Ми вже говорили про визначну роль сервісу мікроблогів Twitter у поширенні інформації про ліквідацію Осами бін Ладена. Ця новина вперше з’явилась саме у твітері, а ще раніше користувачі сервісу мали нагоду довідатись про те, що в невідомому світові пакистанському містечку відбувається військова операція. Авжеж, ентузіасти соціальних мереж поспішили проголосити перемогу над «старими» медіа, які не спромоглися знайти й поширити цю новину першими.

«Ні, твітер не замінив CNN!», - відповідає їм Ден Мітчелл на сайті San Francisco Weekly. Журналіст скептично ставиться до галасу, що здійнявся навколо ролі соцмедіа у цій історії. Ось що він пише:

- Це стає доброю традицією: щоразу після того, як стається якась важлива подія, кілька днів точаться розмови про те, як твітер і фейсбук замінюють традиційні медіа. Навіть якщо про «заміну» прямим текстом не говорять, це мається на увазі. В історії з убивством Осами це звучить особливо смішно.

Зрозумійте мене правильно: я сам дізнався про цю подію з твітера, й далі стежив за новинами та обговорював їх саме у твітері та фейсбуку. І взагалі, я дізнаюся багато новин саме з твітера і фейсбука, що докорінно змінює – здебільшого на краще – їх сприйняття. Зазвичай я виступаю на захист твітера, коли хтось каже, що він сповнений пустопорожніми дописами про те, хто що їв на обід.

Для мене твітер є найзручнішим сервісом поширення заголовків у режимі реального часу, за допомогою якого я можу довідатись новини, яких би за інших обставин не побачив.

Одначе фейсбук і твітер не є органами журналістики. Вони радше є простими органами поширення – як журналістики, так і криків душі типу «купила тортик, принесла додому, нямка-нямка, заздріть мені всі».

У твітері було багато шуму навколо подій 1 травня – й майже всі новини, які поширювались та обговорювались у той вечір, були повідомлені «старими» медіа. Того вечора я прочитав у твітері, що президент Обама має намір звернутись до нації із нагоди, яка стосується «національної безпеки». Було пізно – близько десятої вечора за східним часом. Пізня пора у поєднанні із тим фактом, що тема звернення не була розголошена у ЗМІ, як це зазвичай буває, викликали підозри.

Люди почали ламати голову: що ж там сталося? І я успішно долучився. Невже ми вбили Каддафі? Один із друзів у фейсбуку припустив, що, оскільки жодне місто не висадили в повітря, а китайські війська начебто не висаджуються на західному узбережжі, певно, йдеться про метеорит, що наближається до землі.

Нарешті у твітері почали з’являтися факти (чи то пак, твердження): бін Ладен мертвий, бін Ладен убитий під час атаки американської авіації, ні, його вбили спецслужби, бін Ладен убити в Афганістані, ні, в Пакистані.

Правдивим чи помилковим було твердження,  в кожному випадку воно супроводжувалось гіперпосиланням або, щонайменше, звичайним посиланням на журналіста або ЗМІ. Було легко відрізняти повідомлення (зокрема й ті, що не відповідали дійсності), які походили зі ЗМІ, від фантазій та коментарів користувачів твітера.

І все ж фанати нових медіа називають те, що відбулось, черговою перемогою соціальних медіа над традиційними.

Стів Маєрс із Пойнтерівського інституту стверджує, що Сохаїб Атар – чоловік, що мешкає неподалік від сховку бін Ладена, - є «громадянським журналістом». Атар, ІТ-консультант, цікавився, якого біса гелікоптери кружляють над Абботтабадом. Те, що він поцікавився цим у твітері, в режимі реального часу, робить його «громадянським журналістом».

Навіть Атар, який мав 750 фоловерів увечері в неділю, а зараз має їх сто тисяч, вважає це смішним. Одначе Маєрс намагається пояснити, як Атар «зміг так швидко стати таким впливовим»: «за добу Атар перетворився з того, хто жартує у твітері з друзями та кличе їх до кав’ярні, на того, хто транслює свої думки більш ніж 86 тисячам фоловерів».

