таємниця авторства може бути розкрита на вимогу суду. Але, з огляду на корумпованість судової системи, отримати відповідну постанову не так уже й складно. Дарма, що ця норма суперечить Європейській конвенції з захисту прав людини, і Європейський суд із прав людини також не дозволяє розкривати псевдоніми. 

До того ж, слідчі органи можуть спробувати з’ясувати, хто є справжнім автором матеріалу, без допомоги суду, залучивши керівника редакції як свідка. За законом свідок зобов’язаний надавати всі необхідні свідчення та пояснення. І, хоча жодні органи, крім суду, не мають права вимагати від редакції розкриття автора матеріалу, який був опублікований під псевдонімом, редактор може піддатись через власну правову необізнаність, під фізичним або психологічним тиском слідчих. Поки що в Україні практично не було випадків, коли в ході розслідування від редакції добивались розкриття псевдоніму журналіста, але потенційна загроза зберігається.

Журналіста, який розслідує серйозні теми, пов’язані з криміналом або інтересами впливових людей, використання псевдоніму може бути не захистом, а навпаки – джерелом небезпеки. Якщо в ході розслідування або після оприлюднення його результатів з журналістом щось станеться, першим підозрюваним буде герой його викривальної публікації. В цьому разі якраз власне ім’я може служити гарантією безпеки.

Нарешті, використовуючи псевдонім, журналіст позбавляє поживи своє марнославство, адже в більшості випадків про його причетність до вдалого, резонансного матеріалу знає лише декілька осіб. Публікуючись під псевдонімом, журналіст ніби розпорошує доробок, який міг би прикрасити його портфоліо.

Отже, поки що у більшості випадків для українських журналістів псевдонім є засобом боротьби із власним страхом, соромом або емоційним дискомфортом, а не захистом від потенційних загроз життю та здоров’ю. Як правило, псевдонімом підписують або те, що під власним ім’ям публікувати не наважились би, або те, що власним ім’ям підписати соромно.

Одначе часи змінюються. Зважаючи на манери, які наші правоохоронці демонструють у спілкуванні з журналістами, та деякі заяви високопосадовців, - наприклад, погрозу Міністра внутрішніх справ Могильова судитися з журналістами за «завдання шкоди діловій репутації правоохоронного відомства, «створення штучного ажіотажу» й навіть за «власні судження», - українським журналістам доведеться дедалі частіше використовувати псевдонім саме як захисний засіб.