ms.detector.media
Ольга Білоусенко
30.06.2021 14:49
Фемінізм не на часі? Які міфи про гендерну рівність поширюють українські політики й публічні люди
Фемінізм не на часі? Які міфи про гендерну рівність поширюють українські політики й публічні люди
Чому не можна заперечувати фемінізм і водночас підтримувати права жінок та чому Стамбульська конвенція не нав’язує «гендерних ідеологій», а захищає потерпілих від насильства.

Письменниця Ірен Роздобудько, митрополит Епіфаній, нардепка Ірина Верещук, ексречниця президента Юлія Мендель, політкоментатор Олександр Лазарєв, колишній секретар Ради національної безпеки і оборони Олександр Турчинов… Що їх об’єднує? Кожен і кожна з них виявляли упереджене ставлення до фемінізму, гендерної рівності або до самих активісток: хтось висловлював думку, що фемінітиви не потрібні; хтось казав, що Стамбульська конвенція не вирішує проблему із гендерозумовленим насильством, а нав’язує українцям підозрілі ідеології; хтось стверджував, що фемінізм не актуальний ще з позаминулого століття. MediaSapiens зібрав добірку міфів та упереджень щодо фемінізму й гендерної рівності, які транслювалися в українських медіа як коментарі публічних людей, та спробував розібратися, чи можуть такі висловлювання шкодити руху за права жінок.

Фемінізм в Україні не актуальний

Інколи можна почути, що в Україні чоловіки й жінки рівні у своїх правах, а тому фемінізм уже не актуальний. Схожої позиції дотримується письменниця Ірен Роздобудько, яка в одному зі своїх інтерв’ю сказала, що ставиться до питання фемінізму іронічно. «Думаю, це питання позаминулого сторіччя, коли жінка не мала права брати участь у виборах, коли їй платили меншу зарплату порівняно із чоловіком. Зараз такого не існує, тож тема фемінізму віджила себе. Тим більше в Україні, коли жінка завжди була господинею, сама займалася господарством, коли чоловіки були на Січі чи воювали», — сказала Роздобудько.

На думку керівниці Волинського пресклубу, феміністки Богдани Стельмах, деяким людям здається, що жодних перешкод і дискримінації не існує, бо їх ніхто не принижував, не дискримінував, а феміністки самі не знають, чого хочуть. За словами експертки, на такі погляди впливають різні чинники: псевдоісторичний контекст, згідно з яким жінки завжди були «господинями», «берегинями» й керували господарством, а отже панував матріархат. «Частково так — жінка була певною мірою незалежною, але чи могла вона приймати рішення поза домом? Та й у межах дому вона належала чоловікові, якщо тільки це не стосувалося дітей і баняків. Часто згадують період Запорізької Січі, мовляв, жінки тоді керували господарством, — каже Богдана Стельмах. — По-перше, це була вимушена ситуація і вона змінилася, коли Січі не стало, по-друге, фемінізм не виступає за те, щоб жінки усе тягнули на собі, а пропагує рівний розподіл ролей, право жінки бути такою ж людиною. Якщо у нас була рівність, то чому ж тоді жінки не воювали на Січі поряд із чоловіками, а виборюють право захищати країну і досі?» (До речі, за часів Січі більшість чоловіків не були козаками й не воювали, а займалися сільським господарством, ремеслами чи торгівлею.)

Богдана додає: часто люди думають, що не стикалися з гендерними стереотипами, бо не можуть їх ідентифікувати, адже змалку виростають у цих стереотипах, на них формується світогляд. «Наприклад, можна забороняти хлопчикам плакати і гратися ляльками, бо це виховує справжнього чоловіка. Але такі установки призводять до відсутності навичок бути хорошими татами. Або можна стверджувати, що неоднозначні погляди чи натяки керівника на роботі — це не домагання, хоча насправді це так; що репліки на вулицях про ноги чи фігуру — це комплімент, хоча це не так», — пояснює Богдана Стельмах.

Хоч зараз в Україні значно більше прав і можливостей, ніж ще кілька десятків років тому, є чимало проблем: нерівні можливості участі в політичному житті, нерівна оплата праці, дискримінація при працевлаштуванні, упереджене ставлення до материнства, домашнє насильство тощо. «Тому про це треба говорити. Пояснювати на конкретних прикладах, особливо дівчаткам і жінкам, розповідати, що для них зробив фемінізм і чому жінки в Україні продовжують виборювати свої права», — каже пані Богдана.

