З кінця грудня 2025 року в Ірані відбуваються протести, які супроводжуються сутичками між протестувальниками та захисниками режиму. Є загиблі, точна їхня кількість невідома, бо в країні вимкнули інтернет з 8 січня, а також діють обмеження доступу до інформації, проте, за повідомленням базованої у США іранської правозахисної організації Human Rights Activists News Agency (HRANA), станом на 14 січня йдеться про 2571 людину, повідомляє «Радіо Свобода».

Протести охопили столицю Ірану, Тегеран, та інші великі міста. Попри активність протестувальників, поки зарано говорити про те, чим закінчаться ці події, адже іранському режиму вже не раз вдавалося пережити великі протестні хвилі шляхом їх жорстокого придушення. Востаннє протести в Ісламській республіці спалахували у 2022 році, після смерті Магси Аміні (дівчина померла після того, як її заарештувала поліція моралі за те, що вона не вдягла хіджаб).

Проте російські пропагандисти вже встигли відреагувати на загрозу повалення ісламістського режиму, адже Іран є одним із партнерів Кремля, який, серед іншого, надав Росії технології виробництва далекобійних дронів «Шахед» і продавав ракетне озброєння. Центр досліджень «ДМ» проаналізував, які тези просуває російська пропаганда про загрозу втрати одного зі своїх союзників.

Для виокремлення тез російської пропаганди щодо протестів у Ірані Центр досліджень «ДМ» проаналізував 506 повідомлень у період із 7 січня до 12:00 12 січня з російських пропагандистських телеграм-каналів з аудиторією у понад 100 000 підписників, які надала компанія LetsData.

Що відбувається в Ірані

Причиною початку протестів стало погіршення економічної ситуації в країні, інфляція та зростання цін. Локальні економічні протести та страйки дрібних підприємців перетворилися на рух із політичними вимогами. Нинішній режим тримається в Ірані з часів Ісламської революції 1979 року. Попри наявність президента та парламенту (меджлісу) повнота влади — і релігійної, і політичної — перебуває в руках голови держави — верховного лідера (рахбара). Зараз рахбаром є аятола Алі Хаменеї, який обіймає цю посаду з 1989 року. Захищають режим, крім звичайних правоохоронців, ще й сили Корпусу вартових Ісламської революції (КВІР) та ополчення «Басідж».

Крім оприлюдненої правозахисниками кількості загиблих, є й неофіційні повідомлення про кілька тисяч жертв. А кількість заарештованих під час протестів, за оцінками правозахисників, перевищує 10 тисяч людей. Попри це, як повідомляє HRANA, протести тривають: 12 січня відбулося принаймні 606 зібрань у 187 містах Ірану.

CNN повідомляє, що Дональд Трамп розглядає кілька варіантів можливих військових дій проти Ірану. «Було вбито людей, яких не слід було вбивати… Ми дивимося на це дуже серйозно. Військові дивляться на це, і ми розглядаємо деякі дуже сильні варіанти. Ми приймемо рішення», — сказав Трамп журналістам. Водночас, за інформацією джерел каналу, в адміністрації побоюються, що військові удари не допоможуть протестувальникам, спричинивши натомість згуртування іранців навколо режиму, а також військові дії Ірану у відповідь. Спікер Меджлісу Ірану Мохаммад-Багер Галібаф уже заявив, що іранські військові «дадуть Трампу незабутній урок», якщо він завдасть удару по Ірану. Міністр закордонних справ Ірану Аббас Арагчі заявив, що країна «готова до війни, але також і до діалогу», теж попередивши про жорстоку відповідь у разі нападу.

Адміністрація Трампа, крім військових дій, розглядає й інші варіанти підтримки протестувальників, серед яких кібератаки проти іранських прорежимних сил, нові санкції проти іранських очільників і секторів економіки, а також надання протестувальникам пристроїв Starlink для обходу інформаційної блокади. 13 січня Трамп у своєму акаунті в мережі Truth Social опублікував допис, у якому звернувся до протестувальників і закликав їх «продовжувати протестувати та захоплювати свої інституції». «Допомога вже на підході», — додав Трамп.

