MediaSapiens попросив журналістів розповісти, як змінився їх день у професійному аспекті за 24 роки незалежної України. А саме, чи змінився зміст роботи,  чи відбулися особисто для них трансформації впливу політичного фактору. Журналісти також розповіли, як вплинули технології, та наскільки змінилась аудиторія й спілкування з колегами.

Андрій Куликов,   теле- і радіоведучий, співзасновник і журналіст «Громадського радіо», ведучий ток-шоу «Свобода слова» (ICTV).

 Найперше - зараз менше бігаю. 1991 року був репортером, хоч і заступником головного редактора газети 9 («News from Ukraine»). А зараз репортером буваю зрідка, хоч і не маю керівної посади. А репортером буваю, бо працюю для «Громадського радіо».

Потужніший нині тиск політиків і громадських активістів: одна справа працювати в англомовній газеті, котра не здатна справляти аж так багато впливу на внутрішню аудиторію, а інша - у політичному ток-шоу на одному з провідних телеканалів і на розмовному радіо, трансльованому у цілій країні.

Технології змінилися - якщо не прагнути в ті ж таки радіоматеріали вставляти записи звуків і голосів, то можна за допомогою Інтернету компонувати цілі випуски новин, не відходячи від комп'ютера (хоча і 24 роки тому таке можна було робити за матеріалами інформаційних агентств, але їх було не так багато, і надходили вони не так стало).

Змінилася аудиторія, в якій тепер дедалі більшає людей, які роблять вигляд, що не слухають радіо і не дивляться телебачення. У цьому виявляється зростання у суспільстві скептицизму, на противагу надії і небажання та невміння самостійно добирати пропоновану інформацію і аналізувати її.

Дехто з тих, хто працює у журналістиці, тепер частіше оприлюднюють про мене вигадки. За всіх змін, що відбулися, залишається незмінною функція (дехто назве її місією) журналістики в Україні: сприяти інформуванню громадян про стан справ у країні не лише за вертикальними каналами, а й, у першу чергу, за горизонтальними.

Володимир Войтенко, кінокритик, ведучий програми «Аргумент кіно» (1+1)

 24 роки тому я працював, щойно рік після отримання диплому кінознавця в Київському театральному інституті ім. Івана Карпенка-Карого, у редакції журналу «Новини кіноекрана» завідувачем відділу українського кіна. Такий був щомісячний часопис, що виходив від початку 1960-х, мав кількасоттисячний наклад (у 1970-х сягав десь навіть 400 тисяч). Що й казати, через дефіцит вибору розваг, кіно в есесесері було найдоступнішим, найпопулярнішим та найголовнішим із мистецтв. То й аудиторія була широка й максимально «мішана», але це через відсутність того самого вибору. Можна було писати так і сяк – якось читалося... Згодом все потроху жовтіло й жовтіло, більшість публіки цілком закономірно опинилася в тому «жовтому полі».

На ідеологічний та політичний фактор наприкінці існування Радянського Союзу вже можна було максимально чхати, що й – з переважним успіхом – робили. А вже з Незалежністю – тим паче. Всі українські уряди після 1991-го так само максимально чхали на національне кіно, що роблять і зараз, ну й, звісно, ніхто не звертав ніколи вже уваги – в політичному сенсі – хто, як і про що в цій сфері пише й друкує. Тому для мене принципово нічого не змінилося. Просто знаєш, що грошей за все те мало маєш, і все – можеш робити тільки те, що вважаєш за потрібне.

Те саме стосується й спілкування з колегами – тісно спілкуєшся і співпрацюєш із тими, хто тобі близький за поглядами. Що тут може змінитися? Навіть сьогоднішній радикальний час не може зламати цього простого принципу.

Лишень технологічно все кардинально змінилося, але описувати все це годі – загальне місце.

