Міжнародний день демократії та мас-медіа: непрості запитання
Виділіть її та натисніть Ctrl + Enter —
ми виправимo
Міжнародний день демократії та мас-медіа: непрості запитання
А хіба демократія в сучасному світі навіть теоретично можлива без потужних вільних ЗМІ й інтернету в усіх його втіленнях? І не тільки в сучасному: в останні кілька століть розвиток демократії й розвиток вільних і відповідальних друкованих, а потім і електронних медіа взаємно обумовлювали та ініціювали одне одного. Втім, це ще питання, чи багато — навіть серед просунутих і дуже європейських мас-медіа нашої країни — таких, хто взагалі згадає про Міжнародний день демократії, хоча його встановлено ООН ще 2007 року; а якщо й згадають, то про які саме проблеми та шляхи їхнього розв’язання при цьому йтиметься…
Але за будь-яких обставин цей день — гарна нагода згадати деякі проблеми та поговорити про те, що призабувається за плином політичних подій. Отож хочу запропонувати читачам MediaSapiens власні міркування на задану тему.
Найперше, варто завжди пам’ятати (тим більше, що наближаються чергові вибори, цього разу місцеві), що демократія апріорі не дорівнює загальному виборчому праву, бо такі вибори — тільки один із її інструментів. Ба більше: це право не тотожне демократії. Бо ж для того, щоби «влада народу» стала фактом, потрібні не різноманітні політичні технології, а той реальний, повносправний соціально-політичний суб’єкт, який здобув собі ім’я «демос». Тому демократія є тільки там, де більшістю є цей сакраментальний «демос», тобто спільнота вільних і відповідальних громадян, готових захищати свою країну та свободи в ній. Бо ж, окрім «демосу», в будь-якій країні існує ще й «охлос», себто юрба, для якої з античних часів сенс життя полягає в тому, щоб вирвати у влади якнайбільше хліба та видовищ в обмін на свою підтримку на виборах або, якщо є покупець такої підтримки, й у проміжку між виборами (згадаймо принагідно феномен «майданарбайтерів»…). А на додачу серед виборців побутують і ті, кого з тих самих античних часів звали «ідіотами», тобто на перший вигляд нормальні люди, при цьому органічно нездатні бути відповідальними громадянами, жити свідомим політичним життям й управляти державою (не має значення, в ролі рядового виборця чи урядовця). Одне слово, «ідіот» є громадянин, нездатний бути громадянином. Таких політично небезпечних персонажів в Україні (що нерідко фігурують під псевдо «ватників») вистачає. Чи замислюється хтось із аналітиків українських мас-медіа над цими засадничими питаннями?
І ще про загальне виборче право. Західна демократія далеко не завжди була такою майже неозорою, як сьогодні; існувала ціла система цензів, яка в історичній перспективі й дала можливість формування демосу та реалізації повноцінної демократії. Так, в ультраліберальних Нідерландах 1800 року електорат включав усього 12 % дорослого населення, на 1890 рік цей показник зріс до 27 %, 1900 року — до 63 %. Загальне виборче право для чоловіків тут було впроваджене лише 1917 року, для жінок — 1919 року. У Британії виборці 1830 року становили лише 4 % дорослого населення, у Франції — менш ніж 2 %. У США тривалий час виборче право майже по всій країні належало тільки платникам податків; громадяни з середніми та низькими статками мали вибір — платити податки й бути повноправними учасниками політичного життя, або ж мати дещо вищий рівень життя, ніж такі самі, як ти, американці, але за рахунок відмови від участі в розв’язанні державних проблем; цей ценз остаточно був скасований тільки 1964 року.