Жінки, які відстоюють свої права, — «недорозвинуті особистості»

Таку думку висловив священик Православної церкви України та депутат Полтавської міської ради від «Європейської солідарності» Олександр Дедюхін. У своєму дописі у фейсбуку він назвав «недорозвиненими» тих жінок, які відстоюють право розпоряджатися своїм тілом і, зокрема, право на аборт та демонструють плакати з написами «Моє тіло — моє діло». «Якщо хоча б на мить приспустити перетинки між звивинами, то можна дізнатися, що ембріон в матку потрапляє внаслідок певних дій, вчинених самою жінкою. Як там старі люди кажуть: "Сучка не схоче — кобель не скоче". І якщо ти вже дала згоду на одне, то, будь ласка, неси відповідальність», — заявив Дедюхін.

Богдана Стельмах каже, що право жінки розпоряджатися своїм тілом — одна зі складових прав людини, а слова священика — це зневага не лише до вибору жінки, а й до неї самої  як особистості. «У такому світлі жінки, які відстоюють це право — злостиві феміністки, які псують звичну систему впливу на паству», — розповідає Богдана. Вона пояснює, що така позиція священика чи політика може загрожувати фемінізму і впровадженню гендерної рівності, адже формує негативне ставлення до тих жінок і чоловіків, які кажуть, що жінка — не об’єкт, не рабиня, не власність і сама вирішує за себе.

Пізніше на слова Дедюхіна відреагували в Полтавському осередку «Європейської солідарності» й заявили, що позиція депутата не є офіційною позицією політсили, а сам Дедюхін спершу відредагував пост, а потім видалив. Також на слова священника зреагував заступник голови управління зовнішніх церковних зв'язків Православної церкви України Євстратій Зоря, який у коментарі Громадському сказав, що не підтримує таких висловлювань Дедюхіна та вважає їх «хамством». Церква відсторонила Дедюхіна від богослужінь на два місяці й заборонила йому публічно висловлюватись у соцмережах.

Аби підтримувати права жінок, не потрібно бути феміністкою

В одному зі своїх інтерв'ю тепер уже колишня речниця президента України Юлія Мендель зауважує, що вона підтримує ідею рівних прав чоловіків та жінок, але не є феміністкою. «Я б не хотіла говорити про фемінізм як такий. Незважаючи на те, жінка ти чи чоловік, у тебе повинні бути рівні права у суспільстві — це нормально та правильно. Права на все: на вираження, на самовизначення, на освіту, на медицину. Якщо я зараз буду говорити про фемінізм, мене припишуть або до феміністок, або до антифеміністок, а я не є ні тим, ні іншим», — розповіла в інтерв’ю Юлія Мендель.

Соціологиня, гендерна експертка Маріанна Колодій каже, що такі висловлювання виникають через вульгарне розуміння фемінізму, сформоване травматичним радянським досвідом. Висловлювання на кшталт «я за права жінок, але не феміністка...», на думку експертки, є абсурдним, оскільки фемінізм є рухом за права жінок. «У країнах пострадянського простору сутність фемінізму розуміють крізь призму залучення жінок до продуктивної праці — спільного з чоловіками творення ВВП. Жінки повинні були виконувати все те, що й до того було “жіночою працею”, але поряд з цим мали додатково прагнути високої продуктивності праці, — каже Маріанна Колодій. — Для багатьох сучасних жінок такий підхід є несправедливим. А гендерної рівності у формі виключно квітів на 8 Березня вони не хочуть. Ще один фактор уникання фемінізму —поширення цінностей утриманства та “вдалого заміжжя” серед жінок. Багато молодих жінок переконані, що ідеї фемінізму покликані позбавити їх можливостей бути “принцесами”, жити безтурботно, бути “за чоловіком”, позбавити права на “жіноче” щастя».

Маріанна додає, що уявлення про фемінізм формують приблизно за такою формулою: феміністки — нещасливі, а тому злі й хочуть позбавити щастя інших. На думку експертки, така формула безглузда, але дієва, бо продовжує і примножує багаторічні традиції мізогінії у середовищі самих жінок (заздрість, упередження, образи тощо). «Єдиний вихід — бажання з'ясувати сутність речей і не видавати свої здогадки чи упередження за істину. Фемінізм був і залишається рухом за права жінок, рухом, який солідаризує і об'єднує жінок різних соціальних груп, різних поглядів навколо цінності і значимості життя жінок. Бути феміністкою означає просувати права жінок», — каже Маріанна Колодій.

