Стаття англійською тут.

6 червня українські журналісти відзначили професійне свято. Це хороший привід привітати колег, згадати про виклики професії й необхідні реформи. У той же час у кар’єрі кожного з нас незалежно від дати на календарі та, як правило, без попередження стаються особисті «дні журналіста». Ті, в яких здобуваєш неоціненний досвід, усвідомлюєш значення професії чи переживаєш незабутні пригоди. Ті, які назавжди запам’ятовуються і стають свого роду дороговказами.

Ми попросили журналістів з усього світу поділитися своїми історіями. Тема твору: «Один день у моїй кар’єрі». Жодних обмежень, приймаємо всі відповіді. Завдяки соціальним мережам маємо миттєвий зв'язок із Австралією та Зімбабве, Македонією та Єгиптом. Нам пишуть: «Звучить добре, цікава ідея», «Я в журналістиці понад 25 років, багато чого сталося, треба подумати», «Окей, пришлю за годину», «Я — журналіст-початківець, це нічого?». Ділимося з читачами всіма відповідями — різними, як ми самі, і водночас такими зрозумілими кожному журналісту.

Ека Магалдадзе (Eka Maghaldadze), Грузія

журналістка  журналу Liberali та сайту www.liberali.ge

Один із днів, який я запам’ятала найбільше — це коли я готувала репортаж на півночі Грузії, у Сванетії. Я була в селищі Хаіші (Khaishi), яке мало бути повністю затоплено, якщо поруч побудують велику гідроелектростанцію Худоні. Все селище — 200 родин — відмовилися переїжджати й були проти того, щоб затопили їхні домівки, могили їхніх родичів та релігійні святині.

Це був один із перших репортажів журналіста-початківця. І саме в ті дні я відчула, наскільки важко самому не стати частиною історії — після того, як кілька днів прожив із цими людьми, побачив їхній життєвий устрій, робив те, що роблять вони, спостерігав за їхніми щоденними заняттями й записував, чому вони проти переїзду.

Після чотирьох днів публічних слухань проекту ця історія привернула увагу центральних медіа, але все одно я була одна з небагатьох журналістів, які висвітлювали історію. Я пам’ятаю, що спостерігала, як журналісти з провладних ЗМІ обирали «правильних» спікерів, як тележурналісти знімали сюжети тривалістю 30 секунд, в той час як там були десятки людських історій і дискусій навколо однієї події.

Саме в той момент я зі здивуванням усвідомила, що більша частина суспільства отримає зовсім іншу й поверхову інформацію про цей проект та процеси в селищі. Я відчула всю силу та вплив медіа в той момент та усвідомила справжню цінність добросовісної, чесної роботи журналіста, важливості показувати факти як вони є. І це дало мені розуміння головного принципу роботи — завжди давати людям можливість говорити про себе: дайте їм поділитися своєю історію, дайте їм слово.

Броген Хейс (Brogen Hayes), Ірландія

кінокритик, заступник головного редактора журналу Movies Plus (M+) Magazine та інтернет-видання Movies.ie

Як кіножурналіст я працюю вже більше 10 років. Протягом цього часу я мала багато неймовірних днів, але розкажу про один нещодавній.

Цього року я мала задоволення висвітлювати Каннський кінофестиваль. Дні в Каннах — це завжди ранні прокидання, безсонні ночі та багато черг. Але це неймовірне очікування фільмів і сам факт залучення до найбільшого кінофестивалю в світі того варті.

Одного дня під час цьогорічного кінофестивалю я мала честь і радість взяти інтерв'ю у Вуді Аллена про його останній фільм «Ірраціональний чоловік», прем'єра якого відбулася на фестивалі поза конкурсом. Круглий стіл був дещо хаотичним, журналісти вимагали надати їм можливість поставити пану Аллену запитання, але він був смішний, чесний і, здавалося, більш ніж щасливий витратити свій час на нас. Також я поспілкувалася з актрисою Паркер Поузі, яка зіграла в цьому фільмі — я давно належу до її шанувальників.

Коли того сонячного дня я гуляла набережною Круазетт, я була сповнена вдячності і водночас мені не вірилося, що я щойно взяла інтерв'ю в одного з найлегендарніших американських режисерів всіх часів. У другій половині дня я брала інтерв’ю у свого співвітчизника — ірландського актора Коліна Фаррелла. Ми говорили про фільм «Омар», який брав участь у фестивалі, а також про цьогорічний референдум Ірландії (Marriage Referendum in Ireland, на якому згодом 62,07% виборців проголосували за легалізацію одностатевих шлюбів. — MS). З Коліном розмови завжди виходять цікаві, він справжній джентльмен. Мабуть, почувши мій ірландський акцент, він підійшов до мене поспілкуватися вже після інтерв'ю. Ми розговорилися про спільних друзів та знайомих і зробили фото для моєї статті, яке згодом підірвало інтернет.