І що важливо: виборчі цензи корелювали з розвитком мас-медіа. Виборцями були постійні читачі газет і журналів. А це передбачало не тільки грамотність та освіченість, а й певний рівень заможності. Бо ж формула «бідні, але горді» описує радше винятки, а не середньостатистичні правила. Розширювалося коло читачів — розширювалося коло виборців. Усі спроби дати електоральні права неграмотним «гнаним і голодним» закінчувалися гільйотинами, на які йшли ті, хто обстоював права злиденного люду під його оплески…
Лише в першій чверті ХХ століття загальне виборче право стало надбанням більшості країн Заходу. І саме тоді газети й журнали, а затим і радіо стали справді масовими суспільними комунікаторами, бо навіть малописьменні пролетарі та селяни за допомогою мас-медіа намагалися розібратися в тому, що діється не тільки в їхній місцевості, а й у всій країні та всьому світі. Але саме тоді ЗМІ політичні маніпулятори навчилися перетворювати на засоби масової дезінформації, вкладаючи в них великі кошти без настанови на їхнє повернення (власне, повернутися мали політичні дивіденди). Скажімо, в 1917 році більшовики друкували безплатні агітаційні газети ледь не в кожному повіті колишньої Російської імперії (не кажучи вже про «Правду», яка також виходила колосальними накладами), що немалою мірою допомогло їм здобути владу. А 1922 року з Москви почало мовлення радіо «Комінтерн»…
Італійські фашисти й німецькі нацисти переймали й творчо збагачували досвід більшовиків у плані агітаційно-пропагандистського використання мас-медіа (не соромлячись вказувати на першоджерела), перетворивши засоби поширення та поглиблення демократії на інструменти її дискредитації та руйнації. Цього всього теж не варто забувати українським журналістам, бо ж хіба не використовувалися й не використовуються зараз деякі вітчизняні медіа для нищення не просто політичних противників, а засад демократії в державі? Та, власне, чим відрізняються «бої без правил» (часом навіть навкулачки), які за минуле десятиліття не раз спалахували на телебаченні України, з вочевидь заздалегідь запланованим «мочиловом» певних політиків і партій, від тієї цілеспрямованої дискредитації демократії, якою займалися більшовики та нацисти (якщо перші стали піонерами використання для цієї мети радіо, то другі вперше використали для цього загальнонаціональне телебачення)?
Погляньмо-но на липневі показники ставлення українських громадян до політиків, зафіксовані соціологічною групою «Рейтинг». Отакий вигляд має перша п’ятірка списку: міському голові Львова Андрію Садовому більшою чи меншою мірою довіряло 36 % опитаних, Президенту України Петру Порошенку — 27 %, міському голові Києва Віталію Кличку, голові Радикальної партії Олегу Ляшку та лідеру «Правого сектору» Дмитру Ярошу — по 25 %.
А тепер — запитання: чи не здається вам, що дуже важко або взагалі неможливо керувати державою за допомогою демократичних інструментів, маючи за собою лише трохи більше чверті виборців? А навздогін іще одне: а чи не здійснюється замість підвищення рейтингу чинного глави держави завдяки ефективній діяльності щось зовсім інше, а саме цілеспрямоване пониження рейтингів його політичних опонентів із використанням вкидання компромату в ті мас-медіа, які тісно пов’язані з владою та частиною олігархів, що підтримує її? А це ж знов-таки гра на знищення демократії, бо вона неможлива — в разі, якщо чинна влада не має належної довіри — без високих рейтингів опонентів цієї влади з демократичного (навіть «умовно-демократичного») табору. Коли ж у країні скомпрометовані — за допомогою розтиражованої в мас-медіа суміші наклепів і демагогії — всі «нормальні» лідери, з політичного небуття може вигулькнути казна-хто. Нагадаю: на початку 1917 року партія більшовиків у Росії налічувала біля чотирьох тисяч членів, і в робітничому середовищі майже ніхто взагалі не знав про її існування. Великі гроші, шалені агітація й пропаганда, бездарність «тимчасових» правителів і вміла дискредитація засад демократії в ім’я «диктатури пролетаріату» швидко зробили свою справу…