Фемінітиви непотрібні й навіть шкідливі

У травні 2019 року Кабмін схвалив правопис української мови в новій редакції, зокрема «легалізувавши» вживання фемінітивів. У новому правописі пояснюється, за допомогою яких суфіксів можна їх утворювати. Однак використання фемінітивів, зокрема й у ЗМІ, досі викликає в деяких людей відторгнення. Наприклад, Юлія Мендель в інтерв’ю Наталії Влащенко сказала, що проти вживання фемінітивів, адже це посилює гендерну нерівність й негативно впливає на жінок. «Світовий банк видав дослідження, у якому було чітко сказано, що фемінітиви збільшують gender gap, підкреслюють проблеми між статями і погано впливають на права жінок в суспільстві. Коли світ вивчає, як вирівняти права чоловіків і жінок, ми з якихось причин, на жаль, ухвалюємо закон, який напряму впливає на жінок», — сказала Мендель.

Проте, за даними VoxCheck, дослідження, яке згадує Мендель, не стосується фемінітивів у мові. «У дослідженні вивчають вплив мов, у яких усі або частина іменників мають форму роду (“гендерна мова” або gender language), на участь жінок у ринку праці.
Наприклад, в українській мові “небо” має середній рід, у французькій та німецькій “le ciel” та “der Himmel” — чоловічий рід), а от суахільський відповідник неба — “anga” — роду не має»
, — пояснили фактчекери.

Гендерний експерт Микола Ябченко розповідає, як одного разу мав розмову зі своїм сином, коли вони йшли на зустріч із льотчицею в одну з книгарень. «Син сказав, що не думав, що бувають жінки, які керують літаками. Я запитав його чому. Й він відповів, що завжди чув слово "льотчик" або "пілот", тому був впевнений, що це лише про чоловіків, — каже Микола. — Я пояснив, що бувають і льотчиці або пілотки. Син відповів: думав, що пілотка — це капелюх. На що я відповів, дипломат — це людина, яка працює у посольстві, а також портфель, але чомусь ніхто не асоціює працівників посольств з чемоданами».

Ця історія дає зрозуміти, що відсутність фемінітивів у мові не дає нам змоги побачити жінок у тій чи іншій професії. «А ще наші доньки не бачать для себе повного вибору професій і обирають лише ті, які "не ріжуть вухо" певним чутливим на слух людям. Як от "прибиральниця", "вчителька", — каже пан Микола. — Не всі смішні слова викликають сміх, якщо ви з повагою ставитесь до людей, які в цій професії працюють».

Соціологиня Маріанна Колодій також каже, що фемінітиви сприяють подоланню гендерних розривів у різних сферах суспільства. «У світі багато мов, у яких уживання фемінітивів є неможливим через особливості словотвору чи відсутність родів. Українська мова у цьому сенсі більш мозаїчна, що, безумовно, є її окрасою», — каже експертка.

Гендерне питання недоречне в політиці

Політичний коментатор Олександр Лазарєв у ефірі телеканалу ZIK припустив, що в побутовому житті жінки справді можуть зазнавати дискримінації за гендерною ознакою, однак не в політиці. «…у багатьох політиків є дружини, коханки, знайомі та подруги. Це якийсь сюрреалізм. Деякі члени “Слуги народу” та “Голосу” бігали парламентом з закликами до гендерної рівності і позбавлення дискримінації. Я дискримінації не бачив», — сказав Лазарєв.

На думку гендерного експерта Миколи Ябченка, дивно, коли чоловік стверджує, що жінок не дискримінують. «Тобто жінки, які говорять про дискримінацію, з якою вони особисто стикалися, очевидно, на думку Лазарєва, не праві. А він правий,— каже пан Микола. — Я пригадую слова Ірини Суслової, народної депутатки VIII скликання, яка на зустрічі зі студентами та студентками журналістики розповідала, як до неї та інших жінок-депутаток зверхньо ставилися чоловіки, які відмовлялися сприймати їх рівноправними колегами і радше воліли жартувати, аніж обговорювати законопроєкти». Таких прикладів є чимало, тому наявність хоч сотні позитивних прикладів успішності жінок у політиці, на жаль, не спростовує того факту, що інші політикині стикаються з упередженим ставленням.