Кінокритику може часто здаватися, що більшість днів — однакові й нецікаві. Йому доводиться переглядати переважно посередні або погані фільми, але часом у його житті інколи трапляються такі чудові дні, коли він згадує, чому займається цією справою. Цей день у Каннах нагадав, як мені неймовірно пощастило заробляти на життя улюбленою справою й мати честь спілкуватися з людьми, якими я захоплювалася з дитинства й навіть не сподівалася колись опинитися поряд.

Нолан Петерсон (Nolan Peterson), США

міжнародний кореспондент видання The Daily Signal, ветеран воєн у Іраці та Афганістані

Я би хотів розповісти про день, коли я вперше прибув до Афганістану як воєнний кореспондент. Це були епічні два тижні, в основному тому, що ця поїздка ознаменувала моє повернення на війну, в якій я колись брав участь. Адже я був пілотом Військово-повітряних сил США до того, як став журналістом. І ось знову опинився в тому ж місці, але вже як свідок і неупереджений спостерігач. Я прилетів до Кабула і провів одну ніч на базі НАТО в аеропорту. Наступного дня я сів у вантажний літак С-130 для польоту до авіабази в Баграмі, де розташований колишній радянський аеродром 1980-х років. Тепер він став головним центром військових операцій Сполучених Штатів і НАТО. Я вийшов із літака, на горизонті побачив високі засніжені піки Гіндукушу. Все раптом виявилося таким знайомим.

Коли я був пілотом, то базувався саме там, у Баграмі, тож одразу в моїй пам’яті ожили картини та звуки війни, що були заховані в ній усі попередні роки. Сержант армії забрав мене зі злітно-посадкової смуги, і я сказав йому, що мені потрібно зробити одну зупинку. Коли я пояснив причину, він усміхнувся. Я кілька хвилин сидів на лавці, чекаючи на обід. Згодом до мене з широкою усмішкою підійшов самотній солдат. Це був мій молодший брат — капітан ВПС, якого відправили служити в Афганістан на шість місяців.

Нолан і Дрю Петерсони. Афганістан, 2013 рік.

Ми обнялися й поговорили про те, як дивно було побачити один одного в зоні військових дій. Потім провели день разом, обідали в солдатській їдальні, а ввечері викурили по парі кубинських сигар, спостерігаючи, як злітають F-16, вирушаючи на патрулювання талібів.

Я маю багато спогадів про різні війни, які висвітлював як журналіст. Але цей спогад дуже особливий. Коли я побачив свого молодшого брата на війні, одразу усвідомив, як багато є інших людей, чиї брати, сестри, чоловіки й дружини перебувають у небезпеці. А скільки мирних жителів по всьому світу потрапляють під перехресний вогонь конфліктів, до яких не вони не мають ніякого відношення. Побачивши там свого брата, я відчув, як важливо правильно доносити ці історії до аудиторії.

Мімоза Петревска (Mimoza Petrevska), Македонія

журналістка щоденної газети Nova Makedonija

Поворотний момент у моєму особистому житті став також поворотним моментом у моїй кар'єрі. Це був день, коли я народила дочку Іліну, яка має синдром Дауна. Вона народилася разом із сестрою-близнючкою Бісерою. В той момент весь світ навколо мене наче розсипався, я була змушена зробити тривалу перерву в роботі. Адже я не могла одночасно працювати журналістом (цій справі треба віддаватися сповна) і бути матір'ю дитини з особливими потребами. Але в ті важкі часи я зрозуміла, що стою перед дверима в зовсім інший світ — світ людей, які відрізняються від нас. З одного боку, я хотіла зазирнути туди, але мені не вистачало сміливості аж до одного грудневого дня.

Тоді я прокинулася, відчуваючи клубок у шлунку. Я була наприкінці вагітності третьою дочкою і збиралася відвідати центр щоденного догляду для людей із важкою інвалідністю, щоб написати статтю для журналу. Хоча мої колеги і близькі переконували мене не ходити туди, не перенапружуватися. Але я все ж вирішила піти. Я в боргу перед дочкою, тож хотіла подивитися, як живуть ці особливі люди: чи відчувають радість, як ми? Що робить їх сумними? Що є метою їхнього життя?

Того холодного й сонячного дня я пішла в центр із командою телекомунікаційної компанії, яка хотіла зробити сюрприз мешканцям центру та принести подарунки. На порозі моє серце шалено забилося: я збираюся подивитися, як моя дочка з синдромом Дауна житиме, коли виросте. Я мала зрозуміти, чи це те життя, якого я хочу для неї. Я відчувала, як інша дитина в моєму животі крутилася від емоцій, які я переживала. Перше, що я побачила у гарно прикрашеній кімнаті — десятки блискучих і веселих очей, сповнених любові й цікавості. Хтось із людей просто боязко усміхався мені, хтось — відразу ж почав мене обіймати, а деякі просто сиділи у своїх кріслах-візочках, на їхніх обличчях я побачила задоволення. Я дивилася на всіх них і розуміла, що мені тепер нема чого боятися чи соромитися. Я знаходилася в найбезпечнішому місці на Землі.

