Рік вичерпаності
Ну що, звикли? Потроху партизанимо? Час підбити підсумки чергового року.
Цього року мені пощастило бачити багатьох зірок журналістики – української, польської й російської. Спостеріг одну закономірність: що далі від політики лежить тематична спеціалізація журналіста, то спокійнішим і задоволенішим він є. Чого лишень вартий росіянин Валерій Панюшкін із мало не буддистською просвітленістю в очах, який каже про свій відхід від політичних тем як про зцілення від важкої хвороби. Натомість, що більше часу журналісти присвячують обмірковуванню та змалюванню поточних політичних подій, то неспокійніше блукає їхній погляд, глибше залягають тіні під очима, сильніше хилиться додолу, ніби під невидимим тягарем, голова. Відразу видно, що політична журналістика не йде на користь людському здоров’ю.
Цього року ми побачили, як Україна повним ходом пролетіла повз черговий шанс змінити владу, передоручивши керувати державою ще на кілька років Вікторові Януковичу й Партії регіонів. Протягом кількамісячної передвиборної колотнечі, що передувала моментові прольоту, чимало колег добровільно виступили на боці політичних сил, які були альтернативою партії влади, або кандидатів-мажоритарників, що уособлювали мрію про зміни. Деякі видання відкрито радили своїм читачам, за кого голосувати варто, а за кого не слід.
Здається, єдиний кандидат, якому вдалося пройти до Ради всупереч кон’юнктурі та тиску й завдяки підтримці журналістів і громадянських активістів, – це Олесь Доній. Зусилля на інших фронтах дали в підсумку нуль. Звісно, всі всміхаються й кажуть, що не втрачають оптимізму. Приказку про зростання громадянського суспільства взяла на озброєння вже навіть Ганна Герман.
Картинка, на якій Наталія Королевська (тепер уже міністр) неапетитно витирає губи, не зникаючи з актуальних демотиваторів, раз у раз нагадує про безславне заробітчанство українських медіа на цих виборах. Якби суму, яку ця дама просадила на джинсу, розподілити порівну між усіма журналістами країни, для багатьох це була б найщедріша «тринадцята зарплата» в житті. Однак ці казкові мільйони залишились у кишенях зовсім інших людей, які залишили безпосередніх виробників джинси хіба що з почуттям виконаного обов’язку. То хто ж насправді повинен утертися?
Післясмак від виборів залишився якнайбридкіший, особливо після того, як усі майже без винятку ЗМІ та блогери, побачивши результати голосування, заходилися жувати й пережовувати десятивідсотковий успіх ВО «Свобода». Залишаючи поза увагою той факт, що при владі залишилися ті самі, в яких «Межигір’я», чайні будиночки, «вишки Бойка» та інші багатомільярдні тендери, 15%-й податок на продаж валюти… Та ще багато інших речей, до викриття яких потом і кров’ю доклалися журналісти. І що? І – нічого.
Ігноровані
З почутого за рік найбільше запали в душу слова Сергія Рахманіна. Відповідаючи на запитання про те, чому він вирішив узяти участь у голодуванні проти закону Колесніченка – Ківалова під Українським домом, заступник головреда «Дзеркала тижня» відповів: я, мовляв, на той момент вичерпав увесь арсенал журналістських методів упливу.
Скінчилася та історія недобре – Сергій опинився в лікарні з серцевим нападом, а акція протесту поступово розсмокталася, не справивши жодного впливу на процес ухвалення та підписання мовного закону – одного з передвиборних інструментів Партії регіонів. Не більше, ніж вуличні протестанти, вплинули на цей процес і ЗМІ, попри те, що основна маса публікацій про закон Колесніченка – Ківалова мала критичний, саркастичний чи скептичний характер. Караван біло-блакитної влади простує обраним шляхом без жодного огляду на гавкання псів демократії, за винятком поодиноких прикладів історії з законом про наклеп.
Успішність численних спроб ігнорувати медійний резонанс та критику, на прямі запитання відповідаючи звинуваченнями в замовності або цинічно віджартовуючись, та відсутність справжнього електорального покарання на виборах за брехливість, зрадливість і злодійкуватість переконала чинну владу в тому, що не обов’язково витрачати зусилля на забезпечення власної присутності в інформаційному просторі, затикання рота незалежним журналістам, цензуру, підкуп і залякування. Все це в нас є, але, будьмо щирі, ні з Азербайджаном і Білоруссю, ні навіть із Росією не порівняти. Аморфність суспільства, якому ще далеко до того ступеня зубожіння, коли беруться за вила, й наявність стабільної групи підтримки, безумовно й до смерті відданої біло-блакитному прапорові, робить свободу слова нешкідливою для влади.
Головним емоційним враженням 2012-го стало відчуття втрати моральної переваги, яку досі давала причетність до журналістсько-громадянського спротиву (ледь не написав «опозиції», але від цього слова тхне). Наші протести, наша позиція й лупання нашої скали дає результати ситуативні, а в зіставленні з огромом кривди, корупції, брехні й безкарності – зникомі.
