Як подолати провінціалізм, як не зійти на маргінес? Ось у чому питання.

 І це питання не якоїсь районної чи обласної газети (грошей немає, кадрів немає, статтю готуємо нашвидкуруч тощо). Подарунок від «Плюсів» на День журналіста з «викривальним» фільмом про новопризначеного голову Одеської ОДА — із тієї ж провінційно-совкової шухляди, де етичні кодекси і принципи журналістики лежать на дні під вантажем політичної доцільності, пропаганди і бажання «вразити аудиторію».

Проблеми вимушених переселенців — тільки яскрава ілюстрація загальної кризи. Суспільної кризи. Ми ще й досі не дали собі чіткої відповіді, яким чином діємо в період інформаційної та/ або «гарячої» війни? Хто такі вимушені переселенці або люди, що залишилися за блокпостами? Як до них ставитися? Вони взагалі — люди? Якщо так — то чим вони живуть і про що думають?

Якщо розбирати суто професійні речі, то, на мій погляд, тут було декілька складних моментів, із якими авторки матеріалів (одна, до речі, випускниця львівської, інша — донецької — школи журналістики) впоралися в етичному плані не досить переконливо.

Отже, спочатку — стаття «Хочуть додому, в Луганськ» у газеті «Рівне Експрес». По суті, це сповідь однієї родини вимушених переселенців, яка оселилася з двома дітьми в Рівному. Володимир, батько дітей, влаштувався на роботу, Тетяна доглядає за дітьми. Вони незадоволені побутовими умовами (хто жив в університетських гуртожитках, та ще й із дітьми — той зрозуміє), скаржаться на байдужість і навіть хочуть повернутися додому, в Луганськ. Ну що ж, є такий жанр, як «сповідь-свідчення». Він суб’єктивний, бо журналіст повністю покладається на свідчення очевидця. І «Рівне Експрес» його, звісно, може застосовувати. Великою перевагою, звісно, для газети буде, якщо в наступних числах (якщо не встигли в попередньому) будуть публікації й інших поглядів на цю проблему. Наявність коментарів експертів узагалі зробила би висвітлення теми інформаційно довершеним.

Сама ж стаття в найтиражнішій рівненській газеті викликала резонанс — насамперед, серед адміністрації гуртожитку. Результатом роботи іншої журналістки (самої, до речі, «звідти» — зі сходу) стала публікація «Переселенці у Рівному: “Владимир Владимирович вам всем покажет!”» на сайті «Голосно».

Ця ж стаття, але в дещо відредагованому вигляді вийшла в газеті «Рівненський льонокомбінат», яка інформаційно пов’язана з сайтом «Голосно». В цій публікації трохи інший погляд на ситуацію: людей прихистили, надали, що змогли, а вони не тільки, бач, незадоволені, але ще й створюють людям навколо масу побутових незручностей, включно із поширенням сепаратистських гасел. Версію про «замовність» матеріалу з метою очорнити університет залишимо на розгляд любителям теорії змови і проректору, який озвучив таку версію. Із самою Тетяною журналістка цього разу не спілкувалася, натомість змогла взяти багато коментарів у людей, що оточують переселенців. Позиція другої сторони (окрім цитат із матеріалу іншої газети), коментарі експертів — за «доброю» традицією рівненської журналістики залишилися за межами матеріалу. Посилювали ефект епітети, якими нагороджували коментатори луганчанку Тетяну, та епітети й сепаратистські гасла, які, за словами цих коментаторів, використовувала сама луганчанка. Чітко називалася адреса (з номером кімнати), імена дітей.

Зрештою, цих та інших, уже стилістичних огріхів у друкованій версії матеріалу немає, так само виправлено вже у деякі речі щодо персональних даних героїв на сайті. Взагалі, щодо стилістики обох матеріалів сперечатися не будемо — є читачі в газет, тож читають, і їм це подобається, а якщо статті десь в чомусь «не дотягують», то емоційний фон примушує читати до кінця.

Що ж сталося? Односторонність (жанрова) однієї публікації викликала обурення в іншої сторони. Тепер уже відверта односторонність іншої публікації викликала шквал емоцій у соцмережах — і в журналістському колі, і серед переселенців.

Винесемо за дужки вирішення проблеми вимушених переселенців як такої. Це не функція преси. Цю проблему буде вирішено через широке суспільне обговорення на основі різних поглядів, фактів, коментарів. Тож функція журналістів — забезпечити якість такої дискусії, і в цьому плані ми можемо сказати: справді, без преси цю проблему вирішити не можемо. Додамо — вільної, демократичної преси, що дотримується журналістських стандартів, які і можуть забезпечити оту саму «якісну» дискусію.

Але іноді про ці стандарти забуваємо, хапаючись за емоційний матеріал. Взагалі, знайти емоцію і передати її аудиторії — це велика вдача для журналіста, настільки велика, що деякі колеги навіть при цьому забувають і про стандарти, і про стилістику. А навіщо? І так прочитають, бо емоція сильна.

Це — основна ознака непрофесійності. І потім не ображайтеся, якщо вас не візьмуть після настільки «успішної» роботи в регіональному виданні в центральні або закордонні ЗМІ (бо центральні в нас теж іноді захопленням «емоцією» грішать). І не ображайтеся, якщо тиражі й рейтинги падатимуть. Бо люди легко «ведуться» на емоцію, але вони найбільше хочуть правду. І ті видання, які повністю підкорюються бажанню сподобатися цій аудиторії, теж поводяться, навіть із погляду ринкової перспективи, необачно. Нехай у нас буде навіть найпатріотичніша аудиторія, але й вона стомиться читати газету, яка складається винятково з патріотичних гасел. «Слава Україні»» і «Путін *..ло!» теж потрібно писати з дотриманням журналістських стандартів, піддаючи критичному аналізу дії української й російської влади, висвітлюючи окремі факти, які дають підставу аналітикам вказувати на тенденції.

Між іншим, у руках журналістів могутній козир — авторська колонка. Там давайте волю емоціям (звісно, без персональних образ чи необґрунтованої критики). Просто не змішуймо жанри. Є репортаж — покажіть життя в усій красі, є проблема — покажіть її з усіх боків. Є у вас потреба висловитися — напишіть глосу, колонку тощо. Можна навіть на тій самій шпальті, але виділивши суб’єктивну думку і власне журналістський матеріал. Можна виділити окрему шпальту для редакційної позиції — таке бачив у наших американських колег. Є листи читачів, є реакція соцмереж, є експерти… У журналістів маса можливостей донести власну й редакційну позицію. А в читача є тільки одна можливість (іноді економічно обґрунтована — двох газет він купити не може) дізнатися про правду — прочитавши вас. Тому дайте йому цю можливість, бо мені, наприклад, щоби зрозуміти проблему, довелося прочитати дві газети, поспілкуватися з редакторами, причетними до події людьми. І я склав власну думку про цю проблему. Але в більшості читачів такої можливості немає. От і залишаться тисячі читачів «Рівне Експресу» при одній думці, а «Рівненського льонокомбінату» — при іншій.

І чим більше заглиблююся в тему, тим більше бачу, що думка ця буде сформована як однією, так і іншою газетою не на базі ПОВНОЇ інформації. А отже, люди можуть помилитися. А отже, рішення й цієї проблеми на основі суспільного консенсусу від нас віддаляється.

Ще один момент, про який варто згадати і який не був підмічений авторками матеріалів. Як би це поделікатніше сказати… Часи нині важкі й люди під впливом емоцій іноді кажуть неправду, а ще в критичні моменти історії, психологічні проблеми загострюються. І тут слід говорити про не тільки звичайні побутові умови, а й про необхідність психологічної підтримки (як приймаючої, так і приїжджої сторони). Нам потрібно навчитися розуміти одне одного.

Ну і потрібно позбуватися провінціалізму журналістського. Сучасний світ такий, що вже немає інформації для «внутрішнього», «регіонального» чи «районного» користування. Кожна ваша публікація стає миттєво доступною для всієї планети. Тому вона повинна бути якісною, навіть якщо присвячена внутрішньорайонному дербі другої футбольної ліги. Тому слід розуміти, як сприймуть вашу публікацію, розуміти, що все це можуть використати і з пропагандистською метою. І потрібно розуміти — що іде інформаційна війна. Тож не слід публікувати персональні дані, навіть якщо в місті Рівне нічого й не загрожує переселенцям. У цілому світі (є така штука навколо нашого благословенного рідного міста) є ще досить багато всіляких дурнів. Їм зайвих підстав ні для радості, ні для дій не потрібно давати.