Випуск новин каналу «112» пізнього вечора минулої п'ятниці шокував. Один із його найхронометражніших сюжетів було присвячено тому, як «група товаришів» на чолі з народним депутатом Бориславом Березою наводили лад на Троєщині. Спочатку завітали до підпільного грального салону, поклали на підлогу присутніх, знайшли, зокрема, наркотики. Потім завітали до автостоянки, на якій — приватній — нібито опиняються затримані за порушення автівки. Поклали на підлогу чи то охоронця, чи то радше сторожа — він був сам. Показали, як вибивають ворота автостоянки, як депутат лізе через паркан.

Оцінок тому, що відбувається, кореспондент не давав. Але лексика, інтонації — все це безпомилково вказувало: автор у захваті й від нас очікує того самого.

Ближче до кінця сюжету накопичувалося все більше запитань. Що то була за «група товаришів» разом із народним депутатом — того чітко сказано не було. Що саме негаразд із автостоянкою, теж пролунало дуже нечітко. Змістовних пояснень від іншої сторони — як і в ігровому салоні — не було, а отже глядачам було навіяно: геть сумніви. «Будемо розбиратися», — сказав один із учасників нальо... даруйте, перевірки наприкінці сюжету. Але якщо розбиратися ще тільки будуть, то що тоді відбувалося перед нашими очима?

Окрім візуальних вражень і переповідання їх же кореспондентом, більше нічого не було чітко зрозумілим. Складалося враження, що авторів сюжету цікавила взагалі не істина, а захопливий екшн із мордобоєм: «Ваше слово, товаришу маузер».

«У них не було постанови», — тільки й пробурмотів переляканий сторож стоянки. «Народний депутат має право зайти будь-куди, на будь-який об'єкт», — пролунало у відповідь. Чому нардеп не подбав про ту саму «постанову», яка відкрила б йому ворота, навіщо було геройствувати — це теж залишилося геть за кадром. Зрозумілим стало єдине: завтра в такий саме «геройський» спосіб можуть увірватися до будь-якої установи, а то й до приватної оселі — увірватися й не церемонитися.

Незрозумілим (бо автор матеріалу над цим узагалі не заморочувався) залишилося й те, навіщо було класти (точніше, кидати) всіх на підлогу. Гаразд, хай собі в підпільному ігровому салоні, де може бути специфічна публіка й де всіх закутків не видно. А на автостоянці — одного-єдиного сторожа? Щонайменше п'ятеро здоровезних чолов'яг валять на підлогу миршавенького сторожа — герої, ну справжні герої.

То який у цьому був сенс? Який був сенс погрожувати й поводитися, дуже м'яко кажучи, по-хамськи, точнісінько як полісмени у третьорозрядному голлівудському трилері? Який меседж відправляли аудиторії? Показували, хто тут хазяїн? Показували, що люди — ніщо? Що в кого влада, той і правий; у кого сила, той і правий? А до речі: чи хай навіть найнародніший депутат має право кидати своїх співгромадян на підлогу? Чи має повноваження спілкуватися з ними, як у класичній російській літературі спілкувалися поміщики з кріпаками?

Насправді ми побачили от що: людей було призначено злочинцями — й геть сумніви. Геть м'якотілість, як сто років тому казав такий собі Ульянов. Тоді, майже сто років тому, людей теж призначали злочинцями, й не на підлогу кидали, а одразу до стінки ставили. Що з того вийшло — дотепер розв'язатися з цим не можемо.

Цей сюжет, можливо, надто шокував, але був далеко не єдиним подібним у новинах каналу. Дива, та й годі: тривалі бесіди у студії з «вічно вчорашніми», де майже кожне слово — пересмикування, панегірики всьому, що було до Майдану — й поруч схвальні (підозріло схвальні) матеріали про те, як деякі представники сьогоднішньої влади (а чи ті, кого легко з нею асоціювати) «наводять лад», не надто зважаючи на такі дрібниці, як закон.

Секрет цей заведено пояснювати просто: канал щосили розхитує ситуацію, розхитує суспільство: навіює глядачам, як усе погано й безнадійно, як нова влада зрадила Майдан, і тут само підказує простенький рецепт порятунку — «революційне» насильство. «Опозиційний блок» твердить про «третій майдан» — асоційовані з ним телеканали навіюють ідею його невідворотності. Он, такий собі пан Львочкін уже анонсує себе як майбутнього прем'єр-міністра.