Президентка Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн засудила застосування сили й обмеження свобод в Ірані та оголосила про оперативне запровадження нових санкцій ЄС до тих, хто несе відповідальність за репресії, зокрема проти Корпусу вартових ісламської революції (КВІР) у повному складі.

Російська пропаганда про причини протестів

Російські телеграм-канали спочатку представляли протести як суто економічне явище. «Протести в Ірані сьогодні не політичні, вони повністю про зростання цін і порожній холодильник» — таке пояснення, наприклад, поширював у своєму телеграм-каналі з аудиторією 440 тисяч підписників телеведучий і пропагандист Руслан Осташко. Протести справді частково викликані економічними чинниками, зокрема обвалом іранської валюти — ріал втратив близько половини своєї вартості протягом 2025 року, а лише офіційна інфляція досягла 42,5% у грудні. Також пропагандисти писали про відставку голови центробанку Ірану Мохаммада Реза Фарзіна.

Однак протести вже давно мають більше причин, і паралельно з їхнім розвитком пропаганда вводила додаткові аргументи для їх пояснення. Один із них стосується лозунгу протестувальників «Ні Газа, ні Ліван — я життя віддам за Іран». Пропагандисти визнають, що це гасло «б’є в саме серце ідеології Ісламської Республіки», оскільки люди відкрито заявляють, що витратна зовнішня політика, яку десятиліттями вів режим — причина їхніх злиднів.

Російська пропаганда не заперечує цю критику, але намагається переконати аудиторію, що протести й надалі живитимуться внаслідок важкої економічної ситуації. Водночас пропагандисти порівнюють ситуацію в Ірані з «кривавою арабською весною в Сирії». Наприклад, російський «журналіст» «Вєсті» Андрій Медведєв ще 8 січня репостнув із телеграм-каналу «воєнкорів» «РІА Новості» Олександра Харченка і Сергія Шилова таке змалювання подальшого розвитку ситуації у своєму телеграм-каналі з аудиторією 175 тисяч підписників: «Після мирних економічних протестів, жорстке придушення, перші жертви, радикалізація і сповзання до громадянського конфлікту».

Така риторика покриває відразу дві цілі: готує аудиторію до пояснення, чому режим узяв курс на жорстке придушування протестів, а також формує асоціацію, що подальша радикалізація громадянських виступів пов’язана з діями зовнішніх сил. Приміром, у телеграм-каналі «Тайная канцелярія» на 415 тис. підписників було сказано: «США й Ізраїль готують спільну операцію в Ірані з явним розподілом ролей. Америка “заступиться за протестувальників”, а Ізраїль знищить “ядерну програму”».

«Лідер опозиції Пехлеві корчить із себе Че Гевару, а насправді — старий невдаха»

Реза Пехлеві — син останнього іранського шаха Мохаммеда Рези Пехлеві, поваленого внаслідок Ісламської революції 1979 року. Після падіння монархії родина була змушена залишити Іран; сам Реза Пехлеві з юності живе у США й відтоді не повертався на батьківщину. Його політична позиція базується на неприйнятті теократичного режиму аятол, обмежень громадянських свобод і репресій, що стали фундаментом Ісламської Республіки. Упродовж десятиліть Пехлеві позиціює себе як світський опозиційний лідер і символ альтернативного — посттеократичного — майбутнього Ірану. Водночас його реальні шанси очолити країну після можливого падіння режиму залишаються обмеженими: іранська опозиція фрагментована, монархічний проєкт не має одностайної підтримки, а реальний вплив Пехлеві всередині країни важко виміряти через репресивний характер режиму.

