Перший номер українського Vogue купила дорогою на один із чергових заходів, де багато говорять про політику. Про себе зіронізувала, що, мабуть, цей журнал у моїх руках дисонуватиме з розмовами про євроінтеграційні процеси та місце України у світі. Проте інколи перебування в певному просторі визначає хід думок. І тоді збіги видаються не такими випадковими, як ось це – перший номер української версії світового бренду вийшов під назвою «Украина в моде». Кожен може інтерпретувати її по-своєму: хтось буквально – як от те, що українська модна індустрія потроху виходить за рамки власного замкненого простору; а хтось і ширше – в сенсі інтеграції України у світовий культурний контекст.

Слухала дискусію про євроінтеграцію, гортала Vogue і думала: поки політики фантазують на теми інтеграції, окремі творчі особистості вже давно й успішно вплітають свої візерунки в канву світової цивілізації. Вони самостійно й упевнено заповнюють ту ментальну прогалину в уявленнях інших народів про Україну, про яку казав Андреас Умланд в інтерв’ю MediaSapiens. Історії, розказані Vogue, зрештою, як і історія самого Vogue (багаторічним редакційним директором американського Vogue був народжений у Києві Олександр Ліберман), це доводять.

Я не є великим прихильником глянцю. Але Vogue – вершина глянцевої журналістики і не можна з цим не рахуватися. «По фотографиям, сделанным для Vogue, можно изучать не только историю моды, но и историю нравов. Иногда один снимок скажет нам про то или иное десятилетие больше, чем увесистый том», – написала у своїй статті до українського Vogue Каріна Добротворська, президент і редакційний директор Brand Development Conde Nast International. Але те ж саме можна сказати і про тексти Vogue, яких в українському номері достатньо багато, що, очевидно, визначається позицією головного редактора Маші Цуканової («Я человек из газеты, так что текст играет для меня большое значение», – заявляла вона в інтерв’ю FashionWeek).

Отже, таке розуміння глянцю лише підтверджує тезу директора Центру досліджень ЗМІ та вивчення культури Сандерлендського університету Джона Сторі про те, що «всі тексти є політичними, бо вони пропонують уявлення про те, яким є чи має бути світ» (книга «Теорія культури та масова культура»).

Уявлення про те, яким є чи має бути світ, у більшості наших політиків (які суть нашого суспільства) є вельми своєрідним і давно позбавленим будь-якої естетики та смаку як у стосунках із навколишнім світом, так і в обраному стилі життя. Чи можуть і чи повинні вони (політики) за таких умов бути єдиними двигунами процесу української світоінтеграції? Сумнівно. Бо цей процес не визначається лише формальним підписанням документу – наприклад, Угоди про асоціацію з ЄС. Цей процес визначає в тому числі й естетика повсякдення: який одяг ми носимо, якими речами себе оточуємо, чи дбаємо про чистоту й гармонію довколишнього простору, як спілкуємося, які фільми дивимося і які книги читаємо, одним словом, чи не дикуни ми; а як наслідок – якщо не дикуни, то чи здатні подолати щоденні корупційні практики, позбутися своїх комплексів та упереджень і, нарешті, чи здатні ми на клопітку працю, на творення (російською – «созидание»), щоб гармонійно облаштувати вже набагато більший простір – простір у масштабах країни.

Естетика повсякдення, пропонована Vogue, та естетика повсякдення, пропонована нашими політиками, кардинально різняться: перший номер українського Vogue доволі стриманий (там немає моделей, сфотографованих на тлі позолоти, як у російському), на відміну від представників нинішньої політичної верхівки, яка оточує себе золотими унітазами, позолоченими стінами та носить туфлі зі страусиної шкіри. Сподіваюся, що українська редакція Vogue і далі витримуватиме таку естетику, трансформуючи довкола себе простір, а не навпаки.

Перший номер українського Vogue зібрав історії успіху вихідців із України у світі моди, мистецтва та кіно. Це вже згаданий вище Олександр Ліберман. Це Олена Ємчук – найвідоміший у fashion-світі фотограф українського походження, яка знімала для першого номеру Vogue десятьох українських топ-моделей. Це одна з найуспішніших моделей українського походження Дарія Вербова, яка знялася для обкладинки цього номеру. Це художниця Соня Делоне, яка народилася в Києві і стала першою леді абстракціонізму в Парижі, чиї малюнки надихали відомих дизайнерів сучасності. Це Міла Йовович, яка не потребує окремого представлення. Це Анна Шевченко – британська письменниця, одна з перекладачів прем’єр-міністра Великобританії. Всі вони змогли реалізувати себе й визнані у світі.

«Оптичне плаття» Соні Делоне на обкладинці британського Vogue, січень, 1925 р. / fashion.ru

Чи були б ці люди успішними в умовах чи, радше, в рамках українського простору? Це питання не раз виникало за схожих обставин і щоразу я чи мої знайомі не знаходили позитивної відповіді. Чому? Очевидно, тут можна знайти різні причини. Але, думаю, одна з них, яка відіграє не останню роль, – саме рамковість/ обмеженість нашого вітчизняного простору, його необлаштованість, негармонійність. Наша країна перебуває останні двадцять років у стані перманентної війни (з ідентичностями, з пам’ятниками, один з одним і з усім світом…). «Війна, яка триває ціле життя, спустошує», – це слова молодої письменниці Тані Малярчук, яка зараз живе у Відні й написала спеціально для Літературного проекту Vogue оповідання «Ші-Ші». На жаль, цей проект можна почитати лише на сайті, у друкованій версії його немає. Проте перевага в тому, що тексти письменниць, які розмірковують про жінок, кохання, красу, долю і щастя, друкуються мовою оригіналу. Опубліковані вже тексти Тані Малярчук та Ірени Карпи – звісно, українською.

Будь-який якісний продукт гармонізує простір. Не перебільшуватиму роль Vogue у трансформації естетики повсякдення, нав’язуваної нашими політиками. Але, думаю, якщо є журнал, який відсилає тебе до таких фільмів, як «Коко до Шанель» з Одрі Тоту, це теж непогано.