Автор – Пітер Ґудмен, The Huffington Post

Новина про об’єднання The Huffington Post із AOL породила чимало спекуляцій навколо того, що ця подія означатиме для майбутнього нашої журналістики. Зважаючи на відданість наших читачів, не дивно, що вони також стурбовані перспективами змін і хочуть знати, якими будуть ці зміни.

Щоб дати відповідь на це питання, варто зосередитись на тезі, яку ми часто повторюємо – що ми прагнемо піднести рівень дискусії над поділом на ліве й праве. Як редактор відділу економіки й бізнесу The Huffington Post, я хотів би поговорити про те, який сенс ми вкладаємо і, що не менш важливо, якого точно НЕ вкладаємо в цю тезу.

Ми в жодному разі не маємо наміру відступати до фальшивої журналістської об’єктивності, за якою правда завжди лежить посередині, між двома зазвичай перебільшеними, штучними крайнощами.

Занадто довго громадськість страждає від протиборства двох таборів, що використовують медіа для навішування ярликів та наполягання кожен на своєму варіанті істини, знецінюючи дискусію на найважливіші сьогодні теми – від реформи охорони здоров’я до освіти й національної безпеки. Журналісти занадто часто керуються уявленням, що будь-яку тему можна чітко розділити на правий та лівий, консервативний і ліберальний, підходи. Адже ці ярлички полегшують роботу, створюючи спрощену структуру сприйняття проблеми. Щоправда, ця структура відсікає факти, які в неї не вписуються.

Журналісти залюбки користуються фальшивою ліберально-консервативною дихотомію, бо вона створює своєрідну напругу, що підживлює цікавість до подій. Цей поділ на два чітко розділених табори, що змагаються між собою, дає змогу лінивим журналістам вірити в те, що вони можуть змалювати повну картину дійсності, зробивши два телефонних дзвінки. Навіщо виходити надвір і говорити з пересічними людьми, чий життєвий досвід і думки майже завжди суперечать традиційним ярликам? Адже можна просто сидіти за столом і задзвонити Демократові, а потім – Республіканцеві, зібрати докупи пару цитат і мати повний спектр американського сприйняття чого завгодно.

Політики застосовують ці ярлики, бо вони дозволяють маніпулювати аудиторією за допомогою штампованих фраз, що демонізують ворожий табір, і полегшують словесне знищення того, що їм потрібно нищити. Фінансові установи, зацікавлені в отриманні дедалі більших прибутків, таврують банківську реформу як наступ лівих на свободу підприємництва. Профспілки протестують проти розширення торгівлі – навіть якщо йдеться про створення робочих місць для американських громадян – як проти наступу правих на трудовий народ.

Знову і знову ми бачимо, як поділ на ліве і праве працює за стратегією «розділяй і владарюй» в інтересах конкретних людей чи компаній. Цей грубий поділ розколює американців, більшість яких єдині у своїх повсякденних, людських інтересах. Вони хочуть мати добру роботу й заробляти на пристойне прожиття, жити в нормальному домі, отримувати якісне лікування, давати своїм дітям освіту, їздити у відпустку і, врешті-решт, іти на пенсію.

Нам потрібна активна журналістика, що з’ясовуватиме, як нам відновити ці природні прагнення середнього класу, не збочуючи в тенденційні дискусії про те, яка сторона має більше рації – права чи ліва.

Відійти від моделі ліво-правого поділу означає не дозволяти групам упливу, які виборюють голоси виборців та ефірний час на телебаченні, спотворюючи дійсність, диктувати журналістиці порядок денний. Це значить шукати конструктивні аргументи й нести аудиторії щось корисне. Це значить більше дбати про правду, а не про забезпечення однакової кількості прямої мови представників так званих протиборчих таборів у журналістських матеріалах.

Залишмо ці надмірно спрощені ярлики, які розколюють суспільство, журналістам-ледарям. «Ліво-право» стосується публічного борюкання політиків, війни заяв і протистояння в студіях ток-шоу, а не тих набагато більш складних, заплутаних і важливих питань, відповідь на які нам треба знайти.

