Сирійських медіа-активістів часто паплюжили за маніпулювання новинами на YouTube. Я згоден, що цих операторів не можна вважити професійними журналістами у традиційному сенсі цього слова. Та не слід забувати про їхню важливу роль у тому, що увагу світу постійно зосереджено на їхній країні.

Коли в Сирії вибухнуло повстання, тільки близько 20 відсотків родин мали підключення до інтернету, а те, які сторінки їм було дозволено переглядати, визначав уряд. Понад 160 сайтів, зокрема, пов’язаних із опозиційними партіями, незалежними медіа та групами захисту прав людини, було заблоковано.

Близько 59 відсотків дорослого населення мають мобільні телефони, а в більшості великих міст доступні широкосмугові підключення. Однак вважається, що державний оператор мобільного зв’язку Syriatel використовує сервіс для прослуховування та відстежування користувачів.

1982 року збройні сили тодішнього президента Хафеза Асада вбили близько 10 тисяч осіб у місті Хама. Повстання сунітів було придушено, та не лишилося жодного знімку із зображенням трупів. Медіа перебували під контролем.

Не дивно, що 30 років потому сирійці змушені документувати гріхи його сина Башара Асада, хоча він видворив закордонних журналістів, заткнув рота незалежним сирійським репортерам, арештовуючи, катуючи, а іноді вбиваючи їх. Та вони прагнуть, щоби світ знав про події в їхній країні.

1982 року інтернет ще не був доступним ніде у світі. Три десятиліття тому не існувало супутникових новинних станцій мовлення. Багато хто забуває, що тепер, попри цензуру, запроваджену Асадом та іншими арабськими диктаторами, люди мають змогу дізнаватися різні новини та їхню оцінку. Хоча достовірних даних немає, вважається, що супутниковий зв’язок у Сирії мають близько двох третин родин.

На кінець березня близько тисячі медіа-активістів розповсюдили на YouTube приблизно 150 тисяч відео. Щоб документувати злочини сина Хафеза Асада, переважно молоді чоловіки, уникаючи куль снайперів та вибухів снарядів, використовують відеопанелі та мобільні телефони з камерами, які таємно переправляються через кордон, і саморобні штативи.

Не вводьте себе в оману, вважаючи їх журналістами. Насправді це не так. Вони не подають свої історії в контексті подій. Вони великою мірою залежать від повстанців як джерела інформації та захисту. Вони пристрасні й необ’єктивні у доборі доказів.

Але вони – єдині, хто стежить за подіями на місці. Саме вони визначають, якими побачить їх світ. Ми не причетні до дій опозиційних сил і до наслідків їхнього насильства, хоча групи захисту прав людини зафіксували порушення з боку обох сторін конфлікту.

Ми бачимо повстання таким, яким його сприйняли медіа-активісти.

Відео відтворило його так, як можна було передбачити – так само, як висвітлювали війни протягом століть. Спочатку через показ акцій протесту в Дараа та в інших містах ми бачили, як виникла криза. Після цього почалася демонізація сирійського уряду. Згодом ми стали свідками рішучого наступу особисто проти Асада. Зрештою, нам представили найгірші з гірших скоєних звірств.

Глядачам щоденно показують відео із зображенням підлітків зі здутими щелепами, чотирирічних дітей із закривавленими головами, малюків із осколковими пораненнями. Щоби кадри справляли більше враження, зумисне палять автомобільні шини. Мета очевидна. Оператори завантажують тривожні кадри, щоб маніпулювати емоціями глядачів, переконати нас у тому, щоб ми підтримали їхню справу.

Вони роблять це так, щоби світ не перебував у блаженному невіданні, як це сталося 1982 року.

Поширюючи відеоматеріали, медіа-активісти викривають жорстокі дії Асада, які той відчайдушно силкується приховати. Вони хочуть, щоб їхні кадри показували Al Jazeera, BBC та CNN – новинні телемережі, що надійно працюють через супутникові антени. Задля реклами вони раді допомогти будь-якому журналісту. Хоча медіа-активісти часто голодують, недосипають і змушені знімати трупи своїх друзів і родичів, вони ввічливі й доброзичливі до іноземців, що зв’язуються з ними за допомогою Skype.

Вони ризикують власним життям, аби їхні повідомлення виходили в світ. Радше, ніж вважати їх журналістами, вважайте їх командою по зв’язках із громадськістю Вільної сирійської армії (The Free Syrian Army).

Не забувайте, що більшість із близько 15 журналістів, які загинули в Сирії, були медіа-активістами та блогерами. Чимало хто з них став мішенню сирійського уряду, який змушує їх мовчати.

Роль комунікаційних технологій під час арабських повстань нерідко применшують. Очевидно, що діють чимало інших факторів, зокрема, репресії уряду та економічні труднощі. Хоча соціальні медіа й супутники, можливо, суттєво не вплинули на те, щоби збирати людей на мітинги, вони відіграють надзвичайно важливу роль, привертаючи (до подій у Сирії) увагу всього світу.

На відміну від того, що відбувалося 1982 року в місті Хама, цього разу вони допомагають сирійським активістам визначати свою долю. Для медіа-активістів постійне документування – гарантія того, що світ не може більше вдавати, нібито він не знає, що відбувається насправді.

Автор: Елісон Ленглі – незалежний журналіст. Мешкає у Відні, викладає світову журналістику та курс новин в університеті Вебстера.

Джерело: IPI

Переклад: Аркадій Сидорук

Віденський Міжнародний інститут преси опублікував цю статтю з приміткою: У матеріалі автор висловив думки, які не обов’язково поділяє IPI.