Скорочений переклад розділу про розслідувальну онлайн-журналістику з книги «Розслідувальна журналістика: живе чи вмерла?».

У десятиліття свого існування інтернет був занадто молодим і нестабільним для того, щоб стати середовищем розвитку розслідувальної журналістики. Деякі песимісти не вірили, що він узагалі колись до цього доросте. Що ж, телебачення теж колись починалося з трансляції радіопрограм без жодного зображення, і протягом десятиліть газетні журналісти не вірили в його потенціал. Та згодом воно виросло. Так само тепер дорослішає інтернет, і в онлайн-виданнях з’являються журналісти, що розслідують серйозні теми та опановують нові інструменти, які дає розслідувальникам мережа.

Фінансування розслідувальної журналістики

Загальновідомою є думка, що індустрія інтернет-видань неспроможна фінансово підтримувати серйозні жанри й напрямки журналістики, серед яких і розслідування. Пояснення просте: розслідування, якщо проводити його в той спосіб, у який його звикли робити газетярі й телевізійники в останні півстоліття, забирає багато робочого часу, а отже й грошей. Доходи онлайн-видань від реклами не компенсують цих витрат.

Але розслідувальна журналістика не конче повинна залишатися такою, якою була, і фінансуватися виключно з рекламних доходів. Зрештою, ще до того, як інтернет почав відвойовувати аудиторію в традиційних ЗМІ, розслідування поступово ставали менш прибутковими, і в їх фінансуванні дедалі більшу роль відігравали громадські організації.

Дані дослідження організації VVOJ ставлять під сумнів справедливість твердження щодо залежності розслідувальної журналістики від рекламних прибутків: ніякого зв’язку між фінансовим добробутом ЗМІ та інтенсивністю розслідувань не виявили. Натомість, деякі з найбільш резонансних розслідувань побачили світ у найтяжчі для газетної індустрії часи. І якщо викриття нецільових витрат британського прем’єра чи публікації Wikileaks не є свідченням міцного здоров’я розслідувальної журналістики загалом, то їх точно можна вважати прикладами того, як вона змінюється. Інтернет і цифрові технології в цілому пропонують нові бізнес-моделі для журналістських розслідувань, що базуються на двох головних принципах: зниження витрат та розширення спектру потенційних джерел доходів.

Наприклад, порівняно з традиційною розслідувальною журналістикою в онлайні може бути значно скорочено організаційні витрати. Інтернет значно полегшує співпрацю та спілкування, тож подекуди потреба у формальній організації або об’єднанні просто відпадає. Приміром, публікацію документів Wikileaks було влаштовано групою активістів, не об’єднаних у зареєстровану організацію, спільно з низкою видань із різних країн. Мій власний проект Help Me Investigate підтверджує можливість проведення серйозних розслідувань (наприклад, розтрати 2,2 мільйона фунтів, призначених для сайту місцевої ради) за допомогою самоорганізованих груп.

Інтернет заощаджує час. Замість походу в бібліотеку чи архів ми заходимо на сайт бібліотеки/архіву або в базу даних. Американське законодавство забезпечує простий доступ до офіційних документів. Соціальні мережі полегшують пошук і спілкування з героями, джерелами та експертами.

Порівняно з традиційними моделями фінансування медіа, інтернет значно розширює спектр потенційних джерел отримання коштів. Підтримка журналістських розслідувань громадськими та доброчинними організаціями – вже давно не дивина, одначе навіть ці посередники не є необхідними. Американський сайт Spot.us успішно провів чимало розслідувань завдяки пожертвам читачів. Інші краудфандингові платформи пропонують аналогічні можливості немедійним організаціям.

Приклади Бюро розслідувальної журналістики, організації ProPublica та Розслідувального фонду сайту Тhe Huffington Post наводять на думку про те, що наглядова та розслідувальна функції медіа стають частково незалежними від розважальної та інформаційної, які забезпечують рекламні доходи ЗМІ, і починають орієнтуватися на інші джерела фінансування.