Одначе – й це головне – відмова від псевдоподілу на ліве – праве не означає автоматичного переходу в центр. Це радше відмова від самої ідеї передати суспільну дискусію через протистояння лівих, правих і центристів.

Ми хочемо, щоб наші журналісти відкинули оманливе уявлення, буцімто достатньо просто взяти коментарі в людей із двома протилежними поглядами на будь-яку тему, а потім провести лінію рівно посередині й назвати її «дійсністю». Ми відмовляємося від ідеї «об’єктивності», внаслідок якої людина, прочитавши матеріал, не знає, що думати. Ми маємо бути об’єктивними в своїй журналістській праці, але це не означає, що ми – порожні посудини без жодних власних ідей усередині, без жодного досвіду, який впливає на те, що і як ми пишемо. Адже за такої «об’єктивності» наші особисті цінності все одно так чи інакше виявлятимуться в наших текстах, але несвідомо, – і тоді вже читач ловитиме нас на цьому, втрачаючи довіру до серйозної журналістики.

Об’єктивність для нас означає, що ми всебічно й неупереджено досліджуємо тему. Ми не беремося за неї, маючи заздалегідь сформовану власну позицію. Ми не чіпляємося за позицію однієї організації, партії чи органу влади як істину в останній інстанції. Ми не прагнемо задовольнити наших друзів, наші джерела чи групи впливу. Натомість ми намагаємося писати по-своєму, своїм власним розумом, на підставі своїх власних ретельних досліджень.

Але в кінці цього процесу ми відверто, прозоро демонструючи всі застереження, пропонуємо читачеві висновок. Ми не переймаємося, як виглядає наше місце в ідеологічному спектрі, нічого не приховуємо і не закриваємося нещирими цитатами, щоб захиститися від можливих звинувачень у зраді якоїсь ідеї. Ми працюємо чисто.

Така об’єктивність потребує розмаїття поглядів, великої кількості людей, здатних розповідати найрізноманітніші історії, які вкупі становлять наше бачення дійсності. Якщо ви заповнюєте ньюзрум свого видання випускниками найпрестижніших університетів, які варяться в тому самому середовищі, то в результаті матимете лише постійне повторення їхнього бачення світу. Як в анекдоті: новини – це те, що сталось із вашим редактором у вихідні. Єдиний спосіб уникнути цього – залучити до створення матеріалів людей, які відображають повний спектр поглядів у суспільстві, про яке ми пишемо. Справді вийти за межі лівого і правого – означає мати в ньюзрумі різноголосся – й дозволити всім голосам говорити по-своєму, не полишаючи меж журналістики фактів.

Жодна ідеологічна позиція не повинна впливати на донесення фактів до аудиторії. Будь-яка журналістика, яка не дотримується цього правила, врешті-решт скочується до пропаганди. Правда, яку можна перевірити – це наше все. Це єдине, що не змінюється залежно від того, яка партія візьме гору в Вашингтоні, які фасони будуть модними в цьому сезоні і які нові теорії обговорюватимуть в університетах. Ми працюємо лише для читача, й захищаємо виключно прагматичні шляхи вирішення справжніх проблем. Наша журналістика дивиться крізь призму реального людського досвіду – неоднозначного, сповненого внутрішніх суперечностей, значно ширшого за банальні ярлики на кшталт лівого й правого. Ми маємо справу з життям справжніх людей, а це річ, яка не піддається штучному розділенню.

Ліве й праве – знаряддя циніків, які за допомогою цих понять намагаються створити видимість, замість тяжко працювати, намагаючись розібратись у речах, довідуючись правду, вирішуючи соціальні проблеми в їхньому людському вимірі. Ми ж мусимо прагнути чогось кращого.

Читайте повний текст статті англійською мовою на сайті Тhe Huffington Post

Скорочений переклад – «Медіаграмотність»