Ну, молодець. Але чи наявність сотні тисяч фоловерів робить його журналістом? Чи його твіти під час нальоту зробили його журналістом? Можливо, в якомусь сенсі, дуже ненадовго. Але ж він не знав, що відбувається, до того самого часу, коли почув про вбивство бін Ладена з медіа (за посередництва твітера). А тієї ночі він просто твітив для своїх друзів. Його мікроблог не був надто популярним на той час. Зараз він постить фото й відео з місця, де переховувався бін Ладен, але в Абботтабаді вже повно професійних журналістів, що мають краще устаткування й доступ до якісніших джерел інформації.

Писати у твітер «якого біса тут роблять гелікоптери» - не журналістика. Світ дізнався про те, що бін Ладена вбили, після того, як американська влада повідомила кілька потужних засобів масової інформації про те, що саме цій події буде присвячена промова Обами.

І все ж Маєрс каже, що «традиційні медіа були в кінці ланцюжка». Угу, в кінці ланцюжка інформації про те, що пакистанський мужик був роздратований шумом гелікоптерів. Серйозна річ!

В особливо смішному дописі Метт Розофф із Business Insider виправдовує невправність цього сайту у висвітленні подій навколо ліквідації Обами, стверджуючи, що це був «момент CNN» для твітера (маючи на увазі момент слави і швидкого нарощування популярності, який настав для CNN під час висвітлення війни у Перській затоці на початку 90-х). Розофф пише, що твітер був «першим, хто повідомив про те, що президент Обама звернеться до нації». Насправді Білий Дім надіслав анонс засобам масової інформації. Потім багато хто повідомив про звернення у твітері. Твітер нічого не «повідомляє», так само, як жоден супутник чи телевізор не вів репортажів із Багдада у 1991-му.

Розофф, як багато інших людей, надає великого значення твітові Кіта Урбана, колишнього співробітника міністерства оборони часів Дональда Рамсфелда. Цей хлопець, про існування якого мало хто знав, за кілька хвилин до того, як новину поширили традиційні медіа, написав у твітер, що бін Ладен убитий. Але він був лише хлопцем, що написав у твітер, і нічим не відрізнявся від мого друга, який припустив, що до нас летить метеорит.

Я дуже уважно стежив за твітером і не бачив Урбанового повідомлення того вечора. Перше повідомлення про вбивство бін Ладена, яке я побачив, належало Джилл Джексон, репортерці CBS. Її повідомлення ретвітили багато разів у наступні півгодини, а про те, що написав Урбан, я прочитав лише наступного дня – у статтях, які вихваляли твітер як новий CNN. Твіт Урбана було знайдено під одним із численних каменів, перевернутих фанатами нових медіа в пошуках приводу для чергового оголошення про смерть традиційних медіа.

На закид колеги відповів Стів Маєрс із Пойнтерівського інституту, який обстоює думку, що нові медіа все ж відігравали ключову роль у поширенні інформації про вбивство терориста №1:

- Коли нещодавно я писав про те, як швидко люди з усього світу довідались про твіти Сохаїба Атара, що стосувалися операції із знищення Осами бін Ладена, я добре подумав, перш ніж називати Атара громадянським журналістом. Тепер Ден Мітчелл дав мені привід пояснити хід своєї думки.

Справді, «писати у твітер “якого біса тут роблять гелікоптери” - не журналістика». Але Атар є громадянським журналістом не лише тому, що він розмірковував про щось у твітері. Я вважаю його таким, бо, ставши мимовільним свідком незвичної ситуації, він діяв як журналіст.

Атар – чудовий приклад того, що ми називаємо П’ятою владою: людей, які не навчені журналістиці, але діють як журналісти. Деякі з них є блогерами, інші створюють незалежні гіперлокальні інтернет-видання, інші просто стають свідками важливих подій і пишуть про них.

Що ж журналістського Атар, він же @ReallyVirtual, зробив своїми твітами під час нальоту на сховок бін Ладена? Він спостеріг щось незвичне і повідомив про це інших.  Він відповідав на запитання людей, що шукали інформацію. Довідавшись щось нове, він повідомляв про це у твітері. Дещо з цього було чутками і не справдилось, в інших випадках він зазначав джерело.

Він ретвітив і поширював посилання на повідомлення медіа – зокрема, на першу новину про аварію гелікоптера. Він поєднував зусилля з іншими, збираючи докупи факти, щоб разом зрозуміти, що відбувається. Він аналізував події, адже професійні журналісти не просто передають факти, але й намагаються зрозуміти, що відбувається.