Розслідувальна онлайн-журналістика як жанр

За декілька десятиліть свого існуванняя та розвитку газетно-журнальна й телевізійно-радійна розслідувальна журналістика виробила власну субкультуру та специфічну термінологію, свої канони та штампи. Всього цього поки що немає в інтернет-розслідувань.

Декому інтернет видається занадто швидкоплинним для серйозної журналістики. Як умістити серйозну тему в 140 символів твіта? Як пробитися крізь туман незмістовних коментів, де багато хто з дописувачів спілкується сам із собою? Інші скажуть, що інтернет – це можливість позбутись обмежень хронометражу та обсягу, посилатися на певний матеріал замість розповідати все з нуля, комунікувати з аудиторією, яка водночас виконує роль поширювача твого матеріалу, його редактора та джерела інформації. І те й інше правда. Інтернет є масивом пов’язаних між собою об’єктів та людей. Чи скористатися з його переваг, чи потерпати від його недоліків, залежить від вас.

Ціле, розкладене на пов’язані між собою частини, – така природа інтернету, що впливає й на форму онлайн-розслідувань. Приміром, Пол Льюїс із The Guardian дозволяє своїм читачам бачити перебіг розслідування та його кінцевий результат – текст, який доповнюється чи оновлюється з надходженням нових фактів. Класичні формати оповіді в онлайні поступаються більш гнучким формам. Якщо в традиційних медіа розслідування залежить від форматних рамок, установлених конкретним видом ЗМІ, в інтернеті воно може виграти завдяки мультимедійності. Приміром, це розслідування Frontline поєднує текст із відео, а також містить посилання на джерела, що дозволяє читачам самим спробувати розібратись у темі, не обмежуючись запропонованим їм журналістами матеріалом. Тут навіть є пропозиція для читачів доповнити матеріал власними фактами. Такий формат вимагає від журналіста вміння добирати оптимальні платформи для якомога повнішого та зручнішого викладення наявного в нього матеріалу.

Ще одна особливість онлайн-розслідувань полягає в залученні аудиторії до співпраці. Приміром, резонансні розслідування згадуваного вище Пола Льюїса дуже виграють завдяки взаємодії з користувачами інтернету. Клер Сембрук розгортає свої розслідування-кампанії у блогосфері та соціальних медіа. Розслідування історії зі звільненням американських прокурорів, за які Talking Points Memo присудили премію Джорджа Полка, стало можливим значною мірою завдяки допомозі читачів, які переглянули тисячі електронних листів та внутрішніх документів мін’юсту.

Подібних прикладів є ще дуже багато. Краудсорсинг – це співпраця з людьми, які формально не є вашими співробітниками. Чим це досягається? Найголовніше – наявність спільної мети або інтересів. Самого лише заклику «присилайте нам свої новини» недостатньо.

Залучення аудиторії до співпраці породжує чимало спекуляцій на тему «хто ж тоді є журналістом», «чи можна це вважати журналістикою» тощо. Це безглузде марнування часу. Не звання журналіста має значення, а те, що людина створює.

Що далі?

То навіщо потрібна розслідувальна журналістика у світі, де користувачі самі мають безпосередній доступ до будь-якої інформації? Навряд чи все можна звести до ідеї «зробити приховане явним». Щоб з’ясувати відповідь, спробуймо провести аналогію з загальновизнаною метою журналістики «повідомляти про нове».

Недосвідчені журналісти часто розуміють це «нове» в найвужчому сенсі – «що відбувається сьогодні». Але це не все. «Новим» може бути й те, що станеться завтра, і те, що, як виявилось, відбувалося тридцять років тому. «Новим» може бути те, що дотепер не вважали вартим уваги. Журналістська майстерність полягає в тому, щоб побачити в новині новину й ефективно донести її до аудиторії.