Критика Рези Пехлеві в російській пропаганді виконує не аналітичну, а радше інструментальну функцію. Дискредитуючи конкретного опозиційного лідера, прокремлівські канали водночас підривають легітимність самих іранських протестів, нав’язуючи наратив про їхню зовнішню керованість і безперспективність. Це вписується у ширшу стратегію Москви: підтримувати авторитарні режими, які перебувають у конфлікті з Заходом, і демонізувати будь-які масові рухи як «керовані ззовні». Образ «князя у вигнанні» стає зручним символом цієї логіки — спрощеним, емоційно навантаженим і придатним для мобілізації антизахідних настроїв усередині Росії чи серед її зовнішніх аудиторій.

Одне з ключових повідомлень — Пехлеві є «маріонеткою уряду у вигнанні». Російські пропагандисти пишуть, що Вашингтон тримає їх «про запас» для силового демонтажу небажаних режимів. Таким чином Пехлеві постає не самостійним політичним актором, а елементом американської експансіоністської стратегії. Показово, що такі твердження супроводжуються історичними паралелями з більшовиками та «світовою революцією» — класичний прийом російської пропаганди, яка водночас намагається дистанціювати сучасну Росію від будь-яких аналогічних практик, декларуючи міфічну «політику невтручання».

«Пехлеві, який живе в США, батько якого був змушений покинути Іран у 1979 році внаслідок Ісламської революції, також заявив, що хотів би повернутися на батьківщину, щоб у вирішальний момент бути разом із співвітчизниками. …Американці роблять, як раніше більшовики робили: тримають на всі випадки життя “уряди у вигнанні”, — пише російський письменник-пропагандист Захар Прилєпін у телеграм-каналі на 257 тис. підписників. — Ми тепер так не робимо. В нас політика невтручання навіть у справи колишніх республік СРСР (до нещодавнього)».

Пропагандисти спекулюють на тому, що, мовляв, Пехлеві «вивчає життя країни по телевізору» і не має жодного реального зв’язку з іранським суспільством, та й загалом є малокомпетентним як для політика. Пропаганда наполягає: людина, яка майже пів століття не була в Ірані, не може претендувати на роль лідера.

Цей аргумент системно застосовується Росією й щодо інших опозиційних діячів у вигнанні — від сирійських до білоруських — і має на меті знецінити будь-яку альтернативу авторитарній владі. Приміром, у каналі одеського ексдепутата Ігоря Дімітрієва, який утік до Росії є репост допису з іншого пропагандистського каналу, у якому йшлося про те, що «в Америці він перебуває 48 років, і з того часу ніколи не був в Ірані. Життя країни вивчає по телевізору. Тато вивіз з Ірану $1 мільярд, щоб синові нічого не бракувало. Реза живе в штаті Мериленд, любить ходити з дружиною поїсти в кафе. На запитання, яка у нього професія, Пехлеві відповідає: “Я даю інтерв’ю про події в Ірані”. За весь час після повалення батька він ніде не працював. Такий собі, так би мовити, 64-річний зумер».

Пехлеві змальовують як «зажерливого мажора», що живе з мільярдів батька. Тут пропаганда поєднує антиелітну риторику з класичним популізмом: опозиціонер подається як частина корумпованої, відірваної від народу верхівки, яка прагне повернути владу заради власного комфорту. У такий спосіб протести проти режиму аятол подаються не як масовий суспільний рух, а як спроба реставрації «старих еліт».

«З одного боку — 87-річний хворий старий інвалід (у Хаменеї після замаху одна рука не працює), який нестямно хапається за владу, шалено ненавидить будь-які зміни й насаджує закони середньовіччя. З іншого боку — розпещений мажор, що корчить із себе Че Гевару», — йдеться в дописі Дімітрієва. Така дихотомія навмисно ігнорує існування широкого спектра іранської опозиції — жіночих рухів, студентів, профспілок, етнічних і регіональних ініціатив — і зводить складну політичну реальність до карикатурного протиставлення двох неприйнятних фігур.