За словами голови громадської організації «Ліга захисту жінок» Олександри Голуб, в Україні є багато депутаток місцевих рад та парламенту, державних службовиць, активісток, проте до них все ще застосовується «фільтр» коханка-дружина-дочка. «Особисто я бачила приклади, коли чоловіки під час професійних обговорень дозволяли собі коментарі щодо тону голосу, віку, зовнішнього вигляду своїх колежанок, — каже Олександра Голуб. — Така поведінка є непрофесійною та неетичною. Кроком до розв’язання цієї проблеми є розробка етичних кодексів, у яких мають бути описані чіткі санкції за сексизм: починаючи від позбавлення заробітної плати до обмеження права відвідувати засідання або ж голосувати на певний час».

Громадянська мережа «Опора» провела дослідження участі жінок у місцевих виборах 2020 року, опитавши близько 300 респонденток, які були кандидатками від політичних партій та подолали виборчий поріг. Більшість цих жінок стверджували, що не стикалися з гендерозумовленими перешкодами щодо себе під час виборчої кампанії. «Але подекуди їхні відповіді демонструють чіткі стереотипні уявлення як у них самих, так і в колег із партії, виборців чи близького оточення кандидаток, а також існуючі бар’єри, наприклад, у доступі до партійних ресурсів чи формуванні списків», — зазначають у звіті «Опори». Наприклад, одна з кандидаток говорила: «Не було проблем, що я жінка. Але жінок включали по залишковому принципу. Чоловіки готові були платити. Зрозуміло, що без квоти жінки б не пройшли, хоча відбір був серйозним. Мене запитували, чим я можу бути корисна. Але загалом ми на рівні працювали». Інша казала, що колеги по списку, «хоч як тобі посміхались, не сприймають жінку як рівноцінного кандидата».

Навесні 2021 року «Детектор медіа» провів моніторинг дописів публічних людей у соцмережах щодо свята 8 березня. Результати дослідження продемонстрували набір стереотипів, багато з яких взагалі знеособлюють жінок: чоловіки-чиновники чи політики відводять їм роль «берегинь»-спостерігачок, які повинні «надихати» справжніх людей — чоловіків — на серйозні справи. Поки що саме носії цих стереотипів домінують в українській політиці та місцевому самоврядуванні.

 

Стамбульська конвенція замінить «стать» на «гендер» та просуватиме «гендерні ідеології»

У серпні 2020 року глава Православної церкви України Епіфаній на зустрічі із прем’єр-міністром Денисом Шмигалем заявив, що Всеукраїнська рада церков підтримує боротьбу з домашнім насильством, однак не підтримує ратифікації Стамбульської конвенції, яка, на думку митрополита, «лише використовує тематику домашнього насильства для впровадження у національні законодавства ідеологічно мотивованих правил, заснованих на протиприродному трактуванні статі».

«Ми знову і знову спостерігаємо наполегливі намагання, зокрема зовнішні, поступово впровадити в Україні цю ідеологію, як обов’язкову, що суперечить загальній конституційній нормі, яка забороняє встановлення обов’язкової ідеології. Тому наша Рада вважає, що Стамбульська конвенція не повинна вноситися на ратифікацію і просимо уважно поставитися до аргументів на користь такого рішення», — сказав Епіфаній.

Наприкінці 2018 року проти Стамбульської конвенції висловився й тогочасний секретар РНБО Олександр Турчинов, який назвав її «маніфестом гендерної ідеології», яка під «прикриттям слів про права людини, толерантності, захисту жінок від насильства» нав'язує суспільству «ідеї неомарксизму».

Насправді Стамбульська конвенція — це міжнародна угода Ради Європи щодо насильства проти жінок та домашнього насильства, відкрита для підписання 11 травня 2011 року у Стамбулі. Конвенція набула чинності 1 серпня 2014 року, першою у 2012 році її ратифікувала Туреччина, станом на 2018 рік конвенцію підписали 45 країн. В Україні Стамбульську конвенцію досі не ратифікували, хоча спроба була ще у 2016 році.

На думку голови громадської організації «Ліга захисту жінок» Олександри Голуб, Стамбульська конвенція огорнута міфами, які підкріплюються так званими «традиційними» організаціями. Там стверджують, що конвенція має на меті замінити поняття «стать» на «гендер». «Це не відповідає дійсності, адже конвенція має на меті захист жінок, дітей та чоловіків від домашнього насильства: розбудову притулків, психологічні сервіси, судовий захист», — каже пані Олександра.