Постає питання: чи потрібні ми? Якщо потрібні, то кому, крім нечисленного гуртка наших віртуальних однодумців, які лайкають, шерять і гаряче підтримують, але не додають дієвості нашим журналістським методам упливу?
Відповідь на ці питання слід шукати з урахуванням того прикрого, але доконаного факту, що професійні стандарти, які ми сакралізували й піднесли у ранг головного критерію якості журналістики, значать для суспільства, для масової аудиторії, для влади, для власників медіа й навіть для значної частини колег-журналістів набагато менше, ніж для нас. Або й нічого не значать.
У пошуках джерел для оптимізму хочеться звернутися до прогнозів Євгена Глібовицького, який убачає «смерть Кощієву» в середньому класі, який зароджується в столиці та великих містах. Справді, люди, яких не підкупиш парою гривень «надбавки» до пенсії й не обдуриш гаслом «захисту російської мови», на останніх виборах змусили з собою рахуватися, хоча поки що й не домоглися змін у загальній ситуації. Наступне логічне питання: чи потрібні ми їм? І якщо потрібні, то в якій якості, чим саме можемо бути їм корисними? Адже найкраще в нас дотепер виходило ставити й без того зрозумілий діагноз владі (а також опозиції, нації, державі, «проекту Україна») й знаходити нові докази цього діагнозу, який, можливо, ще треба доводити пролетаріату чи пенсіонерам, але точно не середньому класові.
Знайти конкретну аудиторію, яка прагне змін і готова до дій, зрозуміти її інформаційні потреби та зосередитися на їх задоволенні – ось, видається, єдиний шлях, на якому вітчизняний медійний спротив може принести реальну користь. Усе інше ми вже проходили.
Кризонароджені
Новина про те, що колишній головред колишньої «Газеты по-киевски» Сергій Тихий поїхав робити нове видання до Криму, якось пройшла повз мене. Тому, коли у стосі тамтешньої преси мені трапилась «Крымская газета», я пережив здивування, поєднане з приємним трепетом – відчуття грибника, який під купиною, від якої мало чого сподівався, знаходить здоровенний білий гриб.
Ні, це не шедевр газетярського мистецтва й не українська The New York Times. Це нормальна газета – з приємним для ока дизайном, оригінальною версткою, цікавими й не занадто жовтими заголовками, розбірливими ілюстраціями й написаними сучасною мовою текстами, в яких переважно дотримані базові стандарти професії. Але нормальність її сяє мов самоцвіт на тлі безпросвітної совкової вбогості більшості регіональних – не лише кримських – видань.
Чи неспроможність решти видавців створити пристойне видання, в якому не буде суцільної чупакабри, провінційного жлобства, дуполизання владі чи власнику та отруйних плювків на адресу ідеологічних опонентів, пояснюється тим, що в них немає свого Сергія Тихого? Дурниці! Практично в кожному регіоні можна знайти своїх – тихих і не дуже – потенційних архітекторів і будівничих якісного газетного продукту. Проте більшість їхніх спроб розбивається об недалекість бізнесового бачення власника, внутрішню гризню фінансового менеджменту, приватні амбіції політично заангажованих кураторів. Так сталося цього року з найякіснішим, на мій смак, регіональним виданням 2012-го – львівською газетою ZIK.
Гаразд, газети – не ЗМІ ХХІ століття, будь-які їхні негаразди можна казуїстично пояснити всесвітньою кризою преси (хоча Тихому вона, як бачимо, не заважає). Але телебачення! За шість років (я волію починати відлік із «Танців з зірками») якісного зростання, внаслідок якого ефір всеукраїнських комерційних каналів став у рази дорожчим і респектабельнішим, більшість регіональних каналів змінила хіба що логотип, заставку й декорації. Деякі з них роблять мляві спроби принюхатися до духу часу, але наслідки виходять переважно формальні, а не змістовні. Ідеї, візії, філософія контенту залишаються незмінними.
Є винятки – наприклад, реформування Кіровоградської ОДТРК 2011-го, запущене у Львові реаліті-шоу «На!Роботу», спроби змін на дніпропетровському 34-му каналі тощо, – але за більшістю з них стоять або ресурси великих холдингів, або дотації дуже багатих людей. А вони, підклавши корівці цукрову голівку, переслідують лише одну мету – видоїти якнайбільше солодкого молочка. Щойно ж молочні струмені ослабнуть – здати худобину на ковбасу. Натомість, більшість саморідних, створених на ентузіазмі «акваріумів із чистою водою», як їх називає Зураб Аласанія, за відсутності здорового рекламного ринку, чесних конкурентів і терплячих інвесторів, що розуміють специфіку медіа як бізнесу, приречені.
Тримаючи в руках «Крымскую газету», я розумію, що перманентна криза, – кризонародженість, адже кращих часів не було, – регіональних медіа може сприйматися менш болісно, ніж, наприклад, криза жанру й моральний розпад суспільно-політичного мовлення центральних телеканалів або окварталювання їхнього розважального продукту. Ми за звичкою підсвідомо наділяємо провінційну пресу другими ролями, втішаючись ілюзією вибору джерел інформації, яку нам дає доступ до інтернету й платного телебачення. А насправді це набагато більша загроза для наших перспектив.