Протягом 1990-х де міг, там і друкувався як кінокритик, працював на МКФ «Молодість». А коли вмерла стара спеціалізована кінопреса, довелося самому заснувати кіночасопис. І це було «KINO-KOЛО», щоквартальник, який регулярно видавали протягом 2000-2008 років, а навколо нього робили ще багато всього – однойменні кінопортал, фестивальну газету, кіноклуб, книжкове видавництво. Від 1999 року веду авторську програму «Арґумент-Кіно» на телеканалі «1+1». А далі ще багато всього – проект «Сценарна Майстерня», короткометражні кінопроекти «Мудаки. Арабески», «Україно, goodbye!», «Вавилон’13», де ускрізь – редактором.

І все це – кінематографічне життя й зусилля посильно його рухати, попри безкультурну державну політику. Звісно, завдання – її змінити. Або змінити зараз, або незабаром Україна остаточно стане тією територією, про яку мріє Путін…

 Лариса Мудрак, незалежний медіа-експерт, експерт від України в Центрально-Європейській Ініціативі, екс-заступник голови Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення, волонтер-менеджер розвитку «Громадського радіо»

Час та зміст

 В 1991 році розпочалася державна незалежність й моя медійна кар'єра. Ми всіма силами відштовхувалися від «совкового» стану й всіма силами прагнули нової вільної журналістики. Моє покоління починало роботу із західними медіа у незалежній Україні (RFE/RL, Reuters, BBC, Deutsche Welle, FP), створювали нові видання, радіо, телеканали - відмінні від радянських ідеологічних й наближені до моделі  «медіа як бізнес». Виривалися на навчання у західні країни, створювали прес-клуби та NGO, інтелектуальні центри, PR-агенції та рекламні студії. Освоювали та креативили з новими технологіями. Але, як сказав ще в 1991 році декан факультету журналістики Анатолій Москаленко: «Ви зможете все, зламати всі старі правила, але не зможете перемогти закони природи й закони часу».

Час дає багато можливостей для розвитку та змін, однак випробування часом пройти вдається одиницям - лише тим, хто чітко розуміє, яку високу мету він має й якими шляхами її  досягає. Тому зміст й мета роботи, контент,  який створює видання чи особисто журналіст мають надвисоке значення. Медіа в Україні є інструментом у боротьбі (чи то між політиками, чи то між ФПГ, чи між особисто олігархами-медіавласниками).  Однак саме змістом роботи - від топ-менеджера до початківця-журналіста - роботу медіа можна повертати на користь суспільства, а не власника. Нещодавно від своєї однокурсниці Юлії Мостової я почула фразу «Мене хвилює лише один проект. Його назва - Україна». Скільки ще медійників можуть так думати?

Політика й медіа

Політика - це створення умов для найкращого розвитку людей, їхніх мрій та вирішення їхніх проблем. В українських реаліях - це важкий шлях політичних трагедій, розчарувань, збагачення, захисту великого бізнесу та нинішньої війни.

Журналістам політику оминути неможливо, особливо якщо ти маєш амбіції та потенціал до розвитку. Я з перших днів роботи в медіа пробувала уникнути «брудної української політики» - працюючи в міжнародній корпорації RFE/RL (Мюнхен - Прага - Київ), створюючи перше ліцензоване видання у діловому сегменті «Деловая неделя - Financial Times», навчаючись на курсах медіа-менеджменту в International media - management Institute IMMI (USA). Й смішно було сподіватися оминути політику.  Вона мене втягнула, як я їй не опиралася. Тому 2005 -2010 рр. – робота в  інформаційному департаменті Президента України Віктора Ющенка, і нам вдалося тоді втілити демократичний формат роботи прес-офісу, а  2010 - 2104 рр. - робота в Нацраді з питань телебачення та радіомовлення  - за призначенням від Президента Ющенка. На моє запитання  «Що ж я там зможу зробити сама?» він відповів: «Левку Лук'яненку в тюрмі було легко? Йди й тягни європейські програми хоч зубами, хоч як можеш.  Й навчи хоч 10 людей, що сама вмієш й знаєш».  Й три програми - захисту дітей від потенційно-шкідливого контенту, нові конвергентні медіа та  творення суспільного мовлення «тягли» і в ті часи. В 2012 році вдалося відновити після трирічної перерви експертну присутність України у Керівному Комітеті Ради Європи з питань медіа та інформаційного суспільства - 3 роки я працювала там. Суспільне маємо, маємо ще й інноваційні проекти «Громадського мовлення». Нові конвергентні медіа - тема моєї експертної роботи зараз. А проекти «захисту дітей в медіапросторі», які призупинені чомусь на час війни, я все одно буду лобіювати в експертному середовищі.