Ще одна «маска», яку пропаганда натягує на Пехлеві — образ безвідповідального провокатора війни. Російські канали цитують заяви Пехлеві, у яких він підтримував удари Ізраїлю по Ірану, інтерпретуючи їх як заклик до зовнішньої агресії: Пехлеві «став єдиним представником іранської опозиції, що підтримав бомбардування Ірану Ізраїлем, заявивши, що “це можливість скинути режим”», — пише автор того ж каналу. Це дозволяє пропаганді подати його як людину, готову «продати країну» й підтримати війну заради особистих політичних амбіцій.

Наслідки іранських протестів для Росії в уявленні пропаганди

В останні роки Росія та Іран зблизилися — як у політичному, так і у військово-технічному та регіональному вимірах. Обидві країни опинилися під жорсткими західними санкціями, що стимулювало розвиток альтернативних економічних, фінансових і логістичних механізмів співпраці. Іран став партнером Москви у військово-технічній сфері, зокрема у контексті постачання безпілотних систем, а також у координації дій на Близькому Сході — від Сирії до ширших енергетичних і транспортних проєктів. Підписання у січні 2025 року договору про «всеосяжне стратегічне партнерство» закріпило цей курс на інституціоналізацію відносин. Саме тому внутрішні події в Ірані російська пропаганда подає як безпосередній виклик безпеці та стабільності самої Росії.

Найбільш помітна теза прокремлівської пропаганди — протести в Ірані як елемент глобальної «гібридної війни Заходу проти Росії». Події в Тегерані, Каракасі чи навіть у нейтральних водах із танкерами під російським прапором вибудовуються в єдиний наратив «синхронних ударів». У цій логіці Захід нібито остаточно відмовився від «лобової» поразки Росії на українському фронті та перейшов до стратегії «тисячі порізів»: дестабілізації союзників, руйнування логістики, підриву енергетичних ринків і створення передумов для внутрішньої кризи в самій Росії. Іран у цій схемі постає не самостійним суб’єктом із власною внутрішньою динамікою, а «ланкою ланцюга» антиросійської змови.

«Початок гібридної війни проти Росії. Останні події першого тижня 2026 року — це не окремі кризи. Це синхронні удари в рамках оновленої стратегії колективного Заходу, який остаточно перейшов від спроб перемогти Росію на полі бою в Україні до повномасштабної гібридної війни на всіх фронтах», — йшлося в анонімному каналі на 315 тис. підписників.

Ще один посил — Іран як стратегічний буфер і ключовий союзник, без якого Росія стає вразливішою. Пропаганда наголошує на геополітичній ролі Ірану на Близькому Сході, його впливі на енергетичні маршрути та регіональний баланс сил. Внутрішня нестабільність у країні подається як загроза не лише самому Ірану, а й усьому антисистемному табору — передусім Росії та Китаю. Захід у цьому наративі нібито прагне «переформатувати» світовий енергетичний ринок, вибивши з нього незалежних гравців і змусивши решту держав діяти «у фарватері Вашингтона».

«Іран — ключовий гравець на Близькому Сході. Внутрішні хвилювання можуть перерости у конфлікт із сусідами або втягнути зовнішні сили, що призведе до нестабільності на ключових енергетичних і торгових маршрутах», — пишуть у  телеграм-каналі «Ріфми і Панчі» з півторамільйонною аудиторією.

Водночас поруч з алармістськими оцінками з’являється й прагматичний наратив про можливі вигоди для Росії. Частина пропагандистських коментаторів указує, що потенційні проблеми з іранською або венесуельською нафтою можуть змусити Китай наростити закупівлі російських енергоносіїв. Крім того, будь-яка ескалація на Близькому Сході розглядається як фактор зростання світових цін на нафту, що подається як фінансовий плюс для Москви. Таким чином, навіть дестабілізація союзників подається як можливість — Росія нібито здатна «виграти» з будь-якого хаосу.