Кожна з цих дій окремо може сприйматись як частина розмови між друзями, але вкупі вони виглядають як журналістика.

Що ж робить очевидця події громадянським журналістом? Я уявляю своєрідну градацію, яка починається з дій, притаманних не лише журналістам, і завершується справжньою журналістикою.

Найнижчий щабель – побачити щось варте уваги. Це саме по собі не робить людину громадянським журналістом.

Наступний – розповісти про побачене. У минулому ми були обмежені у засобах повідомлення подібних речей. Ніхто не називав вас громадянським журналістом, якщо ви розповідали друзям про те, як стали свідком пограбування банку. Але цифрові інструменти – блоги, мікроблоги, соціальні мережі тощо, - спростили поширення контенту до того, що кожен може стати видавцем.

Подальші сходинки драбини – пошук ілюстративного матеріалу, опитування людей (те ж саме інтерв’ю), перевірка джерел, підтвердження фактів перед їх оприлюдненням, осмислення того, що відбувається, надання контексту. Усі ці дії цілком журналістські.

У моделі професійної журналістики, що існувала раніше, єдиним свідченням цієї роботи був кінцевий продукт – контент. Матеріал був надводною частиною айсберга, решта дій автора залишались невидимими.

Твітер дав змогу журналістам – аматорам і фахівцям – зробити цю роботу прозорою. Збирання інформації може бути також її оприлюдненням. Твіти є водночас процесом і кінцевим продуктом журналістики.

Енді Карвіна з Національного громадського радіо (NPR) називають «інформагенцією з однієї людини», адже він створив прозору модель журналістики: він шукає джерела у твітері, ретвітить їхні повідомлення, питає їх, звідки походить їхня інформація, шукає підтвердження, а також коментує саму інформацію та процес.

Я не порівнюю те, що зробив Сохаїб Атар, із роботою Карвіна. Пацану, що ганяє м’яч у дворі, далеко до Лео Мессі, але обоє грають у футбол.

Якщо Карвін – професійний журналіст, то Атар – громадянський. А якщо ви не вважаєте Карвіна журналістом, тоді, напевно, поняття журналіста для вас визначається такими атрибутами, як друкарська машинка та блокнот, а не певними діями.

Гаразд, громадянський журналіст поширив новину. Що далі?

За кілька днів по тому, як роль Атара стала відомою світові, він набув близько ста тисяч фоловерів у твітері. Мітчелл запитує, чи зростання кількості фоловерів робить Атара громадянським журналістом. Саме по собі, звісно ж, ні. Але така кількість фоловерів означає, що він здобув велику мережу поширення інформації, якою може скористатись на власний розсуд.

Він вирішив використовувати її для того, щоб займатись журналістською діяльністю, публікуючи фото сховку бін Ладена та поширюючи нову інформацію на цю тему.

Мітчелл зауважує: мовляв, в Абботтабаді тепер не бракує професійних журналістів. Але я не певний, що журналісти, які приїхали в пакистанське містечко, справді мають доступ до якіснішої інформації. Сам Атар пише, що в медіа багато перекручень і дезінформації на тему ліквідації бін Ладена.

Схоже, поняття «громадянський журналіст» непокоїть професійних журналістів значно більше, аніж самих громадянських. «Громадянські журналісти vs журналісти» - наступна серія полеміки «блогери vs журналісти».

Інколи захоплення потужністю соціальних медіа та нових форм журналістики виглядає як радість із приводу занепаду професійної преси. Ми не повинні перетворювати це на змагання між новими формами медіа й тими, що існують уже давно – змагання, в якому хтось переможе, а хтось програє.

Те, що робив Атар – журналістика. Соціальні медіа донесли його дописи до професійних журналістів, і вони відтворили його спостереження у своїх матеріалах. Деякі з них просто повідомили, що він чув звуки нападу. Інші зосередились на тому, як змінюються способи поширення й отримання інформації в наш час. Отже, Атар вніс свою лепту до нашого спільного знання. Завдяки йому ми знаємо більше і про операцію в Абботтабаді, і про те, як люди обмінюються новинами. Й це добре. В цій ситуації не програли ані споживачі інформації – як глядачі CNN, так і фоловери Атара, - ані професійні журналісти.