У червні 2010 року газета The Guardian опублікувала невеличку замітку про арешт американського солдата Бредлі Меннінґа, якого звинуватили в крадіжці секретної інформації. Більшість медіа просто поширила новину про арешт, не заглиблюючись у події. Натомість британський журналіст Нік Дейвіс пішов далі.

«Суть була не в арешті солдата, а в тому, що величезна кількість секретної інформації опинилась у руках дивного австралійця на ім’я Джуліан Ассанж. Я став єдиним журналістом із усього світу, який провів власне розслідування, щоби зрозуміти суть історії», — каже Дейвіс у своєму виступі на Львівському медіафорумі.

Українській аудиторії він відомий передусім як автор «Новин пласкої землі» — книжки про те, як недбалість новинарів дозволяє політикам і піарникам маніпулювати громадською думкою. Після сорока років роботи в одному з найвпливовіших видань світу Нік Дейвіс дивиться на медіа скептично: «Вони витрачають дуже багато часу, щоби показати ілюзію світового консенсусу, якого насправді немає».

MediaSapiens записав виступ британського журналіста.

Я дуже хотів зустрітися з Ассанжем. Я читав усі новини про нього і врешті дізнався від його колеги з Ісландії, що він у Брюсселі. Я приїхав туди, розмовляв із Ассанжем у кав’ярні шість годин і переконав його передати мені матеріали для публікації в The Guardian.

Джуліан — хакер, а хакерська філософія полягає в тому, що все має бути оприлюднене. Тому між нами виник конфлікт. Коли ми почали аналізувати матеріали, отримані від нього, знайшли записи американських військових в Афганістані. В одному з них було описане спілкування із селянами, які розповідали американцям про пересування бойовиків «Талібану». Я дуже боявся, що якщо ми оприлюднимо цю інформацію, цих людей просто вб’ють. Тому ми вирішили цього не публікувати.

Природа інформаційних зливів дуже змінилася: інформація зберігається в цифровому форматі. Це означає, що масштаби витоків можуть бути неймовірні. Чи знаєте ви, як звичайний солдат Бредлі Меннінґ отримав доступ до даних? Він працював на військовій базі біля Багдада у відділі аналітики та розвідки. Поруч була кімната з комп’ютерами та серверами, до якої Меннінґ та його колеги мали доступ. Їм дозволяли слухати музику на цих комп’ютерах. І він удавав, що вставляє диск із музикою та слухає її, а натомість копіював на порожню болванку секретні документи. Цікаво, що солдат не знав, яку саме інформацію копіює: там були тисячі документи.

Передаючи інформацію моїм колегам із The Guardian, він сказав: «Будь ласка, не публікуйте все. Я довіряю вашому здоровому глузду та судженню». Журналісти в таких випадках опиняються у складному становищі — мусять вирішувати, чи безпечно оприлюднювати певну інформацію.

Едвард Сноуден теж не знав, яку інформацію передає. 2013 року американський програміст, який раніше працював у Центральному розвідувальному управлінні, передав The Washington Post і The Guardian дані, що спричинили міжнародний скандал. З’ясувалося, що Агентство національної безпеки США прослуховувало розмови керівників десятків держав. Мій редактор зателефонував мені й розповів про ці матеріали, назвавши їх «найжахливішим, що він бачив у житті». Він проконсультувався з юристом, і той сказав, що ми маємо дві проблеми. По-перше, поліція заарештує нас через володіння секретними документами, по-друге, уряд подасть до суду, і суд заборонить нам публікувати бодай щось.

Ми відкрили канал комунікації з урядом. Розповіли, що маємо, й пообіцяли не публікувати нічого, що створюватиме загрозу для національної безпеки Британії. За кілька днів ми підготували чотири новинні матеріали. Дані Сноудена свідчили про те, що шпигунські структури Британії перехоплювали спілкування союзників — італійців, французів, німців, іспанців та інших. Нам удалось опублікувати це й не піти під суд.

Вам здається, що ви можете змінити світ, коли до ваших рук потрапляють секретні матеріали. Але насправді світ вас розчарує. Його здатність змінюватися тепер набагато менша, ніж сорок років тому, коли я починав працювати журналістом. Наприклад, у другому пакеті інформації, яку ми аналізували, йшлося про те, як іракська поліція та армія брали участь у жахливих тортурах. Це було навіть страшно читати: там викрадали людей, вимагаючи гроші за їхнє звільнення й застосовували нелюдське катування. Згодом я побачив великий звіт про відео, яке давали американським військовим. Там було показано, як іракські солдати виводять в’язня з камери, й майор стріляє йому просто в голову. В цих документах було навіть ім’я майора, але американські військові нічого не зробили, бо не хотіли сваритися з союзниками. Я подумав: якщо опублікую це на першій шпальті, того майора притягнуть до відповідальності! Але публікація ні на що не вплинула: винних не покарали. Ми можемо показувати правду, але це не завжди дає результат.

Два роки тому я пішов на пенсію, й мені стало важче виправдовувати журналістську професію. Журналістам стало важче донести свій голос до аудиторії,бо інтернет переповнений «гавкотом» мільйонів людей. Складається враження, що ви йдете футбольним полем стадіону, на вас кричать із трибун тисячі людей, ви ж намагаєтеся докричатися до них — слухайте, дивіться, що я знайшов! Але вас ніхто не чує. Всім байдуже, що ви там пишете.

Чи варто бути репортером, якщо всім байдуже? Коли ми публікували матеріали про прослуховування телефонів відомих людей, я відчував, що мої публікації справляють найбільший вплив… Але вони нічого не змінили. Поліція прикрила злочинців, вони зберегли свій високий статус і далі порушують закон.

Та якщо правду вбивають, то професія, функцією якої є донесення правди, ще важливіша, ніж раніше. Можливо, нам буде дедалі важче досягти успіху, але не можна здаватися. Навіть якщо одне з десяти розслідувань має результат, заради цього варто працювати. Бо хто буде найважливішим, якщо не буде журналістів? Корупціонери, політики, злочинці та найгірші персонажі. Тому здаватися не можна!

Фото надане Львівським медіафорумом.