«Для Росії в цій ситуації є навіть певні вигоди: по суті, втративши венесуельську й іранську нафту (про що поки що не йдеться, але хто його знає, що буде далі?) Китай змушений буде наростити поставки “чорного золота” з Росії, що Росії з чисто фінансової точки зору, зрозуміло, вигідно. Не кажучи вже про те, що на тлі новин з Венесуели та Ірану зростуть (уже зростають!) світові ціни на цей ресурс», — писала пропагандистка Тетяна Монтян у своєму каналі (372 тис. підписників).

Частина повідомлень в аналізованому масиві проєктувала та переносила протести в Ірані на російський контекст як своєрідне «попередження», використовуючи ксенофобну риторику щодо етнічних груп. Коли азербайджанські та тюркські рухи в Ірані закликали своїх співвітчизників приєднатися до протестів, російські канали миттєво використали це як привід для ксенофобних висловлювань.

Наприклад, блогер-пропагандист Сергій Колясников звинуватив іранські меншини в роботі на «зовнішніх ворогів» Ірану, його повідомлення розійшлося в інших соцмережах: «Вперше азербайджанські та тюркські рухи в Ірані випустили офіційний заклик до тюрків і азербайджанців повністю й активно приєднатися до протестів, що тривають. До питання, кому і навіщо потрібні етнічні діаспори. Просто в потрібний момент надходить команда».

В інших телеграм-каналах підхоплювали цю тезу, поширюючи страхи на російську аудиторію та залякуючи можливим бунтом діаспор у самій Росії: «У чому проблема діаспор? У тому, що це в прямому сенсі слова іноагенти, контрольовані ззовні. Без варіантів... Що, хочете як в Ірані?». Також це твердження експлуатували пропагандистські медіа на кшталт «православного» телеканалу «Царьград»: «Особливу увагу слід приділити ролі азербайджанського чинника. Росія, яка встояла перед військовими та економічними ударами, тепер стикається з ризиком внутрішніх розломів. Іран стає полігоном для відпрацювання тактик, які можуть вдарити по єдності багатонаціональної країни».

Стосунки між Азербайджаном і Росією загострилися влітку 2025 року після загибелі двох азербайджанців під час затримання російськими силовиками в Єкатеринбурзі, що призвело до відповіді Баку: арештів російських громадян (включно зі співробітниками пропагандистського медіа Sputnik) і скасування культурних заходів. Таким чином, пропагандистські канали мобілізовують страхи та настрої аудиторії до азербайджанської діаспори у Росії та конструюють образ внутрішньої загрози.

Події в Ірані описують не стільки як внутрішній конфлікт суспільства з авторитарним режимом, скільки як елемент великої «когнітивної війни» проти Росії. Така рамка дозволяє мобілізувати аудиторію, виправдати можливі економічні труднощі та водночас підготувати ґрунт для репресивної логіки: якщо головний фронт — «усередині країни», будь-яке інакодумство можна подати як частину ворожого сценарію. Саме в цьому сенсі Іран у російському пропагандистському дискурсі стає не стільки союзником, скільки символом — попередженням про те, що, на думку Кремля, може чекати й саму Росію.

Усе за «брендбуком оранжевих революцій»

У пропагандистських телеграм-каналах і телеграм-каналах провладних російських медіа протести в Ірані називають «кольоровими революціями», які подають як технологічний інструмент зовнішнього впливу. Елементом такої риторики є відмова протестувальникам у щирості намірів і самостійності дій. Також пропагандисти таврують протести проти влади як організовані «спецслужбами Ізраїлю та США». Далі ці протести, як зробив пропагандист Дмитро Василець, порівнюють з «еталонами» схожих протестів, які призвели до демократизації держав. І тому тавруються прихильниками автократа-Путіна як негативні:

«Усе як в Україні під час Євромайдану 2014 року, один в один, тільки там ще політичні європовії підгавкували. Не шкодуючи грошей і диверсантів (невідомих снайперів), йде класична спроба кольорового перевороту», – пише Василець, який має майже 257 тисяч підписників у телеграмі.