Але видається, все дещо складніше. Сюжет про «наведення ладу на Троєщині» залишив стійке враження: призначено його було передусім певному сторонньому спостерігачеві. Тому, який залюбки скопіпейстить його й кинеться демонструвати: дивіться, мовляв, які жахи кояться в постмайданній Україні! Та річ не лише в цьому.

***

Так, прокремлівські сили й справді виношують ідею «третього майдану», а пов'язані з ними ЗМІ навіюють її глядачам. Але вся змальована конструкція містить дві нелогічності, дві невідповідності.

Перша: ані проплачені, ані організовані за рознарядкою майдани не перемагають. Київ бачив їх уже безліч, організованих різними політичними силами, й вони не вразили. Учасники, що в очікуванні керівник указівок підпирають спинами паркани й ліхтарні стовпи, а на обличчях — безпросвітна нудьга. Зазубрені гасла, відбарабанювані з емоційністю платівки, яку заїло. Слухняність, покірність — так, але не ініціатива, не креативність, а тим паче не жертовність — вони там і не ночували. Створити вигляд, надати картинку для маніпулятивного й упередженого телебачення — це проплачений майдан може, але ніяк не більше. Любов до України за плату — вона й є любов за плату.

А сподіватися, що тут, у Києві, коли-небудь відбудеться справжній майдан під гаслами Партії регіонів — ой, даруйте, «Опозиційного блоку» і в його ім'я, — марно, й навіть Путін має це розуміти. Якщо Київ, а разом із ним більшість України, й зневіриться коли-небудь у нинішній владі аж настільки, що вийде на Майдан,то зовсім не через розчарування в проголошених нинішньою владою європейських цивілізаційних ідеалах, а через невідповідність влади цим ідеалам. Не через прагнення «відновити братерські зв'язки» з путінською Росією, а через недостатню рішучість влади розірвати ці зв'язки. Якщо справжній Майдан і буде, то він вимагатиме руху далі вперед, але аж ніяк не назад.

І якби справжній, а не інсценований «третій майдан» і відбувся б, то до влади в його підсумку прийшли б зовсім не Льовочкін і не його однодумці, а, радше за все, люди в камуфляжі. Так, це була б дуже різношерста публіка. Так, були б серед неї й агенти Кремля, його підсадні качки; немає сумнівів: їх було вдосталь на Майдані, вдосталь їх і сьогодні в АТО, а ще більше довкола АТО. Були б корисні ідіоти, яких Москва використовувала б у їхніх найщиріших порухах, маніпулювала б ними. Були б корисливі розумники, для яких єдиною метою є влада й ті бонуси, які від неї можна отримати, — й байдуже, під якими гаслами. Були б радикали та екстремісти найрізноманітнішого ґатунку; Москва би вважала, що використовує їх, тоді як насправді це вони б використовували її, й рівно доти, доки не досягли би своєї власної мети. Було б, нарешті, чимало щиро-патріотичних невігласів — тих самих, що добрими намірами торують шлях до пекла.

Що було б далі — про це й фантазувати не хочеться, головне: «Опозиційний блок» купонів на цьому не настриг би, та й Кремль — дуже сумнівно.

Друга невідповідність полягає в тому, що надто вже важко уявити того ж таки Льовочкіна в ролі лідера «майдану» — хоча б із тієї причини, що 99% українців, побачивши його по телевізору без титрів, просто не зрозуміли би, хто це такий, не впізнали б його. Непублічна, кулуарна постать на українській політичній сцені, Льовочкін може бути чародієм підкилимних угод, але не лідером масового руху: він просто невідомий широкому загалові; прізвище таке всі чули, але це й усе. А хто з його однодумців може? Шуфрич? Королевська, яка провалювала всі політичні проекти, за які бралася? Бойко? А чи, може, Медведчук із його демонічною антихаризмою? Усе це навіть не смішно.

І от тепер увага. Люди, які можуть улаштувати «третій майдан» на користь Кремля, причому «майдан» щирий і пасіонарний, існують, і їх чимало. Чимало людей здатні стояти на тому «майдані» до кінця, боронити його не за гроші й не за рознарядкою, а щиросердо й переконано Таких людей багато на Донбасі, надто ж у контрольованій Росією його частині, а ще більше на схід від Донбасу. Так-так, ідеться про тих самих «ввічливо-зелених чоловічків». А ще про тих, кого заведено звати тітушками, про тих, хто в лютому минулого року безконтрольно отримував зброю, а після перемоги Майдану розчинився серед нас і зачаївся. (Хай пробачить мені Вадим Тітушко: усе це вже точно не про нього; він тепер має дякувати ЗМІ за те, що вони свого часу здійняли ґвалт довкола його персони й тим самим змусили державу забезпечити йому надійне алібі.) Ідеться про повторення кримсько-донбаського сценарію, тільки тепер уже в Києві.