Мімоза з донькою Іліною

Ми разом переглядали новорічне шоу, в якому виступали клоуни. З часом присутні відчули справжню ейфорію, залу заповнив сміх і оплески. Хлопчик, який сидів біля мене, торкнувся своєю рукою моєї. У цьому дотику я відчула стільки тепла, любові й довіри, що сльози побігли по щоках. Ми додивилися шоу, тримаючись за руки один з одним, і його обличчя його було сповнене блаженства та глибокої тихої радості. З того моменту всі очі, сльози радості, криві усмішки, наче намальовані Пікассо, закарбувалися в пам’яті та припали до серця разом із неймовірно позитивною енергією, яку випромінювали люди навколо мене.

Тоді зруйнувався мій особистий і професійний бар'єр. Я вирішила присвятити частину своєї роботи журналіста таким людям, розповісти їхні життєві історії та проблеми їхніх сімей. Наступного дня в редакції я думала, що не зможу описати цей досвід, але матеріал написався на одному диханні. Та стаття стала, ймовірно, однією з перших на цю тему в моїй країні. Я була трохи розчарована тим, що редактор вирішив опублікувати текст без будь-яких фотографій, адже вони, за його словами, могли стурбувати читачів. Якби він прийшов того дня зі мною до центру, він мав би іншу думку. Але життя навчило мене, що картина, яку ми бачимо, і та, яка є насправді, — це абсолютно різні речі. Після цього я написала ще низку статей на цю тему, які, сподіваюся, допомогли змінити погляд на людей із особливими потребами в Македонії.

Наталія Проспері Бутті (Nathália Prósperi Butti), Бразилія

продюсер недільного випуску новин телеканалу TV GLOBO

Найбільш пам’ятний день у моїй кар'єрі був близько року тому, в червні, коли в Ріо-де-Жанейро, де я живу, відбувався Кубок світу з футболу. Я працюю на найбільшому телеканалі в Латинській Америці. Саме нам треба було показати, що відбувається 24 години на добу на одному з найвідоміших пляжів Бразилії Копакабана. Знімальна група перебувала там цілий день. Це нагадало мені історію про Вавилонську вежу: там були люди з усього світу, які ділилися своєю пристрастю до футболу, вони були такі збуджені матчами й зустрічами. У той же час на цьому святі були помітні й наші численні проблеми з соціальним насильством. На вечірках відбувалося багато крадіжок. В один і той самий день я веселилася з іноземцями на вуличній вечірці й відвідала поліцейську дільницю. Того дня я наче провела аналогію між моєю країною і моєю роботою — вони обидві завжди тривожні та непередбачувані.

 Роже Аніс (Roger Anis), Єгипет

фотожурналіст щоденної газети ALShorouk

Цієї історії я ніколи не забуду… Вона сталася після розгону ісламістів у Каїрі в серпні 2013 року, які підтримували поваленого ісламістського президента Мухаммеда Мурсі. Тоді погляди всіх медіа були прикуті до того, що відбувалося в столиці, ніхто не дивився на південь, ба навіть не подумав про нього.

А на півдні ісламісти ґвалтували християн та нападали на їхні домівки, вони спалювали будинки й церкви. Я працював для щоденної газети Al Shorouk (єгипетське видання. — MS), а також як фотограф співпрацював з агенцією Associated Press. Я вважав, що хтось повинен поїхати туди й розповісти про те, що відбувається. Так я був першим та єдиним, хто приїхав до Міньї — одного з найбільших міст, де сталися напади на християн. Висвітлював усе, що там відбувалося. Мої фото розповіли цю історію.

 Прихильники поваленого президента Єгипту Мохаммеда Мурсі скандують гасла під час демонстрації в селі Далга 30 серпня 2013 року. Фото Роже Аніса

Я повернувся до Каїра, однак уже за два дні вирішив ознайомитися з селом, яке було окуповане ісламістами. Мені вдалося пробратися туди, зробити знімки й зрештою висвітлити історію. Всі мої страхи та очікування зводилися до того, що ісламісти одразу збагнуть, що я журналіст одного з тих видань, які їм геть не до вподоби. Тому думав про те, що коли мене викриють, то, може, подумають, що я з «Аль-Джазіри», і дозволять мені продовжити свою роботу. На додачу до всього я ще й християнин, тому розумів, що як вони це виявлять, то одразу ж мене вб’ють. Однак цього не сталося і я завершив свою роботу в селі.