Пропагандисти порівнюють нинішні протести в Ірані з Революцією гідності та Помаранчевою революцією в Україні, використовуючи звичну тезу про зовнішніх «організаторів» протестів — в Ірані разом зі звичними США їхню роль нібито відіграють ще й спецслужби Ізраїлю. Тоді як у випадку протестів в Україні головними «лиходіями» для пропагандистів з Росії були ті самі США і Європейський Союз.

Сфокусовані на «зовнішньому впливі» пропагандисти стають на захист влади, проти якої протестують громадяни Ірану. Вони, як той же Василець, більше розповідають про «напади озброєних бойовиків (мирних протестувальників за версією Трампа) на іранських поліцейських» чи «терористичні атаки на силовиків», як написали в телеграм-каналі, ніж на причини протесту.

Конструювання негативного ставлення до протестів в Ірані пропагандисти проводять і через зосередження на незручностях, які протести спричиняють. У телеграм-каналі Захара Прилєпіна з 257 тисячами підписників, наприклад, написали, що «185 міст в Ірані страждають від протестів уже два тижні». Тоді як десятиліття існування недемократичного репресивного режиму та його наслідки не згадуються, протестувальників іменують «бунтівниками», а протести — «безпорядками», «погромами в результаті втручання ззовні».

Зображення протестів проти недемократичного режиму як чогось, що повторюється і що «так само було і в Україні, і в Сирії», дозволяє пропагандистам узагальнювати, що протест за «брендбуком “оранжевих революцій"», як написали в анонімному телеграм-каналі із 509 тисячами підписників, призведе лише до воєнних дій і нічого іншого.

Офіційно російська влада повторила риторику пропагандистів увечері 13 січня вустами представниці МЗС Марії Захарової: «Застосовуються сумнозвісні методи “кольорових революцій”, коли мирний протест зусиллями спеціально навчених і озброєних провокаторів, що діють за інструкціями з-за кордону, перетворюється на жорстокі й безглузді безчинства, погроми, вбивства правоохоронців і простих громадян, включаючи дітей» — цитував Захарову офіційний телеграм-канал МЗС Росії.

Такі тези транслюють як окремі блогери-пропагандисти, так і провладні медіа, зокрема ТАСС. Що може свідчити й про роботу за «темниками», й про добре засвоєння десятиліттями повторених тез, і відтворення їх в автоматичному режимі.

Висновки

Російська пропаганда у телеграм-каналах використовує протести в Ірані як інструмент для досягнення кількох взаємопов’язаних цілей. По-перше, вона систематично дискредитує самі протести, застосовуючи перевірені роками кліше про «кольорові революції» та «зовнішнє втручання», риторично перетворюючи масовий суспільний рух на нібито керовану ззовні операцію спецслужб США та Ізраїлю.

По-друге, пропаганда захищає авторитарний режим аятол, зосереджуючись на «нападах на силовиків» замість глибинних причин протестів: економічній кризі, репресіях і обмеженні громадянських свобод. Використання термінів «бунтівники» та «погроми» формує негативне сприйняття протестувальників, тоді як десятиліття недемократичного правління не викликають у пропагандистів жодної критики.

По-третє, дискредитуючи опозиційних лідерів, зокрема Резу Пехлеві, змальовуючи його як «маріонетку США», «мажора» чи «провокатора війни», пропаганда ігнорує існування широкого спектра іранської опозиції та зводить складну політичну реальність до карикатурного протиставлення.

Загострення протистояння частини іранського суспільства з авторитарним режимом подається як елемент антиросійської стратегії, з метою мобілізації російської аудиторії. Пропаганда використовує іранські події для розпалювання ксенофобії щодо етнічних діаспор у Росії, особливо азербайджанської. Протести перетворюються на «попередження» про можливі внутрішні загрози, з використанням образу «іноагентів, контрольованих ззовні». Це вписується у ширшу стратегію Кремля підтримувати авторитарні режими та демонізувати будь-які масові рухи як частину ворожого сценарію, що може чекати й саму Росію.