За логікою речей, те, що «Опблок» зве «третім майданом», насправді має бути третім актом «російської весни», третім актом російської агресії проти України. Ніяк інакше не виходить, не клеїться. Ніяк інакше не логічно.

І якщо так, то метою «дружніх» до «Опозиційного блоку» ЗМІ є не так розгойдування суспільства, як інформаційне приготування, інформаційне прикриття й інформаційне забезпечення планованої російської агресії. Її маскування, камуфлювання, представлення її як нібито закономірного результату об'єктивного розвитку суспільно-політичної ситуації в Україні. Тотальне невдоволення українців владою? От воно, червоною ниткою проходить по всіх випусках новин «112» та «Інтеру». Схильність українців до насильства й до волюнтаризму, їхня зневага до закону й права, їхнє прагнення розв'язувати всі проблеми у брутально-силовий спосіб? От вони — хоча б у сюжеті про «троєщинський рейд» Берези.

Чомусь усі впевнені, що Росія має намір висунути на Київ танки. Але не варто забувати: Росія веде гібридну війну, в якій танки — останній за черговістю засіб. Основа війни, яку веде Росія, являє собою сукупність гебістських спецоперацій. І якщо РФ має намір не задовольнитися Донбасом, вона й за його межами діятиме так само, як і дотепер, — тишком-нишком, чужими руками, підло (попри навіть те, що будь-яка війна є підлою річчю). Й інформаційна війна є чи не найважливішою складовою цієї гібридної війни, бо саме лояльні до Росії ЗМІ мають створювати димову завісу. Що вони, схоже, й роблять на повну потужність.

***

Що за таких умов могло б бути як не порятунком, то хоча б очевидним для всіх маркером: от вони, російські інформаційні спецоперації, от воно, приготування агресії? Відповідь є очевидною: таким маркером була б ситуація, коли проросійські ЗМІ яскраво виділялися б на загальному тлі, виглядали б на ньому стороннім, чужорідним тілом. Так, те загальне тло має бути вільним і розмаїтим, сповненим різних думок, предметної критики й альтернативних сценаріїв розвитку. Але все це мусило б мати чіткі межі, виходити за які — табу. Й межі ці — право, його основоположні принципи, а ще повага до прав, свобод і гідності громадян.

Але, на превеликий жаль, сюжет із «троєщинським рейдом» Берези чужорідним елементом інформаційного поля не став. Навпаки: він уклався в загальномедійну тенденцію, що дедалі більше набирає обертів.

Безпосередньо перед згаданим випуском новин в ефірі каналу «112» був випуск «Шустер livе». Ключовою темою була корупція й боротьба з нею. На думку, наприклад, Наталії Лигачової, з якою автор розмовляв у редакції «Телекритики», цей випуск загалом відповідав стандартам телевізійних дискусій; ведучий майже не маніпулював гостями студії, не схиляв їх до заздалегідь визначених висновків; у випуску лунало чимало слушних думок. Але... «Бочковський і Cтоєцький мають сидіти! Їх не можна відпускати! Прокуратура має домогтися, щоб їх не відпустили!» — подібні вигуки лунали впродовж усього обговорення. Юридичні подробиці більшість присутніх не цікавили. Нагадаю: наразі йшлося про лише підозрюваних, а не визнаних злочинцями. Які, дуже ймовірно, скоїли те, що їм інкримінують — а можливо, й ні; того поки що ніхто достеменно не знає.

Ті, хто виголошував фетви, не були ані маргіналами, ані радикалами — відомі політики, що позиціонують себе як європейських демократів і, радше за все, щиро вважають себе за таких. Під кінець випуску один із гостей побажав, щоб корупціонерів брали в наручники ще й прямо в ефірі в Шустера — Савік аж здригнувся. Тут стало зовсім сумно. Бо ані про презумпцію невинуватості, ані про передбачені законодавством процедури при цьому не йшлося, й публічно обіцяне того ж дня Арсеном Аваковим «будуть сидіти» — це явне перевищення ним його навіть не повноважень, а сфери компетенції. Людей призначили корупціонерами — прямо в телеефірі.