Вона додає, що противники ратифікації говорять про «традиційні цінності», та на практиці толерують насильство і зменшують шанси постраждалих отримати адекватну допомогу. «Люди, постраждалі від насильства, стикаються також із низкою стереотипів та упереджень в поліції, закладах охорони здоров'я, соціальних службах, судах, — розповідає Олександра Голуб. — Домашнє насильство у різноманітних його проявах не є і не може бути нашою традицією. Конвенція не втручається у сімейні порядки та не регулює релігійні норми чи вірування. Окрім того, конвенція не вимагає визнання одностатевих шлюбів».

За словами експертки, ратифікувавши Стамбульську конвенцію, Україна підтвердить, що є цивілізованою країною, яка визнає домашнє насильство злочином та протидіє йому. А люди, постраждалі від насильства, отримають захист та ефективну підтримку з боку держави.

У березні цього року президент Туреччини Реджеп Таїп Ердоган заявив, що країна вирішила вийти зі Стамбульської конвенції, яка, на думку турецьких посадовців, «заохочує до розлучення», «підриває традиційні цінності» та «намагається унормувати гомосексуальність». За словами керівниці громадської організації «Центр жіночі перспективи» Марти Чумало, інші держави, крім Туреччини, не заявляли про бажання вийти з конвенції. «У Туреччині посилились праворадикальні релігійні настрої, тому там і заявили про намір вийти зі Стамбульської конвенції, — каже Марта Чумало. — Але європейські держави, для яких права людини є суттєвими, навпаки, роблять заяви на підтримку конвенції і обурюються наміром Туреччини».

Марта Чумало додає, що Стамбульська конвенція — це перший міжнародний документ, який виводить визначення гендеру з тіні. «Стамбульська конвенція каже, що домашнє насильство є гендерозумовленим. Це пов’язано з тим, що соціум виховує чоловіків сильними, спроможними і очікує від них прийняття рішень за інших людей. Через це вони мають більше влади над іншими людьми — дружиною, дітьми. І тому створюється поле, де насильство є можливим, тому що одна сторона має більше влади, більше контролю  і сили, ніж інша, — каже пані Марта. — Стамбульська конвенція каже, що такий гендерний режим потрібно долати».

Ратифікація Стамбульської конвенції в Україні є однією з вимог маршів жінок, які проходять у різних містах 8 березня. 4 травня 2020 року петиція про ратифікацію Стамбульської конвенції на сайті президента набрала понад 25 тисяч голосів. У відповіді на петицію йдеться, що президент внесе на розгляд Верховної Ради проєкт закону «Про ратифікацію Конвенції Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами» після того, як Міністерство закордонних справ подасть пропозиції.

14 травня 2021 року віцеспікерка Олена Кондратюк заявила, що Верховна Рада готова розглядати питання ратифікації конвенції, коли до парламенту надійде офіційний текст документу. «Для України ця конвенція не є чимось чужим та незрозумілим, адже наша держава безпосередньо долучилася до її розробки. Тому ратифікація цього документу — це фактично виконання обіцянок, які ми дали собі як держава, яка рухається до Європи», — сказала Олена Кондратюк.

Феміністкам і тим, хто говорить про гендерну рівність треба йти в армію

«Я зараз коли слухаю про ці "рівні можливості", "феміністичні рухи", "як політик-жінка має відрізнятися від політика-чоловіка", я їм кажу: "В армію. І все стане на свої місця..."», казала народна депутатка від партії «Слуга народу» Ірина Верещук.

Гендерна експертка Маріанна Колодій каже, що висловлювання депутатки є некомпетентним, оскільки в законі «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків» подано чітке визначення гендерної рівності. Це рівність прав і можливостей жінок та чоловіків у всіх сферах життєдіяльності суспільства. «Як на мене, щоб зрозуміти ці речі, не обов'язково йти в армію, — каже Маріанна Колодій. — Військовослужбовиці виконують ті самі професійні обов'язки, що й військовослужбовці, а вчительки, ті самі професійні обов'язки, що й учителі. Якщо жінки, які досягли успіхів у професійній, громадській чи іншій публічній роботі, за прикладом пані Верещук відкидають ідею гендерної рівності, то для чого вони прагнуть влади, для чого здобували освіту? Для чого прагнуть публічності, дають інтерв’ю, замість того, щоб жити так званим природнім життям “справжньої” жінки?»

ms.detector.media