Егокастинг: як чути лише приємне

00:00,
12 Грудня 2011
2917

Егокастинг: як чути лише приємне

00:00,
12 Грудня 2011
2917
Егокастинг: як чути лише приємне
Сучасні технології дозволяють людині повністю відмежуватися від інформації, яка не відповідає її власним думкам і переконанням. Це зручно, але водночас небезпечно.

Я тут завдяки посередництву російського Esquire збагатив свій лексикон новим словом. Згідно з визначенням журналу, егокастинг (egocasting) – це споживання тільки тих медіа, позиція яких збігається з твоєю власною. Коротко, ясно і знайомо.

Це явище, навіть не маючи такої замашної й лаконічної назви, завжди було надзвичайно важливим для розуміння української дійсності, адже пояснює той феноменальний факт, що чимало представників певної мовно-культурно-політичної групи не просто живе в цілковитій ізоляції від інших груп, а й узагалі не знає про їхнє існування. Або, щонайменше, має про них украй неадекватне уявлення.

Ситуацію з минулого, коли реакційна частина спільноти читала консервативну газету, а прогресистська – ліберальну, не можна прирівнювати до егокастингу, адже всередині спільноти неминуче відбувається дискусія, обмін інформацією, перетікання представників одного табору в інший. Натомість телебачення й особливо інтернет, розсадивши нас в ізольовані приміщення перед екранами і скерувавши на нас величезні потоки інформації, актуалізували цю тенденцію. Адже в кожної людини з’явився індивідуальний вибір і – що головне – необхідність цей вибір зробити. Впоратись із усією цією інформацією без фільтрів стало просто неможливо. Ось там, де фільтром стає не критерій якості інформації, а суб’єктивні симпатії або переконання, і виникає егокастинг.

Егокастинг є засобом заспокоєння нервів і видавання бажаного за дійсне; він здатен гармонізувати картину світу й принести благословенну впевненість у тому, що таких, як ти, навколо якщо не абсолютна більшість, то точно не меншість. Зазвичай він є виявом елементарного прагнення захиститися від неприємних людині фактів, думок і тлумачень, із якими вона не хоче або не може ані миритись, ані сперечатись.

Дуже часто егокастинг іде в парі з плеканням стереотипів і навішуванням ярликів – коли носії іншої думки безапеляційно оголошуються совками, нацистами, ідіотами, безбожниками, мракобісами, збоченцями, ретроградами абощо. При цьому, найімовірніше, особисті контакти людини з цими носіями були вельми епізодичними – або ж їх не було взагалі. Егокастинг підживлює упередження і заважає спробам їх руйнування.

Найтиповіша картина медійного егокастингу – формування індивідуальної інформаційної зони комфорту з декількох політично заангажованих ЗМІ. Наприклад, джентльменський набір із телеканалу ТВі, журналу «Український тиждень», газети «Україна молода» і сайту «Українська правда» (щоправда, на останньому картину псують блоги біло-блакитних політиків) може створити ілюзію передреволюційної готовності і колапсу влади.

При цьому позиція прибічників влади видається маргінальною, бо людина мало стикається з її носіями. Перебуваючи в іншій системі інформаційних координат, вона нізащо не повірить у те, що хтось може мати щиру й чимось обґрунтовану прихильність і симпатію до Януковича й Азарова. Не припускаючи, що прибічники влади просто не володіють тією негативною інформацією, яку відфільтровують і доносять до своєї аудиторії опозиційні ЗМІ.

І навпаки: утворивши навколо себе непроникну медійну оболонку з телеканалу «Інтер», газети «Сегодня» і сайту «Обозреватель», можна купатися в теплій ванні уявлень про те, що країна рухається у правильному напрямку, а що не надто швидко, то це тільки через опозиційні палиці в колесах. Ну, а дивлячись тільки російське телебачення та кіно, читаючи російські газети, журнали, книжки і сайти, можна увійти в таку собі емуляцію Росії, живучи при цьому в Києві чи у Львові.

Пригадую перший порух своєї власної душі до егокастингу. Це було в дитинстві, за часів розпаду Радянського Союзу, коли на щойно розцензурованому телебаченні точилися запеклі дискусії між демократами і комуністами-консерваторами. Один із останніх, комуніст із украй неприємним виразом обличчя, пикою, якраз виступав із тривалим монологом, від якого мої батьки кривились і плювались. Я запитав, навіщо вони слухають це, якщо воно завдає їм таких прикрощів, адже можна просто вимкнути телевізор. На що батьки відповіли, що ворогів треба знати.

Головою схильна до інформаційної ізоляції людина це, звісно, розуміє: не знати, що у ворога (опонента) на думці, небезпечно. Але емоційно бажання перемкнути канал і затулитися від неприємного подразника переважає. Тому відмова від ідеологічно чужих медіа потребує іншого (квазі)раціонального пояснення. Проукраїнський егокастер скаже вам, що газети і сайти опонентів жовті й бульварні, а телебачення – «як програма “Время”». Його антипод категорично відмовляється дивитися, наприклад, «Вікна» СТБ через те, що там кажуть «етер» і «Европа». Або читати «Дзеркало тижня» через завеликий формат або задовгі тексти. Інші суто формальні причини – незручний інтерфейс, неприємний дизайн, погана якість телекартинки, – успішно відсіюють один за одним потенційні чинники дискомфорту.