Дорогою назад мене та ще одного журналіста зупинили люди в броні. Вони погрожували нас убити, оскільки подумали, що ми з «Аль-Джазіри». Ці чоловіки були прихильниками режиму, тож ми намагалися переконати їх у протилежному. Проте вони повели нас до якогось покинутого місця, щоби розстріляти. Ми говорили, що вони можуть викликати поліцію й перевірити — брешемо ми чи ні, а вона, в свою чергу, підтвердить, що ми не з «Аль-Джазіри». Зрештою вони погодилися, й поліція прибула, перевірила нас і підтвердила наші слова. Нас відпустили. Це була одна з  найжахливіших ситуацій у моїй журналістській кар’єрі, бо я йшов, боячись атаки ісламістів, а в результаті зазнав нападу прихильників режиму.

Коламбус С. Мавхунга (Columbus C. Mavhunga), Зімбабве

журналіст-фрілансер

Дні в різних журналістів не однакові. Якщо ти журналіст державних засобів масової інформації — почуваєшся в безпеці, знаєш, що ніякі правоохоронці не будуть розшукувати тебе за твої матеріали, адже всі вони піддаються цензурі перед публікацією.

Інакше життя в журналістів приватних медіа. Вони обертаються, щоб подивитись, хто в них за спиною. Вони дивляться, чи стежить хтось за ними, коли вони йдуть чи їдуть.

Ініцювати переслідування може будь-хто незадоволений матеріалами журналіста. Скажімо, якщо журналіст пише про корупцію в уряді, поліцію або «ображає» окремого міністра.

Медійники в Зімбабве побоюються, що закони країни щодо ЗМІ можуть бути використані, щоб заарештувати їх за будь-якої причини. Причини можуть бути різними — написання «неправдивої інформації», «викликання тривоги та відчаю», або ж звинувачення у дифамації, яка є кримінально караною.

Джемма Піалі (Gemma Piali), Австралія

журналістка радіостанції ABC (Australian Broadcasting Corporation)

Одна з тих речей, яку я люблю найбільше в роботі журналіста — працювати в ньюзрумі, де розвивається історія. Ти відчуваєш дзижчання людей в кімнаті. Редактори ходять туди-сюди до журналістів, інформуючи про нові сюжетні повороти. Журналісти стукають по своїх клавіатурах та говорять по телефонах з джерелами. У радійному ньюзрумі вони швидко ходять туди-сюди до кабін для запису, щоби озвучити текст для ефіру.

Важко визначити конкретний момент, однак моя перша робота у великому ньюзрумі була в Сіднеї. Я працювала помічником редактора у великій газеті. Під час федеральних виборів приміщення вечорами заповнювалося журналістами, оскільки вони писали матеріали, як тільки з’являлися результати голосування. Я бігала навколо, допомагаючи їм зв’язуватися з джерелами, вмикала телевізійні канали й записувала те, що там розгорталося. І хоча я не була ще повноцінним журналістом, та робота дала мені відчуття, як це — працювати під тиском дедлайнів.

Коли в Сіднеї був тиждень жахливої погоди та сильних штормів, я сиділа в офісі й оновлювала події. Моніторила сайти соцмереж, телефонувала до екстрених служб, пожежників та поліції, а також шукала тематичні дослідження про те, як природні явища впливають на людей.

Можливості інтернету дозволяють поінформувати громадськість майже одразу, коли щось стається, інформація миттєво опиняється на сайті. На радіо це навіть швидше, оскільки новини можна записати щопівгодини, або щогодини під час мовлення. Люди можуть бути поінформовані так швидко.

Юзеф Аль-Мухамeд (Yousef Al-Mohaimeed), Саудівська Аравія

журналіст Al Jazeera Newspaper та письменник

Пам’ятаю, на початку журналістської кар’єри мені здавалося, що я можу написати матеріал на будь-яку тему, яку тільки захочу. Я думав, що великі журналісти зробили собі імена, бо вони були більш сміливі. Але насправді це не відповідало дійсності, бо була серйозна цензура. Ніхто не міг писати так, як хотів: цензори коротили статті і репортажі. Як би я тоді міг у сказати, що я хочу? Можливо, саме це привело мене до написання романів та оповідань. Створення художньої літератури — кращий спосіб сказати те, що хочеш, у моїй країні. Однак я досі працюю журналістом у газеті, а у вільний час пишу літературні твори. Вранці я приходжу до своєї редакції і працюю над статтями, а ввечері зазвичай іду в кафе поруч з моїм будинком і вигадую свій маленький світ, своїх героїв, події, й насолоджуюся цим писанням.

Переклад: Катерина Толокольнікова, Марія Дачковська, Марина Дорош