Політичний фактор є й буде в медіароботі. Питання лише чи змінює й зраджує медійник свою професію? Чи стає політиком, державним чиновником чи громадським діячем? Чи використовує медіа для своїх політичних амбіцій?  

Й це питання кожен  ставить собі сам. А суспільство свою відповідь теж дасть. Я залишаюсь в медіапрофесії. Й зараз працюю як незалежний  експерт, експерт від України в Центрально-Європейській Ініціативі, допомагаю  «Громадському Радіо» в процесі становлення.

Інновації і нові медіа

Мій день зараз не починається й не закінчується - мій день в он-лайн.  Де б я не знаходилася (до прикладу, зараз я в США), я щохвилини можу комунікувати з своїми західними колегами-експертами, бачити формування програмної сітки мовлення «Громадського Радіо» у віртреді, перевіряти завдання своїх студентів та інтернів.  Чи могла я мріяти в 1991 році про таку комунікацію? Ні й ще раз ні. В офісі українського бюро Радіо Свобода в 1992 році ми вели битви за друкарські машинки, «по дружбі» добували касети Marants для касетних диктофонів, а на телеканалах журналістки могли тягати штативи до камер відеооператорів - бо повний комплект важив  до 50 кг, а оператор міг важити менше, а відео маєш привезти зі зйомок.

Зараз відео з телефону цілком потягне під час зйомок надзвичайних ситуацій, а новинний канал без біжучих рядків із соцмереж - це вже не новинний канал.

Медіа зливаються з інтернетом. Технології змінюються так швидко, що потужні експертні середовища не встигають їх аналізувати.  Ще швидше деякі технології вмирають й не приживаються на медійному полі. Зараз експерти констатують, що вже половина з нових конвергентних технологій відійдуть за непотрібністю. Смартфони перемагають планшети, а це значить що наступний виток технологій для відео та аудіо буде переорієнтовуватися для такого виду медіамовлення.  Та вибагливій аудиторії може й це швидко набриднути. Експертне середовище обох континентів активно аналізує та працює над розвитком нових конвергентних медіа. Тут океан можливостей й океан нових викликів та проблем.

Для медіа головним є й довго ще залишиться головним – Content is King!  А ще - довіра, яка будується роками, якщо не десятиліттями.  Закони часу змінити не можна.

Аудиторія та цінності

З часу старту мілленіуму на всіх експертних рівнях не спиняючись говорять про зміну потреб аудиторії. Ми живемо он-лайн й новини та тексти сприймаємо он-лайн. Це змінило медіа й змінило людину. Почало змінювати світ цінностей. У тінейджерів шкала цінностей почала змінюватися з пріоритету «Любов» на пріорітет «Слава» (писала про це у статті на MediaSapiens).

Швидше, більше, смаженіше!  Таке «медійне харчування» призвело до світових хвороб, криз та війн. Й такі висновки вже зараз доводиться робити експертам. Можна сперечатися, але я теж стою на такій позиції.  Втрата цінностей людством - це й вина медіа в тому числі. Тому треба чесно й відверто говорити про це. Проаналізувати. Проговорити. Визнати. Вибачитися. Вибачити. Й з новим досвідом іти далі. Якщо ми хочемо творити новий ціннісний світ добра й любові для наступних поколінь. Тому що закони часу та природи людини змінювати не можна.