Що ж до умовно безсторонніх джерел інформації (наприклад, новинних телеканалів або інформагенцій), то звиклому до політично заангажованого подання новин споживачеві вони зазвичай видаються «сухими», «без душі». Від егокастерів найчастіше доводиться чути заперечення проти стандартів журналістики та принципу безсторонності в новинарстві, заклики демонструвати журналістську позицію та «називати речі своїми іменами».

Споживання медіа – не єдина сфера поширення егокастингу. Власне, символічне викидання телевізора (або «дивлюся тільки Animal Planet»), ігнорування політичних або взагалі будь-яких новин чи медіапродукту, таке поширене серед сучасної молоді, теж є різновидом свідомого самоув’язнення в інформаційній зоні комфорту. Кристін Розен у програмній статті «Доба егокастингу» (The Age Of Egocasting) розглядає це явище в ширшому ракурсі – як «ретельно персоналізоване і надзвичайно звужене задоволення особистих смаків».

«Ми можемо свідомо уникати ідей, звуків та зображень, із якими не погоджуємось або які не є для нас приємними, – пише Розен. – Як зауважили соціологи Вокер і Белламі, “медійні аудиторії часто добирають матеріал, який підтверджує їхні переконання, цінності та погляди, відкидаючи той, який їм суперечить”».

Соціальна мережа – потужний інструмент егокастингу. В Facebook, Livejournal чи Twitter можна сформувати цілий «соціум» із однодумців і жити в ньому, «визираючи» у френдстрічку й бачачи пейзаж, що незмінно тішить око. Facebook дозволяє, не видаляючи людини з френдів, відписатися від її оновлень або навіть непомітно прибрати окремий дражливий допис із вашої френдстрічки. Віднедавна якщо нам цікаво, що пише людина, але неприємне її зображення, ми можемо відписатися лише від її фото, залишивши статуси. Це унікальна можливість бачити й чути тільки приємне, отримувати на свої дописи виключно схвальні відгуки та «лайки», не піддавати свої думки та переконання жодним креш-тестам.

До послуг егокастерів – величезна кількість технологій добору: замість радіо – Last.fm, яке крутить їхні улюблені композиції, замість телебачення – сервіс, який підганяє відео під настрій, замість газет і журналів, із яких треба вибирати цікаве – Zite і тому подібні примочки персоналізації новин, які роблять це замість користувача.

Всі головні «але», які стосуються цих технологій, давно сформульовано. По-перше, вони не дозволяють світогляду й смакам еволюціонувати, розвиватися і збагачуватися. По-друге, люди відвикають дивуватись, а тим часом саме сюрпризи зазвичай приносять найбільше емоцій та осяянь. Зрештою, егокастер не застрахований від болісного пробудження в момент зіткнення з об’єктивною реальністю, від якої вже не вдасться відгородитися кастомізованими сервісами.

Так, досить типовими є нарікання на примусове телерадіомовлення – наприклад, у таксі, маршрутці чи поїзді. Складається враження, що людину катували розпеченим залізом, хоча насправді вона всього лише прослухала кілька музичних композицій, які не відповідають її смакам. Такою самою мукою стає, наприклад, перегляд телешоу, в якому незвиклого глядача дратує абсолютно все. Людину, яка тимчасово залишила межі своєї мушлі, дратують навіть звичайні заголовки новин. Виникає щось на кшталт інформаційної агорафобії.

Рух у напрямку егокастингу є природною тенденцією, яка, напевно, поглиблюватиметься надалі з поширенням технологій фільтрування. Медіафутурологи обіцяють удосконалення кастомізації телебачення, інтернету, електронних видань і книжок аж до того, що колись нам показуватимуть тільки те, що ми хочемо, і навіть книжки матимуть на вибір необмежену кількість варіантів розвитку сюжету. Що легшою буде втеча від неприємної частини реальності, то охочіше люди нею користатимуться.

Головне при цьому не забувати про дві важливі речі. По-перше, те, від чого ми відгородились, однаково існує, тож варто бути готовим до небажаної зустрічі й хоча б час від часу поновлювати знайомство з об’єктивною реальністю. По-друге, представникам професій, чия функція полягає у створенні адекватної об’ємної картини світу для інших людей, егокастинг категорично протипоказаний. Маю на увазі, перш за все, журналістів.

ГО «Детектор медіа» понад 20 років бореться за кращу українську журналістику. Ми стежимо за дотриманням стандартів у медіа. Захищаємо права аудиторії на якісну інформацію. І допомагаємо читачам відрізняти правду від брехні.
До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування ідей та створення якісних матеріалів, просувати свідоме медіаспоживання і разом протистояти російській дезінформації.
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
Hdphotostocks
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Коментарі
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
2019 — 2024 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду