Від редакції. Критичний відгук шеф-редактора«Телекритики» Наталії Лигачової на два репортажі «Нового времени» з Горлівки та Дзержинська викликав дискусію. Ми вже опублікували реакцію автора одного з репортажів — Павла Добровольського. А також думку головного редактора інтернет-газети «Новости Донбасса» й творця проекту «Громадське мовлення Донбасу» Олексія Мацуки.

Сьогодні до дискусії приєднується журналіст-фрилансер, автор численних репортажів із зони АТО, голова НМПУ Юрій Луканов.

На думку «Телекритики», проблема якості роботи ЗМІ в зоні АТО й загалом на сході України, її відповідності критеріям професійної та відповідальної журналістики — сьогодні чи не найважливіша. За практично одноголосного неприйняття журналістами пропаганди й замовчування інформації далі думки багатьох колег розходяться: чи потрібен баланс і яким він має бути, щоб не бути штучним? Як передавати настрої мирних мешканців, відділяючи міфи й брехню від справедливої критики та приховуваних українською владою реалій?

Запрошуємо всіх колег до обговорення.

Взятися за перо, а точніше стукати по клаві компа мене змусила Наталя Лигачова. А саме її критична стаття на тему репортажів із Донбасу. Вона дорікає авторам «Нового времени» Максиму Бутченку й Павлу Добровольському за розповідь про те, що на Донбасі панують суцільні антиукраїнські настрої. При цьому висновок свій вони базують не на соціологічних опитуваннях або коментарях експертів, а на власних репортерських враженнях — що, на думку Лигачової, є необґрунтованим узагальненням. Також Лигачова вважає, що в подібних публікаціях мають бути представлені не лише думки та враження, а й відповіді на критику відповідних осіб тощо.

На сторінках «Телекритики» й у Фейсбуці вже навіть полеміка виникла. Думаю, вона відображає проблему: навіть у тій нашій журналістиці, яка прагне говорити правду, існує питання акцентів, або збалансованості подачі інформації.

Думаю, саме через незбалансованість інформації наше суспільство часто панікує, депресує й піддається настроям у дусі «всьо пропало».

Для вирішення цієї проблеми неможливо запропонувати якийсь універсальний рецепт. Кожному журналісту варто самому шукати підхід. Саме належна розстановка акцентів дасть можливість розповісти навіть гірку правду, але в той же час не заганятиме суспільство в депресію.

Ось кілька суб’єктивних вражень про регіон. Останній раз, коли я був там два тижні тому, я зустрівся з «Краматорськими бджілками» — це люди як із самого Краматорська, так і переселенці з окупованих територій. Вони плетуть маскувальні сітки для української армії.

Серед них є уродженки Росії, які переконують телефоном своїх російських родичів, що тут не все так, як показує їм телевізор. Вони просили: «Ви неодмінно напишіть, що на Донбасі не тільки вата».

В Маріуполі я познайомився з потужним проукраїнським (хоча чому «про»? Просто українським) рухом, який називається «Новий Маріуполь». Я радикально критично ставлюся до Донбасу. І цей радикалізм з’явився не сьогодні, а ще 2004 року, коли я непогано познайомився з регіоном і його звичаями. Вважаю, що туди Росія завела війська саме тому, що там їх чекали. Але в той же час я знаю, що там достатньо й українських сил.

Та повернімося до вищезгаданих акцентів, або ж збалансованості інформації з Донбасу: думаю, що, пишучи звідти, колеги мають свідомо шукати українські сили або принаймні настрої місцевого населення. Робити це навіть тоді, коли суб’єктивно журналісту здається, що там усі поспіль ненавидять Україну.

В протилежному випадку засоби масової інформації підтримуватимуть високий градус негативного ставлення, який (ніде правди діти) панує в значної кількості громадян по відношенню до донбасівців. Мовляв, усі вони там такі.

І тоді Максиму Бутченку, який часто у Фейсбуці переживає за своїх донбаських земляків, не варто нарікати на те, що значна частина українців із неокупованих територій вітає скасування пенсій для тих, хто живе під окупацією. Таке скасування, до речі, є відвертим порушенням прав людини.

Я неодноразово зустрічав мешканців регіону, які воюють на боці України. Про них теж треба розповідати, щоб не складалося враження, що весь Донбас пішов у терористи.

Ось мій маленький приклад. Будучи в батальйоні «Айдар», я дізнався про страшний факт: один боєць п'яним убив іншого. Дізнався також деякі інші вельми неприємні факти про життя цього підрозділу. В мирний час я б не вагаючись про це розповів би. Але зараз війна. В суспільній свідомості склався образ добровольця як звитяжного й безкорисливого захисника вітчизни. Він допомагав суспільству, не втрачати надії на перемогу. Водночас таких фактів не можна замовчувати. В кінцевому підсумку я вирішив написати «Суб’єктивний репортаж про те, про що мовчати не можна». Якщо спрощувати, то в ньому наголос ставився на тому, що айдарівці герої, але в батальйону є й тіньовий бік.

Цей мій досвід не є універсальним. Я нікому його не нав’язую. Думаю, що кожен журналіст мусить сам шукати належний спосіб подачі матеріалу за принципом «не зашкодь».

Втім, питання належних акцентів стосується не лише окремих статей, а й загальних принципів подачі інформації. Кілька разів зауважував, як ЗМІ у топ ставлять новину про поразку української армії.

Водночас новина про її перемогу на іншій ділянці фронту цього ж дня йде у звичайній стрічці. Причому події ці приблизно однакового рівня. Мабуть, не варто пояснювати, що пріоритетність поразки над перемогою навряд чи поліпшить настрій читачеві і змусить його зберігати оптимістичний дух.

У мене якось на ФБ виникла полеміка з шеф-редактором «Української правди» Оленою Притулою. Видання поставило в топ новину про обурення відомого волонтера й радника Президента Юрія Бирюкова. Притула написала мені, що рішення ухвалював хтось із редакторів. На її думку, воно неоднозначне, але має право на життя. Мовляв, треба, щоб дурість кожного помітна була.

Може, дурість і була помітна, але та заява, яка мала небагато відношення до дійсності, протиставляла регіони України один одному, сприяла панічним настроям і створювала враження, що мобілізація ледь не зірвалася.

Якщо редакції так уже заманулося чиюсь дурість показати, то, мабуть, варто дати альтернативний погляд. Інакше для деяких читачів заява від радника Президента видавалася як істина — все-таки посадова особа висловилася.

Війна застала нас зненацька. Вся країна, в тому числі й журналістський цех, не були готові до неї ні психологічно, ні організаційно. Перелаштовуватися довелося буквально на ходу.

Нам досі не вдалося зробити цього належним чином. Колеги, на жаль, часто гонять із Донбасу порожняк. Тобто інформацію, яка є або неперевіреною, або незбалансованою. Будемо сподіватися, що ми таки навчимося якісно збагачувати видобуду породу.