За такого підходу стає дуже тривожно — адже якщо злочинцями людей призначають у телеефірах, то цілком може виявитися, що й каратимуть призначених, а зовсім не справжніх корупціонерів. А ще може виявитися, що призначити корупціонером можна буде будь-кого — за ознакою лояльності, наприклад. Охлоюстиція (даруйте за греко-латинський коктейль) — от яка загроза стає нашою реальністю. І ще одна загроза: коли кількох осіб публічно, в телеефірі призначають символами корупції, то й боротьба з нею має всі шанси перетворитися на символічну.

Повторю: в даному разі проблема була не в Савікові Шустері, а в світоглядній налаштованості декого з його гостей — поважних, респектабельних, демократичних нібито політиків. То саме завдяки їхнім зусиллям розмова про корупцію поверталася й поверталася до казусу Бочковського — Стоєцького, ніби ним уся проблема й вичерпується.

Сюжети каналу «112» стверджують, що насильство — це повсякденна реальність постмайданної України, звична й звичайна для неї практика? Матеріали в цілком демократичних ЗМІ, а ще більше політики й експерти, що мають репутацію демократів, у своїх публічних виступах «заперечують»: поки що не реальність, але бажана мета. Почитавши блоги деяких політиків — із ім'ям, із репутацією! — в «Українській правді», хочеться сісти й завити з відчаю.

Даруйте за банальність, але правової держави не побудувати в неправовий спосіб. Правової держави не побудувати, коли ЗМІ оспівують революційну сваволю. Після перемоги Революція гідності має виникнути Держава гідності. Але чи може вона виникнути зі вседозволеності?

Апологію насильства, сакралізацію насильства, деконструкцію права — от що ми надто вже часто спостерігаємо в респектабельних ЗМІ — хто з подивом, а хто й із задоволенням. Звісно ж, з іще більшим задоволенням такими сюжетами скористається російська пропаганда.

***

Отут постають два запитання. Перше: в суспільстві нині надзвичайно великий запит на «революційне насильство». А точніше, на просте й швидке розв'язання роками накопичуваних проблем — тієї самої корупції, наприклад. Чи мають ЗМІ задовольняти цей запит і в такий нехитрий спосіб набирати собі бали, а чи їхнє завдання — коли йдеться про відповідальні ЗМІ — є зовсім іншим? Зокрема, якщо ці ЗМІ прагнуть демократії, а не «сильної руки»?

Друге запитання не має очевидної відповіді, але шукати її варто. Йдеться про те, як показувати акти «революційного насильства», як розповідати про них. Замовчувати, ігнорувати? Не можна, в жодному разі не можна. Подавати як голий факт? У тому-то й особливість таких фактів, що проста констатація, просте демонстрування їх «без моралі» для певної — й саме проблемної — частини аудиторії правитиме за апологію, за «так і треба». Виголошувати щось дидактичне? Теж не вихід, та й як бути зі стандартами репортажу? Щоразу кликати експертів? Бідолашні тоді експерти — їм і води випити часу бракуватиме. Але спосіб неодмінно треба знайти — щоб у суспільстві не запанувала думка про насильство як панацею. І щоби майстрам прокремлівських інформаційних спецоперацій нелегко було ховатися, щоб їхні опуси для нефахового глядача не виглядали «одними з багатьох», «такими, як усі».

І наостанок. Нині перед ЗМІ стоїть набагато складніше завдання, ніж після перемоги Януковича на президентських виборах. Адже далеко не всі будуть настільки, як Янукович, люб'язні, щоб душити свободу бульдозерними методами — так, щоб ані в кого не залишалося сумнівів. Крок за кроком, тихо й обережно — набагато небезпечніший спосіб, бо коли результат стане загальноочевидним, вдіяти щось буде вже надто складно. Саме так чинив свого часу Кучма. У країні нестійкої демократії, та ще й під час війни надто вже багато спокус розв'язати всі проблеми шаблюкою. Завдання ЗМІ — відстежувати найменші порухи влади до цього й вчасно бити на сполох. Так само відстежувати й нищівно критикувати небажання влади розпрощатися з політичною спадщиною Януковича. Але, з іншого боку, робити все це так, щоб не провокувати, а гасити суспільний запит на насильство.