Журналістика стає розслідувальною тоді, коли ця новизна полягає у розкритті інформації, яка дотепер була прихованою або з якихось причин недоступною для аудиторії, або ж дотепер не озвучених зв’язків між окремими фактами. Звісно, «прихованість», як і «новизна», є поняттям суб’єктивним і відносним: часом журналіст добуває справді глибоко заховану сенсацію, часом бере те, що лежить на поверхні.

А якщо весь матеріал, потрібний для роботи розслідувальника, є публічним – документи, джерела (свідки, експерти, жертви, дійові особи), факти? Тоді його роль полягає в тому, щоби:

– зробити «приховане» (від його аудиторії) «видимим»;

– проконтролювати дії влади;

– з’ясувати зв’язки між фактами;

– перевірити факти;

– перевірити гіпотези – «чому?», «кому вигідно?» і т. п.

Загалом це не сильно відрізняється від традиційного бачення функцій розслідувальної журналістики. Звісно ж, на практиці нечасто трапляється так, що всі використані в розслідуванні матеріали є в онлайні у відкритому доступі, тож додаються такі функції:

– зробити «приховане» «видимим», оприлюднюючи офлайнові документи та дані з закритих баз даних;

– скерувати читачів до додаткових джерел інформації, які вони можуть використовувати самі;

– виявити «білі плями» й заповнити їх інформацією, якої бракує для повної картини.

Що теж, загалом, відповідає формулюванню «робити приховане видимим», незалежно від того, чи використовують вони публічну інформацію, чи свідчення приватної особи.

Але питання полягає ще й у тому, чи потрібен тут журналіст. Усі ці дії загалом спроможний виконати будь-хто. Підсумковий матеріал (оповідь), що містить результати розслідування, викладені за правилами того чи іншого жанру журналістики, виявляється бажаним, але не обов’язковим. Деколи аудиторії достатньо дати інгредієнти, з яких кожен робитиме «страву» за власним рецептом. Виконання таких функцій, як контроль влади та перевірка інформації, полегшується за наявності офіційного журналістського статусу, але й тут він також не є обов’язковим. Це не значить, що розслідувальна журналістика в інтернеті зовсім не потребує журналістів, одначе їхнє значення вже не є таким великим, як у традиційних медіа.

Пропонуючи розширений доступ до інформації та величезний набір інструментів для її пошуку, обробки та інтерпретації, інтернет позбавляє розслідувальну журналістику ореолу елітарності. Я бачу, як студенти, оперуючи загальнодоступними ресурсами й сервісами, проводять розслідування незгірш професійних журналістів. І це чудово – адже думка, що вся журналістика повинна бути певною мірою розслідувальною, лунає здавна. Тепер кожен журналіст має змогу додати дещицю розслідування до своєї роботи. Інтернет відокремлює «журналістику» від «розслідування» – студенти, блогери, активісти, будь-хто, в кого назріли важливі питання, може взятися за пошук відповідей на них. Вони можуть обговорювати ці питання з тисячами інших користувачів мережі, подавати офіційні запити на інформацію, аналізувати документи та інформацію з баз даних за допомогою безкоштовних сервісів і програм, не зважаючи на те, чи мають вони журналістську «корочку». Більшість із них не хочуть бути журналістами – вони хочуть знати відповідь.

Відкритість і прозорість процесу збирання, обробки, аналізу та впорядкування інформації під час розслідування посилює відповідальність журналіста. Думати про можливі наслідки треба не в кінці, коли роботу завершено, а на кожній її стадії. Так само, як і оперативно змінювати план, методи та напрямок пошуків, якщо це відкриває нові можливості для охоплення ширшої аудиторії та посилення впливу.

Усе це має додати оптимізму тим, хто глибоко стурбований станом і перспективами сучасної журналістики. Авжеж, дехто завжди шукатиме виправдання для того, щоб нічого не робити. Але розширення доступу до інформації, документів, джерел, інструментів і помічників, що його пропонує нам інтернет, дає змогу не лише зберегти, але й примножити цінність розслідувальної журналістики для суспільства.

Джерело Online Journalism Blog

Автор Пол Бредшо 

Скорочений переклад MediaSapiens