Утім, у дискредитації демократії в Україні винні далеко не тільки олігархи (які прагнуть збереження свого статус-кво), проросійська агентура (яка існує, бо ж що за «гібридна війна» без неї) та безвідповідальні журналісти. Винні й ті політики, які звуть себе проєвропейськими, а водночас чи то намагаються щосили дискредитувати опонентів за допомогою ЗМІ, про що вже йшлося, чи то займаються відвертою профанацією діяльності владних інституцій, зокрема Верховної Ради. Ще в червні я писав у статті «Парламент імені Шустера» про те, що Рада не виконує цілої низки своїх функцій. І що, почали депутати ретельне публічне обговорення законопроектів, а особливо найважливіших? Проводять регулярні парламентські слухання як із актуальних питань, так і зі стратегічних проблем? Звітують перед ними щотижня ті чи інші міністри? Виступає щомісяця в Раді прем’єр? «Фільтрують» парламентські комітети найважливіші кадрові призначення? Відбувається постійний контроль за державними фінансами? Ні і ще раз ні. Ба більше: не відбулося обговорення в Раді змін до Конституції — а те, що там звучало, не перевищувало рівня «ти дурень» — «сам дурень». Отож «Шустер live» (тепер уже на «Плюсах») і дещо меншою мірою «Свобода слова» на ICTV об’єктивно взяли на себе певні функції парламенту, тим самим частково рятуючи вітчизняну демократію, а частково її денонсуючи. Хоча при цьому обидві ці програми далекі від норм справжнього демократизму; до них наближалися тільки «5 копійок» Романа Чайки, бо тільки там існували певні правила, регламент і процедура. Але це ток-шоу давно вже пішло в небуття; крім того, певну телевізійно-політичну гру за правилами намагалася побудувати Анна Безулик — але їй не дали. Між тим не випадково ж народився афоризм: «Демократія — це процедура»…
Та що там «високі матерії» — повноваження майже всіх членів нинішньої Центральної виборчої комісії завершилися торік 1 червня, на момент підбиття підсумків президентських виборів. Елементарні норми не лише законності, а й моральності вимагають формування нового складу ЦВК. Але ані депутати, як то кажуть, не чешуться, ані журналісти не б’ють на сполох. Я розумію, що комусь це дуже вигідно, але результат може стати сумним не лише для конкретних політиків, а й для демократії та свободи слова.
І ще одна важлива річ, пов’язана з усім, сказаним вище. Стабільна демократія неможлива в країні, де переважна більшість населення живе у злиднях або не бачить для себе реальної перспективи виходу з них. Приклад — Грузія. Ще в 2008 році, напередодні російської агресії, знаний львівський історик Ярослав Грицак, людина ліберальних поглядів, описав ситуацію, коли через злидні майже третина грузинських дітей не могла ходити до школи («30 % — щотретя дитина! — сидять вдома, бо сім’я не має грошей ані на підручники, ані на шкільний одяг…»), і разом із тим чимало сімей позбавлені медичного обслуговування («від якогось часу лікарня не прийме хворого, якщо той не має медичного страхування. Але як купити страхування сім’ям, яким вистачає лише на їжу?»), та поставив невтішний діагноз (майже вирок): «Саакашвілі будує капіталізм з нелюдським обличчям в окремо взятій Грузії». Успішною побудова такого капіталізму може бути тільки за «освіченої диктатури», й то далеко не завжди; за існування бодай частково вільних мас-медіа й загального виборчого права в такій ситуації рано чи пізно більшість виборців відмовляє в довірі не тільки реформаторам, а й демократії як такій. Тому слід розуміти: справжня свобода слова й незалежність ЗМІ залежить ще й від наявності масового платоспроможного споживача продукції мас-медіа, бо злиденна демократія ніколи не була надто стійкою й щоразу скочувалася в найкращому разі до «освіченого авторитаризму», як-от Польща за Пілсудського, ну а мас-медіа йшли «в обслугу» чи то до правителів, чи то до великого капіталу…
Втім, хіба нині більшість ЗМІ в Україні не перебувають у такому ж стані? І хіба чисельність платоспроможних споживачів їхньої продукції (вони ж той самий «демос») не різко впала після перемоги начебто демократичних сил?