Вересень позначився хвилею інформаційних повідомлень про українських дисидентів. Цьому слугують «круглі дати»: 4 вересня — 30 років із дня смерті поета й дисидента Василя Стуса, а 50 років минуло після прем'єри в палаці «Україна» картини Сергія Параджанова «Тіні забутих предків», де вперше про репресії в СРСР уголос сказали Василь Стус, Іван Дзюба, В’ячеслав Чорновіл. Одна з новин досить негативно висвітлила появу президента країни на презентації кінокласики в кінотеатрі «Україна». Також соціальні мережі й сайти вибухнули перепостами інтерв'ю з правозахисником, психіатром і дисидентом Семеном Глузманом, який прямолінійно й чесно критикував нинішню владу.

Альтернативна думка як показник сміливості, або Совість Глузмана

Альтернативних медіа громадськість потребує під час економічних, політичних та інших криз у державі або революцій. Дисидентська комунікація набуває актуальності й нині, адже в електронних медіа використовуються її прийоми, зокрема анонімність повідомлень.

Цікавим є вплив на громадську думку інтерв'ю з Семеном Глузманом. Дисидент критикує дії не тільки владного партійного блоку, називає імена політичних лідерів, аналізує події 31 серпня під Верховною Радою. Глузман акцентує й на тому, що президентові необхідно керувати країною, та побоюється третього Майдану, коли люди вийдуть на площу вже зі зброєю.

Цікаво, що користувачі соціальних мереж писали про зникнення деяких лінків на матеріал. Олег Покальчук у матеріалі «Казус Глузмана» прокоментував: «А в этом случае линки именно на это интервью на совершенно разных ресурсах просто вмиг оказались недоступными, выдавали Error и т. д. К утру количество перепостов "из принципа" в разы превысило изначальные шеры. Люди копировали текст в "Ворде" и слали почтой родственникам и знакомым. К утру 11 сентября в воздухе запахло настоящим "самиздатом". Для кое-кого назревал цифровой 9/11. Гражданское общество фактом удаления этого материала получило то ли пощечину, то ли поджопник, но это подействовало. Общество вспомнило, что оно — гражданское». Автор згадує про розповсюдження самвидаву як альтернативного каналу інформації в радянські часи: «Глузман написал вполне простые и очевидные вещи о том, что президенту следовало бы меньше врать. Он, Глузман, вообще-то — наследник и правопреемник тех авторов, которые для конспирации писали еще на папиросной бумаге, поэтому словам цену знали. Я когда-то такие тексты перевозил как курьер в картонных мундштуках папирос "Беломорканал". Они писались под лупой и читались так же. А проблемы в дороге — закурил».

Альтернативні джерела інформації: екскурс у радянське минуле

Альтернативні потоки інформації несли не тільки нові знання, але й нові цінності, ідеї для радянського суспільства 1960–1980-х рр. Дисиденти намагалися встановити зворотній зв'язок із тодішньою владою, вийти на рівень діалогу, а потім і дискусії, ламаючи односпрямований вектор «офіційні ЗМІ — масова аудиторія». У відповідь отримали репресії, позбавлення волі в тюрмах і таборах, наклепницькі матеріали про них в офіційних радянських ЗМІ.

Зокрема, самвидав відбиває методи інформаційної боротьби між українськими дисидентами та працівниками КДБ. Так, автори самвидаву виступали в дискусіях із марксистсько-ленінських позицій, що відповідало їхньому світогляду. Тому в публіцистиці дисидентів часто трапляються посилання на Конституцію СРСР, роботи Леніна, Маркса й Енгельса. Вдавалися до цитування офіційних документів, наводили історичні приклади з метою отримати умови для національного відродження, самостійності.

Із середини 1960-х рр. автори самвидаву припинили використовувати псевдоніми, уникали анонімності, почали ставити підписи під власними роботами. Розуміючи небезпеку, вони прагнули, щоби їхня нелегальна інформаційна діяльність була дієвою та ефективною. Основна частина матеріалів самвидаву оформлювалася у вигляді документів: петицій, звернень, скарг, протестів, прохань, повідомлень, заяв до офіційних інстанцій.

Закордонна преса друкувала самвидавні часописи, дисидентські тексти лунали в передачах «Радіо Свобода», «Голосу Америки», «Бі-бі-сі», «Радіо Ватикану». Така підтримка негативно сприймалася владними структури, адже в цей період розгорталася холодна війна між СРСР та США. Російський дослідник Сергій Кара-Мурза вважає, що альтернативні інформаційні потоки дисидентів вплинули й на результат холодної війни і на розвал Радянського Союзу: «Дисиденти були "тіньовою" частиною цієї системи, вони працювали на контрастах, в нових жанрах, як "творча меншість", — але вони використовували інфраструктуру офіційної системи».

Ще одна особливість дисидентів Радянської України — вони створювали свої творчі осередки (наприклад, Клуб творчої молоді, клуб «Пролісок»), де зароджувався та існував свій інформаційний простір, де обговорювали проблеми, що не висвітлювалися офіційною пресою, а також згадували про героїв самвидавних творів (репресованих, політичних в’язнів, заборонених авторів). Але найефективнішим каналом розповсюдження альтернативної інформації виявилося заборонене короткохвильове радіо: «Періодичні масові арешти представників української інтелігенції означали для Радіо Свобода те, що свою роботу варто зосереджувати не лише на оприлюдненні дисидентських творів — увага до праці “шістдесятників” апріорі означала увагу і до їхньої долі» (Ремовська О. Говорить Радіо Свобода. Історія української редакції. — К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2014. — С. 39.) У статті «Феномен советской пропаганды» Георгій Почепцов пише: «...западная пропаганда удерживала маргинальный голос советских диссидентов. Усиленный западными радиоголосами времен холодной войны, он становился равноценным по мощности советским спикерам».

Отже, альтернативні канали інформації в СРСР, незважаючи на перешкоди, «глушіння», репресії, зіткнення з домінуючою моделлю інформації, впливали на радянський інформаційний простір. Методи й прийоми інформаційного протистояння дисидентів із офіційними ЗМІ тоталітарної держави виявилися результативними (створення громадських, правозахисних рухів, політичних організацій, популяризація альтернативних медіа у часи «перебудови»).

Альтернативні медіа: модно й прибутково

Здавалось би, в українському інформаційному просторі існує свобода слова, і загалом у демократичному суспільстві не можна натрапити на заборонені владою тексти. Втім, усі ми чули про сайт WikiLeaks, що спрацював як альтернативне джерело інформації, оприлюднивши таємні відомості. Але є й інші медіа, що позиціюють себе як альтернативні і пропонують користувачу сплатити за ту чи іншу інформацію або — найчастіше — опінію. Авторські, часто експертні матеріали, набувають популярності.

Методи боротьби з альтернативними медіа мало в чому змінилися після розпаду Радянського Союзу. Так, із появою всесвітньої мережі деякі «альтернативні» інтернет-ресурси виявляються або обмеженими в доступі, або просто перестають існувати. «Глушіння» телеканалів та радіостанцій продовжують використовувати на окупованих регіонах Донбасу, причому проблема з доступом до українських медіа існує і в українських містах та селах, що межують із так званими республіками.