Адже аудиторії газети «Сегодня», «Української правди», «Радіо Ера» чи навіть каналу ТВі належать до «уявлених спільнот», а найчастіше взагалі спільнотами не є. Натомість районна газета, міський сайт, обласна телекомпанія мають шанс стати ефективними комунікаторами, що каталізують зростання згуртованих самостійних громад із усвідомленням своїх інтересів і готовністю їх відстоювати. Парадокс, але саме адекватні регіональні ЗМІ можуть дати українцям відчуття перебування в центрі свого маленького світу, що потребує активного захисту й облаштування, а не безправного й непомітного животіння на околиці чийогось межигір’я.
Ерзац-українські
У нещодавно виданій українською книзі «Уздовж Амазонки» автор, британський мандрівник Ед Стаффорд, знанацька напосівся на перуанську поп-музику. «Той, хто не знає, що таке перуанська музика, – по-справжньому щаслива людина. Ніколи не їдьте до Перу без вушних стоперів. Такої бездарної і низькоякісної музики немає в жодній іншій країні світу», – пише він. Прочитавши це, я відчув раптову ніяковість і навіть образу за братній перуанський народ: прикро, коли органічна форма самовираження цілої нації стає предметом такої нищівної критики.
Подумалося, що іноземець, приїхавши в Україну й увімкнувши знічев’я тутешнє телебачення, погортавши всеукраїнські газети чи послухавши радіо, дав би їм цілком стерпну характеристику. Комерційні центральні медіа в Україні за останні роки навчились досконало імітувати західні (чи то пак, глобалістичні) форми, внаслідок чого зовнішнім виглядом не поступаються російським, а подекуди й центральноєвропейським. Останнє, втім, зрозуміло, адже дурних нафтових, газових, феросплавних грошей, які можна в таких безумних кількостях вкладати в телевиробництво, в Європі немає. Проте факт, що за значну частину наших ЗМІ вже не соромно.
Із самовираженням нації це, втім, не має нічого спільного. Ендемічні, а не скопійовані з західних, форми й формати медіа малопоширені, переважно нудні й погано витримують конкуренцію. Українського в українських медіа стає все менше. Особливо це стосується мови. Про це навіть Андрій Куликов казав на «Телетріумфі», але з ефіру його слова вирізали.
Знаю, нарікаючи на деукраїнізацію вітчизняного телебачення, радіо й преси, неодмінно нарвуся на обурення тих, хто вважає, що російська мова також українська. Їхня аргументація була б доречною, якби українську з телерадіоефірів і шпальт витісняла якась самобутня російськомовна українська культура. Але насправді наші медіа, які півтора десятиліття тому почали долати (не без заборонних протекціоністських дій держави, до речі) колоніальну залежність від російського ринку, нині витворюють його подобу в мініатюрі. Й репрезентантів гіпотетичної російськомовної української культури в ефірі дедалі частіше замінюють московські гастарбайтери. Або такі, що не розбереш, чи наш, чи їхній, бо зветься українцем, але й акцент, і понти «маасковские».
Цього разу держава з її нацрадами та колесниченко-ківаловськими законами тут ні до чого, вона просто формально дозволила ігнорувати норми, які всі, хто хотів, ігнорували й раніше. Пускати в ефір українську чи «підстрахуватись» російською (або, що часом іще гірше, двомовним парним конферансом), вирішують власники й топ-менеджери ЗМІ. Рішення на користь російської в цій ситуації, можливо, й виправдане якоюсь комерційною логікою в межах «50 тисяч+», але це завжди рішення не на користь автентичності. Воно віддаляє медіапродукт, що виробляється в Україні, від набуття унікальних рис, які дозволяють йому бути по-справжньому народним і національним у найкращому сенсі цих слів. Утверджуючи глянцеву одноманітність, пострадянську уніфікованість, якої не компенсують жодні передові технології й багатомільйонні формати.
Деукраїнізація вітчизняних медіа змушує принципово україномовну аудиторію робити те, що й без того робить свідома, активна й сучасна аудиторія в усьому світі: вимикати телевізор, шукати в інтернеті радіо без балачок і без шансону, відмовлятися від паперової преси на користь оперативніших (хоч і менш якісних) новин в інтернеті. Якщо ж перед телевізором залишиться тільки та аудиторія, якій «русского хочется», тоді, виходить, усе гаразд?
На тлі цієї прикрої (й тим прикрішої, що зумовленої природними чинниками негуманної, але формально справедливої конкуренції на ринку) тенденції спалахом позитиву стала новина про вихід локальної версії National Geographic українською мовою. Радість відобразилася на обличчях навіть тих давно розчарованих скептиків, які за останнє десятиліття навряд чи сказали на адресу вітчизняних медіа бодай пару добрих слів. Подивимося, чи переросте цей ажіотаж у хоча б стабільний попит на видання, у новому, 2013-му, з яким вас і вітаю.